Ну й на світі тепер… Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та, їй-бо, правда. Ось хоч і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш: ну, вівчар я, ну, дітей п’ятеро в мене… Ну, годувать їх, зодягать треба… а чим? Тим, що літо пасеш, а зиму гроші правиш? Еге, посмикни!.. — Ех, де та сила, що була!.. То було мотнешся сюди-туди — зовсім і діло не те, а тепер… А ще ж і молодий, ще б і жаліться стидно… Так що ж… заїли роботи чужі, навіки заїли. Добре пам’ятаю: гречку зносив на горище раз у Олексенка, та чи воно ноги потерпли, чи зна його морока… як увірвусь з драбини, як стусоне мішок мене — лихо! Тепер і коло овець тягаюсь так… з силою.
Не було в світі за діда Омелька. Ото чоловік був… і, чоловік!.. Отой піддержував мене… і, піддержував покійник, дай бо’ царство йому. Було чи хлібцем, чи соломкою та й піддержить, та й піддержить… Та усе — «брате» та «брате»… такий уже був… і братається було… І, царство небесне йому!.. який інший багач стане брататься з тобою!.. Еге-е… інший тільки брат тобі, як горе яке трапиться йому, та й тебе треба… Е-ех, що й сю зиму як прийшлось мені, без діда вже… ні їсти, ні топить, ні… ні зна його морока… Сиджу, — сумую… досадно, хто його зна й як. А тут дітвора ще:
— Ї-і-сти… Хо-о-лодно.
«А, вивішалися б ви, — думаю, — і халери нема на вас…» Терпів, терпів, а далі як ухоплю дубець та до їх… Чищу… куди попав. Стара обізвалась, я й її… та міг би — й себе розірвав. Та аж угрівсь… Сів — плачуть, сльози як горох — жаль стало. За віщо ж я бив, думаю… Чим вони винні, що померзли, що їсти хотять?..
Пішов по дворіх, сотий раз, мабуть, — правлю. Пощастило: направив полтиника. Ну, тепер же слава богу, думаю… до кого б же вдариться його, щоб і хлібця й соломки… за полтиника. До Козленка — дорогий дуже. До Лопатенка — і той не вважить. Піду до Яковчука ще. Гаразд. Мішечок під плече — гайда. Ось і він.
— Здрастуйте, — кажу.
— Здоров, що скажеш?
— До вашої милості, — кажу.
— Ну, — та й брови насупив.
— Так і так, — кажу… розказую, жаліюсь… А він і не слуха мене, до наймита балака, загадує щось.
— Наділіть борошенця, — кажу, — з коробочку.
А він: «Що?.. борошенця?.. Нема борошенця» — та й… од мене.
— Так чуєте, — кажу… — будь ваша милость…
— Ну, — та й став боком.
А я: «Так ви хоч житця мені…»
— Нема, — та й знов од мене. Я за ним — шапкую:
— Та будь ваша милость… адже бог уродив.
Він аж приснув: «Ну то що?.. по коробочці — розщоту нема!»
— Так хоч соломки, — кажу.
— Соломи?.. Можна… Йди сюди… — та й веде поміж ожередами мене. Привів до купки до якоїсь.
— Оцю, — каже, — візьми. Полтиник. Гарна солома.
Дивлюсь… а вона ж… ну прямо ж гнилятина… та й то… чи будуть сани, чи й ні…
— Нехай четвертак, — кажу.
— Ні копійки менш.
— Та вважте, — кажу, — вона ж однаково погниє у вас.
— Ну так що ж, — каже. — Зате спокійний буду: чужий ніхто добром моїм не користуватиме.
Пішов я. Собаки куліш хламають, голуби в пашні кубляться, а я… йду та сльози ковтаю.
* * *
Ну й нічого. Ось після Юрія, уночі якось, лежу й чую — дзвонять десь. Луп очима… аж надворі таке… і дерево, й хати… таке все червоне. Вибігаю — лихо! Пожар десь. Я — сіряк на себе, відро в руки — гайда. Туди… аж Яковчук… Клуні в огні, ожереди займаються… гоготить, тріщить, голуби в’ються, таке… А Яковчук тільки:
— О, рятуйте, о людочки… о, рятуйте! О солома ж моя, о сім ожередів!.. о дві комори… о, з одним… з одним хлібом!..
Мені так сльози й покотились з очей.
Та ще побачив мене та:
— О Степанчику, о, рятуй, о братику!
«Еге… — думаю, — як тебе рятувать тільки».
Так отаке воно. Он коли тільки братаємось ми! Ні, дід не такий був. Що вже що, а то раз стирлував я вівці коло його окопу. Сиджу під вербою — обідаю: хлібець розмочую. Ось гука хтось. Гляну — дід. Я до його. А в його там садок, пасіка… Посадив мене, нарізав хліба, виніс стільників з куреня:
— Їж, брате.
Наївся я… та радий-радий… не знаю, чим би й подякувать діда. Ось він сіно гребе. Назорив і я граблі. Помагаю… Гребемо… Та гарно так… там сонечко світить, бджоли гудуть… а тут радісно так… балакаєм. Дід і каже:
— Як-то на світі божому добре було б, якби тільки ми добрі були.
Ех, дід був!
