Мама вишиває на білому полотні зелений барвінок, жовтогарячі чорнобривці, сині волошки. Навіть маленьку качечку-утінку вишила.
— Що це буде, нене? — питає Дмитрик.
— Українська святкова сорочечка для тебе.
— Чому українська? — допитується хлопчик.
— Бо вишиваю такі квіти, які ростуть на нашій землі. А земля наша зветься Україною. І ти — маленький українець.
— А ти, мамо?
— І я, і твоя бабуся — українки, твій татко і дідусь українці. Ми українського роду і любимо нашу землю, наші квіти. Україна — як наша рідна хата.
— А у наших сусідів не такі самі квіти цвітуть, як у нас?
— І такі, й інакші — свої, тому й вишивки в нас і схожі, і різні.
