V
Знеможені і мокрі мов хлющ зайшли малі побратими поміж трощу на острові і тут знайшли трохи сухого місця, де зараз полягали важко дихаючи. Мокра одежа поприлипала їм до тіла, зробилось їм студено, аж зубами дзвонили.
— Не згубив ти ножика, Артиме?
— Є, я і кремінчик маю, та порохна дасть Бог.
— Коли б лише звідсіля видістатись подалі від татар, то усього знайдемо.
— Що ми будемо робити? — питає Артим. — Ти чув, як татари галайкали? Вони помітили нашу втечу, певно той чорт, що за нами гнався, наробив галасу, а завтра стануть за нами шукати, і хтозна, чи не знайдуть, бо куди ж ми скриємось?
— Не бійся. Хіба ти забув, що тобі святий Миколай чудотворець говорив? Тож бачиш, що не пропадемо. Дідусь мені не такі чудеса того святого розказував.
— Так ми не ждімо тут, а зараз утікаймо… Івась роззирнувся. Уже світало.
— Нікуди нам тепер утікати, бо не забіжимо далеко навпотемки. А як розсвітає, татари помітять нас у степу і упіймають. Ми зостанемо тут, поки татари не помандрують далі… Рано вони певно підуть, бо довше трьох днів не затримуються на одному місці.
Артим став плакати.
— Де ж ми тут дінемось? Вони сюди певно прийдуть. — Не журись. Ми пірнемо у воду і пересидимо лиху
годину. Знаєш як? Дідусь розказував, що у давнину ось як люди від татар у воді крилися. Треба взяти очеретину до вуст і пірнути з головою у воду, а другий кінчик очеретини має виступати з води. Так ото треба дихати, щоб не задушитись.
— Я цього не чував, — каже Артим, і зараз перестав плакати.
— Ми зараз попробуємо. Я вже вмію дихати через очеретину, пробував у нашому ставі, — Івась зрізав грубу очеретину, пообтинав на кінцях і подав Артимові. —Притримай носа пальцями і пробуй дихати.
— Справді, що так можна дихати, — каже Артим, спробувавши.
Івась зладив ще одну очеретину для себе і промовив:
— Отож ми зробимо так. Як почуємо, що татари за нами шукають, будемо сидіти тихо. А коли б і на острівець полізли, так ми зараз пірнемо у воду. Тоді нам треба держатись за руки, щоб не загубитись.
— Нам би поперед усього поживитись трохи, — каже Артим. — Я взяв учора трохи конятини за пазуху, не знаю, чи можна буде її їсти, бо геть вимокла.
— А я успів украсти татаринові також добрий шмат баранини, тільки не знаю, чи вона добре спечена, бо я таки з вогню взяв… Зараз попробуємо.
Він добув м’ясо з-за плечей. Воно було вимокле і наполовину спечене. Врізав по шматку, а що оба були дуже голодні, то таки зараз з’їли, не роздумуючи. Опісля стали куняти, мов птиці на гілляці, наслухаючи, що у таборі діється. Та Івася таки зломив сон і він заснув твердо. Артим не міг заснути, бо його дуже морозило…
— Івасю! Либонь погоня за нами, — шепнув Артим Івасеві, беручи його за руку.
Івась прокинувся відразу. На світі вже було ясно. Він піднявся з землі і роздивлявся. Від табору почулись голоси, що наближались. Івась поліз обережно в очерет і розхилив його. Кілька татар ішло берегом ріки і стали показувати руками на острівець. Опісля два татари роздяглись і полізли у воду. Тут від берега була рвуча вода. Вони зразу плигали в воді, а далі стали плисти на острівець.
— Нам теж пора, — каже Івась, — є у тебе очерет напоготові?
Артим дрижав цілим тілом, мов у лихоманці. Івась повів його за руки на другий беріг острівця, і зараз оба полізли у воду. Тут була вода спокійна, бо головний рукав ріки з течією йшов попід той берег, де стояв табір. Зайшли у воду по груди і тут пірнули з головами. Татари, допливши до острівця, стали шукати. Помітили сліди хлоп’ячих ніг і столочену траву, де вони лежали. Сліди йшли в різні боки. Татари довго тут нишпорили, та відтак забралися, звідкіля прийшли. Тимчасом хлопці стояли в воді обличчям догори, вистромивши очеретини з води. Виждавши так довший час, Івась вихилив голову з води і прислухався. На острівці вже не було нікого, а з протилежного боку долинав плюскіт води, отже татари відпливали. Виждав ще трохи, а відтак вийшов на берег. Тут було видно татарські сліди. Зараз нарізав очерету, зв’язав його на одному кінці і настромив на себе цілий сніп. Такий самий сніп зладив і для Артима, якого привів з води. Усюди було тихо, лише з табору доходив сюди звичайний гамір. Татари ладились у дорогу. Хлопці стояли в очереті в цілий ріст і дивились на переправу татар через ріку.
Довго воно тривало, заки цілий табір перебрався на той бік ріки. Як уже гамір став у степу замовкати, вони поскидали мокру одежу і розстелили на сонці сушити. Та не багато у них тої одежі було; сорочка та штанці, бо у такому їх татари захопили.
— Що ж ми тепер будемо робити? — питає Артим.
— Ми тут ще заночуємо. Небезпечно нам так під ніч у степ пускатися. Можемо здибати вовка, а може ще який заблуканий татарин буде вертати, тоді була б нам велика біда. А тут нам зовсім безпечно.
— Коли б так вогню розвести та погрітися.
— Не розведемо, вогонь палити небезпечно.
Вони одяглись у сухе, помолилися і полягали спати, підклавши під голову сухої трави. Довкруги було тихо, хіба нічна птиця відзивалась і жаби в болоті рахкали.
— Бачиш, що воно правда в тому, що мені святий Миколай говорив.
— Певно, що правда. Ти побачиш, як то ми гарно доб’ємось додому.
Вони заснули твердим сном. Сонце вже стояло високо і добре припікало, як вони прокинулися. Виспавшись добре, почували себе бадьорими і веселими. З’їли по шматку м’яса й ладилися переплисти ріку на другий бік. Щоб не замочити одежі, Івась вигадав “татарську штуку”. Він нарізав ножем комишу і зробив із цього малий плотик, до нього прив’язав клунок з одежею і пустив на воду, тягнучи на ремінці. З тим пустилися на воду. Тепер було їм легше плисти без одежі. Але татарська штука не повелась, бо одежа таки замокла. Вони повдягалися в мокру одежу, щоб краще на них висохла, і пішли поперед усього на татарське обозо-висько, де тепер хазяйнувало стадо ворон.
Птахи позлітали вгору, незадоволено кракаючи. В обозовиську знайшли кілька неживих бранців. Хлопці заплакали над ними, бо нічого не могли їм помоіти, хоч би то поховати їх та не дати воронам та вовкам християнського тіла шматувати. Вони стали перешукувати мерцям кишені. Не шукали ні золота, ні срібла, а лише за найціннішою для них річчю, за порохном до кресива. І це їм поталанило. У одного покійника знайшли в кишені одне і друге. Зняли ще дві драні свитини, щоб було чим уночі вкритися. Зняли також сорочку, бо їм треба було полотна, перев’язати поранені ноги.
— Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? —питає Івась.
— Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося. І так знівечилось би в степу.
Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість. Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові. Лице обкипіло засохлою кров’ю з розбитої голови. У нього були зв’язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.
— Чи ви ще живі, дядьку? — питає Івась, нахилившись над ним.
Бранець розплющив кров’ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.
— Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.
Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв’язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.
— Ой, спасибі вам, мої діточки… А що? Татар уже немає? Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам’ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.
— Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.
— Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.
Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:
— А мого бідного Максима таки забрали бусурмени…
— Дасть Бог, що й він утече, — каже Івась, — коли 6 лише так щиро як ми молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев’яжетеся — ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.
— Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.
— Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили. Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.
При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.
— Спасибі вам, мої діточки, за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.
— Ось вам, дядьку, кусник баранячого м’яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.
Івась витягнув м’ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з’їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев’язав полотном, що відрізав Івась ножем.
— Я справді начебто подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.
Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у дорозі знадобиться, буде чим хоч би води напитися. Пустилися зараз у дорогу по татарських слідах. Дядько частенько знемагався й сідав спочивати. Кілька разів говорив хлопцям, щоб його лишили і йшли самі, та вони й чути про це не хотіли, а так воліклися з ним помаленьки нога за ногою. Тепер ліворуч від них стояв той великий ліс, на який вони дивились, ідучи сюди.
— Я думаю, дядьку, що нам би краще в лісі ночувати, ніж у степу. Можна й багаття розвести і безпечніше буде.
— Гарний у тебе розумець, синку, ходімо до лісу. Там і жари такої немає. А як тебе звати?
— Я звуся Івась Носенко з Покровів, села близько Уманя, а мій побратим Артемом зветься.
— То ви лише побратими? Я гадав, що ви рідні брати будете, такі на себе схожі.
Дядько очевидно покріпшав, бо й не приставав так частенько як перше, і балакучий став, і розпитував хлопців про все. Нарешті добились до лісу. Він був дуже великий. Зразу росли кущі ліщини, тернини, дикої рожі і малиннику, а далі стояли великі столітні дерева. Тут було спокійно, затишно й холодно. Лише птиці на верху дерев співали, дятел стукав у тіні дерев, видзьобуючи поживу, а інколи показалась білка, що скакала з одної гілки на другу. Хлопці були дуже раді і тішилися, що під вечір розпалять вогонь. На те вони збирали по дорозі повні оберемки сухого гіляччя, що з дерева пообпадало. Розтаборились під розлогим старим дубом і розвели вогонь. Тут, у холодному лісі, не відчували спраги, але голод їм таки добре докучав. Полягали спати, та заки ще поснули, почулось на верху дуба якесь гудіння. Стали наслухувати, що воно, а дядько —він Остапом звався — каже, встаючи:
— У цім дубі бджоли пасіку завели. Пошукаймо, а певно мед знайдемо.
Засвітили суху гіляку і стали шукати довкруги дерева. Справді, знайшли щілину в дуплі дуба, з якої плила патока по дереві і застигала та густіла на корі дерева, мов живиця. Бог знає, відколи тут бджоли працювали. Взяли ножа і нарізали цього меду у казанок чимало. А підкурені весь час бджоли гуділи.
— От і повечеряємо, — каже дядько, в нього начеб життя нове вступило. — Але багато цього добра не можна їсти. Оттак, щоб лише голод заморити.
Та коли Господь дотепер їх рятував, то порятує й далі, — думали собі всі, засинаючи при розложенім вогні.
