5
Із вітром у перегони гнав сотник Заруба на північ. Стежив за слідами, які ще де-небудь залишили прокляті москалі, втікаючи із його вкраденим сином. Здавалося йому, що їх певно здогонить, а що їх лише чотири, то знав, що дасть собі з ними раду.
Надвечір того дня помітив, що його кінь такої дороги не видержить, доведеться йти пішки. Та він дійде, в Петербурзі сина відшукає — він певне в царському хорі, там Заруба його найде.
Та нагадалася одна небезпека. Кілька днів перед тим він зарубав царського урядовця, а опісля вигубив царських драгунів. Про це вже в Петербурзі знають, і за ним певне шукають. І на Січ певно вже прийшов наказ арештувати його, коли там з’явиться, та відставити до Глухова, де тоді сиділа московська головна команда. За ним певно вже по всій Україні слідкують, а він сам пхається в те шершеняче гніздо, де його ждуть муки. Чи не краще б завернутися, не перти проти рожна. Головою муру не проб’єш.
Та тут обізвалося батьківське серце. Як же так залишити рідну дитину москалям на поталу? Це був би страшний гріх, який нелегко спокутувати на тому світі. Бо ж пропадала чиста душа козацька. Там її викривлять, зроблять із козака московського перевертня, виховають на вовка, що опісля забуде про своє гніздо і своїх братів-козаків роздиратиме. Хлопець молодий, без життєвого досвіду, не видержить спокуси… Чи мало вже москалі наробили таких яничарів із українців? Правда, його, Зарубу, можуть піймати, тоді він пропаде. Але з чистим сумлінням піде на той світ…
Так міркував собі батько, їдучи вже ходою. Сонце бралося заходити. Кінь щораз-то постогнував і приставав. Треба було припочити.
Опинився над берегом якоїсь річки. Розсідлав коня й пустив його пастися. Назбирав сухої верболози й розпалив багаття. Та нічого було йому варити. Шукав по кишенях і нащупав гаманець із золотом, яке йому дівчина передала при від’їзді.
“От золото,— думав,— яке мені ця добряча шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу, одного сухаря за це не добудеш”.
Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його пов’язала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сиру, цибулю і добрий шматок печеного м’яса. Кинувся на все це, мов голодний вовк.
“Цього стане на чотири дні. Добра дівчина… Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй повернутися. Та не знаю, чи сам вернуся”.
Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком і вмить заснув.
Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидва набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос:
— Не стріляйте, батьку, це я.
Чорнобрива дівчина! Заруба виразно побачив у сірім тумані її зариси. Заіржали обидва коні, дівчина прискочила до багаття.
— От я вас таки здогонила, батьку! Тепер уже мене у степ не проженете.
— Це ти, панночко? Я б ніколи не сподівався тебе тут стрінути.
Він іще більше дивувався, коли з коня зіскочив молодий козак і впав на землю біля ніг Заруби. Здавалося — зімлів. Заруба взяв дівчину на руки, поклав на свою лежанку та прикрив кобеняком…
— Бідна дитина, знесилилася…
Набрав хмизу й розвів вогонь.
— Коли вже така Божа воля, то я тебе не кину. Хоч ти й шляхтянка, та таки хрещена душа.
— Коли я під вашою рукою, то нічого мені боятися. Знаю, що ви постоїте за мене, не дасте бідній сиротині кривди заподіяти.
— Не бійся, дитино, життям своїм за тебе заступлюся.
І не стямився, як дівчина підвелася, схопила його за руку й сильно поцілувала. Із її очей покотилися сльози, кілька з них упало на грубу руку козака.
— А тепер, дитино, бери ось трохи хліба та м’яса, що ти мені дала в торбу, та лягай ось тут та проспися. Незадовго треба буде нам їхати далі.
— Припасів доволі набрала я. Там усе при сідлі прив’язане,— казала дівчина вже крізь сон.
Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку.
“Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще по дорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати”.
Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою.
Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби:
— Добрий день, батеньку!
— Добрий день, доню. Поїла б що-небудь. Там іще дещо залишилося.
— Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербурга стане…
— Знаєш, дитино… мені годі буде брати тебе до Петербурга. Збочимо з дороги — я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сім’ї, щоб тобою попіклувалася.
Дівчина затурбувалася.
— Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час?
— А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки.— Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть…
— Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись? Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тим-то й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербурга,— може, вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами як ваш чура або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа… Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я — панська дитина, шляхтянка, тим-то й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк.
Заруба здивовано дивився на дівчину.
— Бачу, що ти козир-дівка, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої…
— Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича; виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника.
Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хоч би й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може, його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку, остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Так само хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли, було, який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без’язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки, і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ…
Коли почали сідлати коні, дівчині впала шапка з голови. Заруба тоді помітив, що її коси обрізані ножем, та й то так недоладно, що зараз можна було пізнати, що на тій гарній голівці пишалася недавно буйна дівоча коса. Незабаром пустилися в дорогу. Заруба почав своїй товаришці розказувати про свої пригоди з москалями та про те, чому він мусив утікати. Дівчина слухала його уважливо.
— Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви самі цього не зможете зробити… Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відганяйте. Я однаково побіжу за вами на край світу…
— Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі… Добре. Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова нам допоможе.
6
Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли в’їхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей.
Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербурга з чолобитною до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусили гладко говорити, знати в Петербурзі входи та переходи. Таких людей у січовому товаристві багато не було, тим-то майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа; столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір та й ніколи вже не побачити України.
До таких столичників вибирали з року на рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити — ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Не раз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це не раз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв:
— Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе.
У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять років не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Не довіряв уже нікому…
— Слухай, Маріє,— сказав нишком до дівчини,— я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запам’ятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти — мій син Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки. Я вже сам говоритиму за нас обох, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.
Тим часом козаки приходили до вогню й обступили їх довкруги.
— Здорові були, люди добрі! — вітали їх, гріючи руки до вогню.
— Здорові будьте, спасибі за слово добре. Звідкіля Бог провадить, та куди їдете?
— Перше скажи нам ти, звідкіля ти мандруєш із цим парубком.
— Не з гаразду ми мандруємо. Дістав я двадцять п’ять років тому з Коша грамоту на землю під хутір. Мав я трохи грошенят: заснував хутір, загосподарився як-так, став посполитим, одружився, сім’ю завів. Та ось навесну приїхав у мій хутір царський комісар, оглянув із усіх боків мій хутір, усе моє добро та й каже до мене по-московському:
“Ти, хахол, забирайся звідсіля, бо твій хутір цариця-государиня кому іншому призначила. З весною щоб по тобі й духу тут не було, а то все відберемо й тебе — в Сибір за непослушаніє”.
— Моя стара в плач, діти теж; я подумав хвилинку та й кажу:
“Цитьте, ще так зле не буде. Як так можна моє забирати? Я ще щось на таке та видумаю”.
— Так успокоюю своїх, хоч і сам не вірю, щоб моя стара голова щось путнього могла на таке видумати. Аж нагадав я собі, що від старих людей чував,— до москаля без грошей не приступай. Взяв я кілька золотих та й кажу до нього: “Помилуйте, вашмосте, не виганяйте мене, не губіть”,— суну йому гроші та й кажу ще: “Поступіть, будь ласка, до нас перекусити що-небудь”.
— Узяв москаль гроші, навіть не подякував та й не рахував, що йому даю, і зайшов до хати. А жінка йому то цього, то того, а москаль уплітає, аж за вухом тріщить, та п’є, мов той смок. А далі каже до мене:
“Ну, козаче, ще тобі продовжу на один рік, а опісля хутір не твій”.
— Гадаю собі, і це добре: за рік або москаль здохне, або я вмру, або всіх москалів чума витре, а я за той час поїду до цариці та прохатиму, щоб той указ перемінила та лишила мене в спокою… Тепер уже, панове-запорожці, знаєте, чого я у столицю їду.
Запорожці прийняли Зарубу за балакучого дурника…
— Знаєш, чоловіче добрий, не проклинай ти того комісара, а молись Богу, щоб він довго прожив на світі та й щоб його не так скоро послали на Сибір. Ти йому щороку всунь у руку і спокій матимеш. Їдь здоров додому, у столиці із своєю справою не виїзди, щоб її не попсував. Ще таке буде, що твого добрячого комісара покарають за те, що так довго із справою зволікає, а тебе проженуть. З іншими паланчанами ті чортові комісари не люблять довго церемонитись — відразу приводять нових балканських переселенців, а тебе кулаком у спину…
Заруба вдав здивованого та наляканого.
— Хіба ж так можна?
— Можна. Знаєш, що дурня і в церкві б’ють. А коли ти думаєш у цариці що-небудь випросити, то ти дитина — не козак. Ось наші столичники рік у рік їздять до того клятого Петербурга та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з візерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісарові.
Заруба подумав хвилину і сказав:
— Ні, я таки поїду. Що буде, те й буде. Не люблю я з дороги вертатися. Та от, панове, коли ваша ласка, то дозвольте мені до вас пристати, бо й дороги добре не знаю і московська поведенція мені чужа.
— Про мене,— сказав найстарший із ватаги>— коли хочеш, приставай до нас. Хліба-солі не пожалуємо, але тобі ні в чому не поможемо.
Заруба рад був, що ніхто його не пізнав та що безпечніше буде йому їхати в чужий, незнайомий край.
Козаки розвели великий вогонь, добули з возів харчі, кухонну посуду й почали варити вечерю. По вечері розставили сторожу й полягали спати.
Коли вже в таборі затихло, хтось присунувся до Заруби й заговорив шепотом:
— Даремне ти, Ничипоре, переді мною ховаєшся та дурника з себе робиш. Я таки впізнав тебе відразу, хоч ми вже давно не бачили один одного.
— І я тепер тебе пізнаю, Струче. Яке це для мене щастя, що ми стрінулися! Ти мудра голова, бувалий чоловік — не в одному мені порадиш.
— Відгадую, що твоя справа не така дурна, як ти її козакам розказав. Оповідж мені по правді, якого чорта ти лізеш у Петербург.
— Ти добре відгадав,— відповів Заруба і розказав йому всю свою пригоду…
— Яке твоє щастя, що ти до Січі не доїхав. Був би ти там так довго, доки не прийшло б письмо-наказ від губернатора, щоб бунтаря Зарубу Ничипора, як на Січі з’явиться, впіймати й передати до московського ретрашменту, а звідтіля відставити до Глухова. Тоді б краще тобі на світ не родитись. Ти кажеш, що сина твого піймали і в Петербург повезли. А цей парубок, що з тобою, хто він?
— Це дуже складна історія. Я опісля тобі розповім. А ти думаєш, що старшина допустила б, щоб мене, старого січового товариша самарського куреня, видати ворогам на муки?
Струк задумався.
— Наша старшина годить тепер Москві.
За те зазнає від Москви різних ласк — ось, напр(иклад), що не дає козацтву вибирати за козацьким законом щороку старшину, а урядує вже кілька років. Коли б не те, то товариство давно б її прогнало… А московські агенти поширюють між козацтвом чутки, що це старшина до вибору не допускає. Це давні московські способи — все і всюди заводити сварку між старшиною й козацтвом. Це все на те, щоб нас знищити. Гетьманщину вже Москва проковтнула, тепер на Запорожжя час…
Замовкли обидва, над тим самим думаючи. Перший відозвався Заруба.
— І немає на це способу? Чи справді наше козацтво так уже зледащіло? Міркую, що якби так усі злучилися, вхопили за зброю, то не лише із Запорожжя прогнали б Москву, а й Гетьманщину б відбили!
— На це треба, щоб Господь післав нам другого Сагайдачного або другого Богдана!
— А ось Богдан з’єднався з Москвою в Переяславі! — сказав Заруба.
— Богдан тоді не міг інакше. Царські агенти так підбили козацьку чернь одновірством з Москвою, що все верещало, що хоче під православного царя, і коли б був Богдан тому противився, йому було б не з маком. Одні робили це за царські гроші, другі з намови. Та він старався забезпечити нам свободу в умові, тільки що Москва нас зрадила й відбирала нам наші права одне по однім, поки нас зовсім не взяла під свій чобіт. Тепер нам дуже тяжко з-під того чобота визволитися. Москва вбилася в силу, а ми ослабли, мусимо…
— Що, вступитися? Але ж у нас іще кипуча сила живе! Я, Їй-Богу, не розумію, чого Москва хоче від нас? Ми ж не пхаємося до неї, то вона до нас лізе, землю відбирає та ще за собою тих балканських зайдів волочить. Хіба для неї кращі ті зайди, ніж ми, козаки? Вона ж і так усі діри затикає нами!
— Коли мене послухаєш, я тобі поясню.
— Як не слухати!
— Козацтво, особливо запорозьке, жило досі добичництвом. Жило майже так, як кочовики. Ми переносилися з місця на місце, не вміли добути з нашої землі того, чого нам до життя було треба,— хліба. Ми все це або брали в інших силою, або купували за ті гроші, які на інших здобули. Наші набіги на турецькі та татарські землі й ті грабунки мали колись вагу, бо ж ми відплачували невірним за те, що вони у християнських землях заподіяли. Ми стали Хрестовим Чином, як багато таких чинів повстало на Заході. Та згодом магометани уговкались, ослабли, перестали нас чіпати, і вже не було причини їм відплачуватися. Тепер треба було наше добичницьке життя перемінити на хліборобське, або, як кажуть, треба було шаблі на леміш перекувати. Пізнала це наша січова старшина. Із коша давали грамоти козакам на землю, хто лише хотів. Поділили запорозьку землю на паланки. Оселі з козацьким населенням зростали. За яких сто років ми могли б заселити все Запорожжя здоровим роботящим українським населенням. Та Москва цього налякалася. Буде Запорожжя одноцілою державою з Січчю як столицею, заселеною одноцілим українським народом, осілим на своїй землі, тоді нелегко буде Москві такий край поневолити. Отоді давай цю одноцілу землю діравити, латати оселями чужими, які певно не підуть із нами проти Москви, а будуть помагати Москві нас приборкувати. Москва ж їм дала землю й помогла розростись, а не ми. Ми тепер Москві не потрібні. При нашій помочі, нашою кров’ю загорнула такі простори землі під своє панування, приборкала турка і татарина — нащо їй нас тепер?
Струк замовк, а потім додав:
— Одним із випробуваних Москвою засобів ослабити й побороти нас, це (було) — юдити і цькувати козацтво проти старшини. Робить вона те саме й тепер.
— Як мені Господь поможе визволити сина, я пошукаю собі десь таку безпечну закутину, куди московське око не сягає; там збиратиму покривджених сміливців і ходитиму скрізь по запорозьких землях загонами та нищити всі московські станиці, постої й посілості тих балканських зайдів. Може, це їх відстрашить, що не будуть до нас пхатися. Хай їх Москва забирає над Волгу. У нас далі дійде до того, що москаль краще поводитися буде з жидом, ніж з нами…
Заки Струк на це відповів — почало світати. Давні товариші розійшлися.
