VII
Павлусь заспокоївся. Він сидів на татарській арбі, підігнувши коліна під бороду і задумався, що йому тепер робити. Татарин підсунув йому кусок паляниці й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Він з‘їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
“Може воно так ліпше”, подумав Павлусь, “що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду”.
— А куди ви їдете? — осмілився запитати Павлусь.
— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобі буде добре.
Татари видавались Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабили. Це були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.
Хлопець повеселішав і почав татар цікаво розпитувати про все. Він їм подобався. За кілька днів він освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому і вчився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватись тому. Інші бранці були якісь неприступні, дикі, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послугувався ними в розмові.
— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.
— А куди мені втікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають…
— Ми купці. Ти лишися з нами, прийми нашу віру.
— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених нема?
— Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.
— Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потім…
— Добре, добре!— говорив татарин — Коли станеш мослемом, то й вільний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дійти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгороді…
— А що це падишах?
— Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?
— Того не знаю. У нас в Україні немає царів, а є гетьман, а на Січі кошовий отаман…
— То ще більший. Вашого гетьмана, можуть скинути і вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…
— А кілько ви за мене заплатили тій собаці? — питає іншим разом татарина.
— Двадцять золотих.
— Ов, так мало! — каже Павлусь, сміючись.
— — А ти вартий більше?
— Я був би вам дав за себе вдесятеро стільки.
— Хіба ж у тебе є гроші?
— Тепер нема, але були в сідлі; той собака харциз забрав разом із конем.
— Чому ти нам не сказав цього? Ми були б відбили…
— Може, я колись з ним стрінуся… Як він зветься?
— Ми його звемо Карим.
— А чи у вас, татарів, продають теж?
— Ні, не можна людей своєї віри продавати; за це велика кара.
— От бачите, а він свою віру продав…
— Він не має віри. Ми знаємо його. Він з нами торгує .
“Такі то й ви”, подумав Павлусь, “що з злодіями крамарюєте!”.
Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарі і запитав раз про те татарина.
— Добрих хлопців ніхто не продає, а держить собі.
Павлусь не хотів з цими купцями розставатися. Він гадав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так і сестру відшукає.
Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантажені арби воліклись поволі, а вже кожна переправа через ріку була дуже тяжка. За той час Павлусь підучився татарської мови настільки, що розумів, коли до нього говорили, і знав дещо відповісти.
Хлопець показувався до всього охочий і щирий і сповняв усі роботи справно.
Татари були з нього раді й були певні, що він збусурманиться. Хлопець був супроти них наївний, розказував їм просто, що його питали. Він розказував їм, як татари зруйнували Спасівку, як він утікав, та й як потім козаки розгромили татар. Одного лише не сказав і це заховав собі на дні душі, що він їде в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не те, він вже давно втік би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.
Татарів навіть це дивувало, коли раз стрінули в степу чумацьку валку, Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його викупили та взяли додому. Під час дороги Павлусь пильно придивлявся, куди їхали. Старався запам’ятати кожну річку, кожний брід і все те, по чому цю дорогу можна б пізнати. Так, заїхали аж до Перекопу. Павлусь побачив уперше море, і в нього сильніше забилось серце.
Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив перші татарські улуси. Які ж вони були неподібні до українських сіл! Чужина аж била в вічі. Павлусеві тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося, що він дома. Тепер ні сліду по Україні. Його звичайна відвага кудись пропала; йому стало моторошно.
Переїхали кілька улусів. Ватага й тут тягнулася поволі. Татари виходили й придивлялися до них, а дехто розпитувався за своїх знайомих, що пішли загоном по Україні.
Та купці не знали, що на те сказати; вони ні з ким не бачилися.
Нарешті стали в селі Коджамбаку, де була їхня оселя. Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський купець. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіми надморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому оселя виглядала, як мале містечко. Стояли тут рядком кам’яні доми, звичайні і поверхові, були шопи на вози й коні, склади з крамом, а при однім боці стояв великий поверховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім припирав до великого городу. Всі ті будівлі були оточені густим частоколом, а в ньому двоє воріт одні проти одних.
Коли Павлусь в’їхав на той майдан, то йому аж у голові закрутилося. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі здавалося Павлусеві, що татарва то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазів з Африки, що звивались, як чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.
Сулейман приїхав на своїй арбі, де й Павлусь сидів, під самий рундук дому. Звідси повиходила служба і почали низько кланятися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, що в неприявності батька завідував його цілим майном.
Коли звіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:
— Хто це?
— Цього хлопця привожу тобі на гостинця, я його купив. Поклонись твому новому ланові, — сказав Сулейман до Павлуся: — Будь слухняний, як і досі, і буде тобі добре.
Павлусь здійняв шапку і вклонився по-своєму.
Мустафа сказав щось якомусь татаринові, цей взяв Павлуся за руку й повів між челядь.
Челядь мешкала нанизу. Горниця була призначена для панів.
Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були прислонені густою дерев’яною решіткою.
Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший між слугами і почав його з усіх боків оглядати.
— Ти звідкіля? — питає по-українському.
Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
— А ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.
— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов. До Павлуся приступив один невільник українець.
— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб’є.
— Та за що має мене бити? Хіба я йому що зробив?..
—— Тут б’ють, хоч і нема за що. Він бач потурнак, та хто його запитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризне, шо покинув Христа і збусурменився. Тому він і злющий такий на нашого брата, як пес, гірш татарина.
— Та давно тут живете, дядьку?
— Років п’ять, небоже! — він охнув.
— Тут важко жити?
— Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман добрий чоловік, та його часто нема дома, Мустафа гордий і ненавидить нашу віру, а цей потурнак Ібрагім то сам чорт.
— Не пробували втекти?
Невільник усміхнувся сумно.
— Заки добіжиш до Перекопу, то з п’ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть, а все виб’ють так, що душа вилазить.
— А я знаю, що багато людей звідси втікає…
— Бо тут і багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.
— Як ви, дядьку, зветесь?
— Остап Швидкий.
В тій хвилині вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору і вступив до світлиці. Вона була простора й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, вкриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. Стіни були помальовані червоною, синьою та жовтою барвою квітами та лініями. На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запікалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цілі клуби диму, а далі лежали різні ласощі. Павлусь здійняв шапку і вклонився.
— Приведи перекладача, — каже Мустафа до слуги.
— Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.
— Так? Ну побачимо. Як тебе звали?
— Павлом Судаченком мене звуть.
— Ні, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.
— Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри…
— Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…
— Ні, не прийму і моєї християнської не покину.
— Як приймеш нашу, будеш свобідний.
— Не хочу, ні за що в світі.
— Я тебе вибити звелю.
— Хоч і повішайте, то ні. По що мені опісля в пеклі горіти…
— Кажу тобі, що свобідний будеш…
— Я й так буду свобідний, як захочу…
— А то як?
— Втечу та й годі.
Мустафа засміявся.
— А знаєш ти, що в нас втікачам роблять?
— Знаю, повісять. А як не зловлять, то таки пропало.
— Я хотів тебе взяти до покоїв за козачка.
— Беріть, де хочете. Я доти буду добрий, поки мені буде добре…
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафі. Він зморщив брови і сказав:
— Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене відзиваєшся?
— Хіба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долоні.
Ввійшов потурнак наставник.
— Цього зухвалого джавра випарити і до конюхів дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повів наниз.
— У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врізали… На долині в челядній вибили Павлуся так, що аж кров текла із спини. Хлопцеві текли сльози з очей, але закусив губи до крови і не видав ні одного стону.
Він сів на землі і трясся всім тілом. Ось попався… Думав собі, що буде цілком інакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
— Нічого. Підмовляв мене на бусурменську віру, та я не хотів… Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.
— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?
— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.
— Дурень ти! Хто так говорить? Тобі треба було показувати покірного, тебе лишили 6 у горницях на послугах…
— Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.
— Куди ж тебе призначив?
— До конюхів…
— Не гадай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім, то янгол. Там найтяжче…
Остап здійняв з Павлуся сорочку і помастив якоюсь мастю його рани від нагайки.
— Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
— Але ж я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре і з коня не впаду.
— Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб’ють або продадуть першому ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить… Ти вижидай кращої пори.
— Аж до смерти…
— Ні, не до смерти. Тут можуть леда день набігти запорожці! От такої хвилини всі християнські бранці ждуть, як спасения. Тоді пора втікати…
— Скажіть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього літа полонили татари…
— Кілька їй років?
— Тринадцять буде.
— А гарна вона? ,
— Як мальована.
Остап почав хитати головою.
— Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На усіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарів тут багато, багато…
— А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?
— На те треба багато грошей…
— Я їх не маю…
Розмова перервалася, бо саме ввійшов в челядну Ібрагім потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. Павлусь успів лише обмінятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на коні. Павлусеві вказав коня і велів сідати охляп без сідла. Той татарин не знав української мови і не говорив ні слова.
Павлусь оглянув цілу оселю. Хоч і дуже боліла спина, та він дививсь на татар згорда.
“Допоможи мені, Господи Спасе і свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усі ці шаласи я з димом пущу і з землею зрівняю”.
Павлусь, їдучи майданом, здійняв шапку і став молитися.
Коли виїхали в степ, він важко задумався над тим, що довідався від земляка. Він втратив надію на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший літами татарин. Він зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привітання його було таке, що він ударив його долонею по спині. Спина заболіла так, що Павлусь аж крикнув з болю.
— Дай йому спокій, Муйо! — каже татарин, що його сюди привів. — Його що лиш вибили…
— Тут іще не так виб’ють, як буде неслухняний…
Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горілку з кобилячого молока). Не було йому спочинку від світу до ночі. Та Павлусь робив своє діло, слухаючи у всім Муя. Биття він боявся, мов вогню. Так тривало три тижні.
Тепер післав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота і більше свободи.
Павлусь любив коні.
Як лиш дістався сюди, став придумувати спосіб утечі. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечі, помалу і з розмислом. Він почав обкрадати товаришів конюхів. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав ніччю в дуплаве старе дерево. А що покірний, слухняний, усім служив охоче, то й ніхто його не підозрівав.
Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозі буде треба, і зараз для себе ховав.
Одного дня виїхав Сулейманів син Мустафа оглядати табун. Він пізнав зараз Павлуся і прикликав його до себе.
— Добре тобі тут?
— Добре, дуже добре.
— А спина загоїлась?
— Ні знаку нема.
— То навчило тебе бути покірним?
— Навчило.
Муйо признав, що Павло (так його тепер прозвали) дуже добрий хлопець і слухняний.
— Позавтра вернешся до покоїв…
— Як прикажете.
А собі подумав Павлусь: “Чорта лисого швидше побачиш, як мене в покоях”.
Інші невільники дуже завидували Павлусеві.
Мустафа застав при конях великий порядок. Похвалив усіх і нагородив Муя.
Настала ніч.
Павлусь не хотів довше відкладати утечі. “Або втечу і вернусь сюди з козаками й усі ті шатра поперевертаю, або мене зловлять і повісять. Довше в такім жити не можу, а бідної Ганнусі, мабуть, таки не відшукаю, пасучи табуни або послугуючи татаринові у дворищі”.
Коли всі позасипляли, Павлусь повиймав накрадене добро з дупла, натягнув кожушину, перевісив сумку з паляницями через плече, узяв сідло і пішов між коні.
Свого вибраного ще з вечора припняв на мотузі. Тепер осідлав його, перехрестився й рушив на північ до Перекопу.
Павлусь набрав досвіду. Він знав, як зловити в ріці рибу, як застрілити з лука птицю; а ще знав, що це харциз і як його треба стерегтися.
Коли б тільки за Перекіп, а там уже степ. А в степу може й козаків зустрінути. А ні, то навпростець на Січ Запорозьку… Павлусь і не думав про те, що не знає на Січ дороги.
Він виминав татарські села і їхав навмання степом.
Коли розвиднілось, годі було хлопцеві не стрінути татар у степу. Та вони його якось не чіпали. Дехто і запитався, куди він їде, та Павлусь вимовлявся, що його послали за орудкою і він має вертатись зараз. Його не спиняли.
Та трапився татарин, що не повірив. Він пізнав Сулейманового коня. Павлусь назвав інакше улус, звідки ніби то виїздив. Татарин зв’язав йому руки й повів прямо в Коджамбак, де надіявся на нагороду за пійманого втікача.
Павлуcь знав, що його жде. Йому стало жаль молодого життя, та дарма, така вже козацька доля. Про це він багато наслухався від покійного дідуся. Він теж козацька дитина і не ліпший від інших. Як гинути, то й гинути.
Павлусь був гордий з того, що він хоч такий ще молодий, а зазнає козацької слави. Його певно посадять на паль. Та він піде сміло на смерть з козацькою піснею на устах. Ворог напевно не побачить його плачу. Та він ще погано вилає усіх татар і їхнього Магомеда. Тож то татари лютитимуться, як він, заки йому відрубають голову, гукне на все горло: “Ви всі свинячі пута, а ваш Магомед то ціла свиня!” Павлусеві стало від цього смішно і він справді засміявся вголос.
— Чого ти смієшся? — питає татарин.
— Хіба ж не можна?
— Ти певно не знаєш, що тебе жде.
Павлусеві мелькнула спасенна думка. Він відповів:
— Як відрубають голову, то не одну, а дві.
— А то як? Хіба в тебе дві голови?
— В мене одна, а в тебе друга, то, отже, дві…
— Хіба ж мені за що?
— Побачиш. Ти сподіваєшся заплати за втікача?
— Егеж. Сулейман-ефенді багатий чоловік і заплатить добре.
— Так, як усе?
— Так, як усе.
— Коли бо ні. Цим разом або голову втне, або вибатожити повелить…
— Тобі б язик врізати за твою дурну балачку, — сердився татарин.
— Та не сердься, бо я правду кажу. Та одне тебе спитаю: чи ти мене пустиш їхати, куди я пустився?
— Ні.
— Значить: приведеш мене до дому Сулеймана?
— Так!
— Ну, добре, мені вже тепер нікуди їхати, а просто додому.
— А хіба ж ти не втікав в Україну?
— Ні! Мене послав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недоліток занедужав; що й робили, нічого не помагає. Так бранці переповіли панові про нашого знахаря. А він мені дідусем по мамі приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по голові та й каже “Їдь по того славного чоловіка, бери найліпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як він поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть”. Тепер хай буде тому смерть, що мені не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефенді гарненько тобі подякує…
— А ти певно брешеш…
— Незадовго побачиш, чи брешу, їдьмо скорше… Татаринові стало страшно. Він знав, що Мустафа гострий чоловік і жартів не знає. Тепер ще Павлусь став поспішати.
— Чому ти мені відразу цього не сказав?
“Бо мені самому таке на гадку не прийшло”, подумав собі Павлусь, а голосно каже:
— Тепер можу тобі сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, ані не кажи нікому, уди їдеш, а то вся знахарева сила пропала і хворому не поможе. Ік прийдеш до знахаря, так він зараз тебе питає: “А не оглядався позад себе? Не казав нікому, куди їдеш?” Ти скажеш правду, то він і вусом не моргне і не поїде. А коли ти оглядався або сказав, а збрешеш, то він поїде, але не вилікує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав і він приїхав, а не поміг, то Мустафа-ефенді йому голову відрубати накаже; а мені його шкода, бо кажу тобі, він мені дідусем приходиться і славний знахар. Їому 150 років зроду. Борода в нього по саму землю, а вії такі, що ціле лице заслоняють. Казала моя покійна бабуся, царство їй небесне, що він вродився з зубами, з оселедцем і з вусами.
— А як той знахар називається?
— От цікавий! Сказати б тобі ще, де він живе? Вибачай. Не можу Проте, не радив би я вашому братові до нього заходити. Він з чортякою побратаний і все має кілька чортенят на послугах, за чурів значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зірвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.
— То він татар не може лікувати, як так…
— Тож бо й є, що він лікує усіх, і татар і скотів… лиш не в своїй печері, а дома в недужого… Та чого ми стали?
— Я розв’яжу тобі руки…
— О, ні, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь ні з чим, то Мустафа звелить мені голову відрубати; хай рубає тобі, а не мені, розв’язати себе не дам…
Павлусь стиснув коня ногами і почав утікати. Татарин таки налякався. Він Павлуся таки придержав і розтяв ножем мотуза.
— Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана і все гарненько розповісти, бо мені не повірять.
Татарин хотів утікати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто і вийняв ножа.
— Хочеш мене зарізати? Добре. Мені все одно. Заріжеш ти, то не відрубають голови. Мені з головою краще вмирати. Та це тобі не поможе. Кінь мій побіжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мій пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, ріж!
Павлусь пустив поводи і наставив шию.
Того лише татарин ждав. Він завернув коня і почав щосили втікати. Павлусь став за ним гнати і кричав:
— Агов, чортів сину, пожди!…
“Ну, слава Богові, одв’язався. Тепер мені до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завів. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татаринові голову замакітрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на коні мені втікати, а пішки бур’янами”.
Павлусь вернувся до табуна над вечором.
Коли Мустафі донесли про втечу Павлуся та ще про крадіж найкращого коня, він зараз розіслав гінців і назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, так продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь вернувся сам. Про це повідомили Мустафу і він перемінив свій засуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, щоб їм відійшла охота втікати.
Коли Павлусеві сказали, він ні трохи не злякався. Він був певний, що свята Покрова й тут його заступить.
Якби й нічого не сталося, Павлусь заснув міцнимі сном…
На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, що стояв у гурті і втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім; а в нього була тверда рука.
Він вийшов на середину і став невільникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді засудив його зразу на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив йому на двадцять.
Мстафа-ефенді відчинив вікно і придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невільників.
В тій хвилині в’їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кілька багато вдягнених слуг. Усі розступились. Він заїхав усередину й проголосив співучим, трохи гугнавим, голосом:
—— Слухайте, невірні джаври! Мій пан, ханський Девлет-ґірей Ібрагім і улюбленець — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості запитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-ґірея, славний лицар Мустафа-ага, що того літа ходив з загоном воювати невірних на Україну для слави Аллаха і його пророка Магомеда. Хто виявить його місце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повісять.
Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тоді Павлусь виступив перед муллу і сказав по-татарски:
— Я знаю, де перебуває твій пан. Мулла подивився згірдливо на Павлуся.
— Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.
Ібрагім потурнак, зігнувшись у три погибелі перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього літа.
— Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то вріжу тобі язика.
— Не тобі скажу, а твому панові.
Мулла закусив губи.
— Цього невільника забираю зараз до його милости Девлет-ґірея Ібрагіма. Від тепер він під моєю рукою.
Усі невільники ахнули. Вони раділи, що Павлуся минула кара.
— Сідай на коня і їдь зо мною.
Тоді Павлусь підступив під дворище і спитав Мустафу:
— Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся від його милости?
Мустафа стягнув брови з досади.
Павлусь засміявся йому в вічі. Він знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-ґірея і його тепер ніхто не сміє торкнути.
