IV
Коли Степан вернувся з шпиталю, товариші помітили на його голові сиві волоски. Він дуже змінився і був сумним та мовчазним.
Ніхто не знав, яку страшну ніч пережив він у темниці, і всі були тої думки, що занедужав від простуди. Він ніколи про це не говорив, бо при згадці про ці страшні привиди його морозило. Через те він страшно боявся попасти в це пекло другий раз. А він мав ще п’ять разів перебути таке. Коли про це заговорив з Базильком, той потішив його, що під новим директором справа арештантів покращала, що тепер усюди порядок, а в темниці тепліше, чим в котрій іншій казні. Та це зовсім Степана не потішило, бо він був того певен, що не від холоду він занедужав, а від духів, які хотіли його повісити. Якби тепер туди пішов, коли він такий знесилений, то, певно, не був би в силі опертись та оборонитись. Тепер знов засіла йому в голову думка про втечу. Хай би хоч одну днину побачив те, до чого його серце рвалось, тоді, певно, видужав би і легше відбув решту кари.
Степан кілька разів заговорював до Базилька, чи він справді має намір тікати. Тепер йому довелось пересиджувати з Базильком щоднини, бо як рекон-валесцент 1 не ходив на роботу поза в’язничні мури.
Базилько не говорив нічого, а нарешті таки признався, що мусить тікати, бо шкода часу сидіти дарма в цій поганій дірі.
— А може б, я до тебе причепився, як будеш тікати? — спитав несміло Степан.
— Чоловіче, вибий собі з голови ту дурну думку.
Нащо тобі тікати? Вже маєш за собою шість неділь, минеться і решта, а опісля, як будеш мати розум, то, певно, сюди більше не попадеш. Втеча для тебе не має найменшої вартості, бо тебе зараз по дорозі зловлять або дома за піччю.
— А чи за те, як хто тікає з в’язниці, є яка кара?
— Нема, хіба що дадуть йому піст, темницю, кайдани.
Степан цього налякався, а особливо темниці, з якої хотів утекти, і кайданів.
Але вперта думка його не покидала і мучила його мозок, начеб яка недуга. Особливо коли вже видужав зовсім і став ходити на роботу, коли в погідну днину поглянув на сині гори, то його серце стискала невимовна туга за рідною стороною та за горами. Коли б бодай можна хоч щодня здалека на них подивитися, то може, полегшало б. А так сидіти все в казні, звідки заледве видно шматочок неба, страшно. За його підрахунком, за кілька днів мав іти знову до темниці, де його ждала невмолима смерть, і то через повішення.
“Не піду,— подумав собі,— аби-м мав здохнути в кайданах і з голоду”. Причепився знов до Базилька.
— Товаришу, коли тікаєш?
— Можу хоч би й завтра.
— А грати?
— Мала дитина їх вийме.
— Як же ж це? — спитав Семен, а серце в нього забилось живіше.
— Я вже перепиляв. Попросив:
— Візьми й мене з собою.
— Хочеш? Як так дуже наважився, то можу тебе взяти. Але ми зараз за містом розстанемося, бо мені інша дорога, як тобі. Мені такий товариш, не з мого цеху, лише заважає…
— Хай буде й так. Мені хоч би одну днину на волі бути та й побачити все те, за чим так дуже банно. А так, то справді не витримаю і хіба справді повішуся. Краще смерть, як неволя…
— Тьфу, який ти нетерпеливий! Та що мені до того? Вільному воля…
— Ото ж бо і є, що нема в мене волі, і хочу її здобути хоч би ціною мого життя. Я хочу тікати. Поки по мене жандарм прийде, то минеться який тиждень. Опісля сховаюся в другому, третьому селі у знайомих. Опісля пересиджу в колибі або на полонині. А з весною помандрую до Відня до цісаря, впаду йому в ноги та просити буду, щоб подарував мені решту кари…
— Ох, який ти дурний! Всі ви дурні, що вірите у того цісаря, мов у якого бога. Подумай, що ти його обидив, і за те тебе його ревні прислужники покарали, а він про це нічого навіть не знає, а з тим помилуванням, то він також “невістен” [не знає]. Письмо йде з одного суду до другого, і суди скажуть, чи можна прохання таке послати до цісаревої канцелярії та дописати на ньому: “можна”. А як там немає, то звідти завертають, що цісар не помилував. Він навіть не знає і не буде знати, чи є на світі який Степан Шкребеняк. Отож як прийде твоє прохання з Відня сюди, то тут відпишуть, що такого тут нема, бо втік.
— Я служив у війську.
— Служив, бо мусив, то не є жодна заслуга; кажу тобі, що з цього помилування нічого не буде. І з твоєї втечі вийде таке, що будеш блукати, мов той травлений собаками заєць і не знайдеш спокою, поки сам не зголосишся і не відсидиш решти кари. Якби не мав жінки та дітей, то махнув би в Румунію, і там би тебе ніхто вже не відшукав. Ще раз кажу: сиди, не рипайся!
— Ні, я таки буду тебе триматися… Аби нас лише зараз не піймали.
— Дурнів піймають, не мене.
— Пізнають нас по одягу…
— Є в тебе які гроші?
— Маю кілька левів.
— Як не маєш, то я тобі позичу, колись мені віддаси. Нам треба зараз у місті переодягтись інакше.
— А де?
— Це моя річ. Мій спільник уже повідомлений, Що я прийду. Тепер перекажу, щоби приладив на двох.
— Аз цим що зробимо?
— Попливе Прутом до моря… А ти таки роздумайся…
— Не роздумаюсь! — сказав твердо Степан.
Умовились відтак, якої ночі будуть тікати. Степан напирав конче, щоб це було перед його темницею.
За дня повибирав Базилько свої скарби і зв’язав у вузлик. Полягали спати. Базилько наслухував, коли товариші у казні поснуть, а Степан лежав, мов на грані, а серце так неспокійно товклося, що мало грудей не розбило. Треба було підождати, поки місяць не зайде і надворі не потемніє зовсім.
Коли товариші стали добре хропти, Базилько встав потихесеньку і, мов кіт, приступив до лежанки Степана та сіпнув його за рукав.
Степан був такий схвильований, що дрижав цілим тілом, мов у лихоманці, зуби дзвонили, а серце товклось молотом.
Базилько вискочив на стіл, а за ним Степан. Відтак вийняв три щаблі з гратів і поставив на столі. Виглянув через вікно і наслухував. Надворі накрапав дрібний дощ зі снігом. Вартовий жовнір сховався у сторожову будку.
Базилько зсунувся по стіні вниз на подвір’я, а Степан пішов його слідом. Скрадались або попід стіну в’язниці, поки не досягли муру. Тоді Степан заліз Базилькові на плечі, став ногами на рамена і вчепився обіруч вершка муру. За хвилину був на верху і звідти подав руки Базилькові. Наче кіт, видряпався вгору, вчепився руками вершка і виліз на верх муру. Та тепер скоїлось нещастя: з верху муру впала цегла вниз, і зчинився галас.
Жовнір вийшов з будки і крикнув:
— Гальт, вер да? [Стій, хто там?]
— Зсувайся з муру на вулицю,— шепнув Базилько Степанові і в цю мить вже був на вулиці.
Степан хотів піти слідом за ним, та трохи підвівся вгору. В цій хвилі вартовий крикнув удруге: “Гальт, вер да?”
А за цим словом блиснуло при сторожовій будці, і залунав серед нічної тиші постріл. Степан почув, що його щось прокололо з правого боку. Жбухнула кров, він втратив сили і .повалився з муру на подвір’я в’язниці…
Вистріл зворушив цілий кримінал. Військо сторожове стало під зброю. На вартівні посхоплювалися дозорці і вибігли з ліхтарем на подвір’я. Люди перепитувались між собою, питали жовнірів і пішли під мур. Тут побачили лежачого під муром Степана — з нього текла кров.
Старий Пастернак припав до нього.
— Ах ти, дурню, треба тобі було тікати?
— Краще смерть, як неволя,— прошептав Степан ледве чутно.— Насте моя, діточки, на кого я вас лишаю? — Він зімкнув очі, з яких пливли сльози. Дихав щораз слабше.
Поки принесли ноші, він помер. На ноші поклали вже мертве тіло.
Старий Пастернак зняв шапку, приклякнув і став шептати молитву. Інші дозорці зробили те саме.
— Заложуся, що це робота цього Базилька,— сказав ключник.
Надвечір того ж дня чотири арештанти під доглядом двох дозорців везли дерев’яну домовину з мертвим тілом Степана на арештантському візку на кладовище…
На вулиці, котрою йшли, грала в кофейні музика…
Але ніде не відізвався сумний голос трембіти, ніхто за Степаном не голосив. Вільна душа вільного гуцула гуляла тепер по верхах, перелітала через нетрі і провалля, заглядала до рідної хати, пестила маржинку так, як це обіцяв йому дух вішальника тої страшної ночі…
