Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе.
Подумав пан, поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі».
Узяв торбу грошей і – до попа. Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина.
Піп розгнівався, затупав ногами.
– Бог за це вас покарає!
Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей.
Піп аж слину пустив, угледівши стільки грошей.
– І не подобає коло церкви собаку хоронити, – промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші, – та що зробиш, грошей жаль!
Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синоду має приїхати сам владика оглядати його церкву.
Злякався піп. А що, як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде!
Та й люди подейкують, що він святе місце осквернив.
Піп думає, гадає, а далі й пригадав: недалеко від церкви живе такий собі Іван Нещасний. Метикуватий він на голову. От і пішов піп до нього за порадою.
Увійшов у хату, поздоровкався. А Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже:
– Дайте торбу грошей, я поїду до владики, і все в порядку буде.
Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш – владика страху нагнав. Заплакав піп кілька раз і віддав Іванові торбу грошей.
Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ.
Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.
– Що ти хотів, раб Божий? – гнівно запитав владика Івана, вглядівши, що з ним і цап стояв.
– Прийшов, владико, – почав несміливо Іван, – щоб ось оцю тварину в попи посвятили.
Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.
– Геть звідси! – крикнув не своїм голосом.
Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці: дивіться, мовляв. Владика, вглядівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув. «Аби гроші, гріха не буде…» – подумав, а далі й каже:
– І не подобає цапа в попи висвячувати, та що ж зробиш: грошей треба.
Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи, ще й документ дав. Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії.
Через деякий час у село, про яке йде мова, приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив.
Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом.
З’їхались попи. Владика й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав.
А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви.
І коли вже Іван недалеко від церкви, владика і вглядів його.
– Собаку теж Бог сотворив, – заспішив владика глухим голосом, – а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено!
Після цих слів розпустив попів, сів на фаетон і був такий!
