— В мене хатка — не хлівчик,
Я печу дітям хлібчик,—
співає Ганнуся, виліплюючи із глею паляничку, кладе її на дерев’яну лопатку і садить у піч, яку викопала з Оленкою на підгірку.
— Вже спікся? — не терпиться Оленці.
— Ще ні. Хлібчик так скоро не печеться,— каже Ганнуся.
— Він під сонечком дійде, воно гаряче.
— Трішки почекаємо…
Почекали.
Потім Ганнуся дістає із печі ту паляничку, кладе на піску проти сонця і каже:
— Хай засмагне…
Раптом із свого подвір’я вибігає Юрко. Він наміряється на паляничку ногою, щоб пофутболити, як м’ячиком.
— Не смій! — стали перед ним дівчатка.— Це хлібчик!
— Та він же із глею…— розгубився Юрко.
— Все одно не смій! Хліб-чик, розумієш?
— Вибачайте. Я ж не знав,— засоромлено проказав хлопчик.
