Перед тройцею з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий… сонце було вже… так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце припіка, а ні вітру, ні холодку… шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір’ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток… так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — рудочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір’ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки… щебетнява така… та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь.
Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім.
Коли це на луці де взялась дівчина… квітки рве, паха і на нас так позира, так позира.
Ось баба Пріська:
— Та й пить же, матінко, — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!
Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:
— От спасибі, доню, дай же я витягну.
А вона:
— Я сама, я сама… я за людьми так скучила…
Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька…
Витягла й підносить, і так покірливо:
— Здорові пийте.
— Спасибі, доню, дай боже здоров’ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?
— Марина.
— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловічка доброго.
А баба Омельчиха:
— То ще поки пошле, а то ось і є він, — та й моргнула на Василя, — ось ми, каже, за хлопця за цього й візьмем її.
Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю.
А Василь:
— У неї, мабуть, є й без мене… А є ж… хлопець?
Дівчина нічого. Потім так тихенько:
— Не-ма… — та спідлоба зирк-зирк на Василя.
А баба Мудрачка:
— Що то ті літа молоді!.. свого требують, — подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч… і вбожество.
У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яковиха й каже:
— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі… ото опорок.
Дівчина так і ожила:
— А я… куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла… зараз же, як батько вмерли… Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка… і всі такі манісінькі, тільки я ото… Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді-раді, як получу карбованця якого та їм дам. «Не знаю, — кажуть було, — куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку…» Так ото так мені ліниться та балуваться було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та ще й на сьомий хотів: «Ти, — каже, — й покірлива, ти й роботяща…» Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього без виходу чотири прослужила…
Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська:
— А то як ведеться, доню! — а далі: — Ох, матінко, як же й плечі щемлять… така важка котомка.
А баба Яковиха:
— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили…
Та й пішли: то чия котомка важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась…
А дівчина:
— Так я аж десять год прослужила… Тепер знаю вже й на полі, й скрізь… й орю було, й воли пасу… — Та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодить. Вона помовчала, та вп’ять:
— Знаю вже… бувало й… плуг сама лагоджу, — та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: «Візьмете… за хлопця за цього, як і обзиваться не хочете… Взяли вже… одні так… взяли раз», — та й заплакала.
— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха. Дівчина нічого.
— Та це ти й розсердилась, серденько?
А вона:
— Взяли вже.
— Та що, та й як узяли?
— Та так… тут як розказать…
— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи.
Дівчина сіла, втерлась і так жалібно:
— Отож, не через що й… розщиталась я. На різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене… там, коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: «Ану, котру сі мнясниці заміж оддамо». А друга: «Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку». А та їй: «А тебе й сватали перед пилипівкою» — та «хі-хі» обидві. Я й думаю: «Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які… — а їм так… год по вісімнадцять, — а як я ось, — думаю… — Мені вже… двадцять третій!.. а я й… не дівувала ще…» Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувать давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я… сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу, та й… не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: «Таки й у мене, — кажуть, — нівроку дочечка… і вбралась гарненько, і сама доладненька». Як ножем у серце дали мені. «Доладненька… — кажу. — Нащо мені доладність та, як другі он… старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я перестану служить?..» А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так… з досади. Та схилилась на стіл та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: «Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю… я й сама вже давно думаю про це, так що ж…» А далі: «Ну, не плач, серденько, не плач… що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся… мо’, й справді, дасть бо’, дома швидше трапляться люди». Я аж з місця схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після водохреща так… через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю було що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там… радію-радію: «Ось-ось уже не буду носить, не буду служить… як воно, — думаю, — тоді буде?.. як воно, як ото людина не служить?» — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник… Діждала строку, підбігаю до хазяїна: «Тепер, — кажу, — спасибі богу та й вам!» І розщитувать не хотів він мене… та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: «Спасибі ж тобі, — каже, — що служила вірно та чесно».
Прибігаю додому та вже радію-радію: «Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!» Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п’ятачку, коли по гривеничку, що не оддам було матері — вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу… от, думаю… аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце мнясця буде купить, це хлібця, це горілочки… — буде. Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже, а я… байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не їдуть… Та молю вже, молю бога: «Господи, — думаю, — пошли…» Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня… та прямо до нас… Господи!.. аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь — чепурюсь, не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо — я до їх: «Мамусю, мамусю, їдуть!» Вони сторчголов з печі… стіл застилають, прибирають на лаві… Коли це одчиняються-одчиняються двері… Боже! Сідаю та трушусь-трушусь… Позирнула раз, другий… Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний: чумарку видно і пояс червоний видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже… Господи!.. не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діть, мну шитво, а серце одно: тьох-тьох… Коли це молодий: «Еге, душно в хаті… піти б у сіни ще». Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи є досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: «Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. як же це воно? Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: «А ти вже наготовилась заміж?» — «Уже», — кажу. «А що ж є в тебе?» — «Одежа є, кажу: кожушанка, юпка суконна, дві легких, скриня є…» — «А ще що?» — пита. Мені в виски так і вдарило. «Що ж іще?» — кажу. А він: «А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила, думаю?» — «Так я ж, — кажу, — так і так — не тільки на себе служила». Він тоді: «Хм… мало, зовсім мало приданого» — та й посунув у хату. Там мати… яєчка б’ють їм, а вони… за шапки… поїхали…
— Хм, які ж вони… — каже баба Яковиха.
А дівчина так жалібно:
— І яешеньки… не схотіли…
— Хм, — та й знов про своє.
А дівчина:
— Підождіть же, що далі було. Поїхали… Де б і ділась я… сумую… Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин арендує тут у другого пана. Оце все аренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов той.
Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було якусь озію цеглову, клуні, ожереди…
— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п’ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій… «Год служила, — думаю, — та рублем тільки й більше, а це ж…» Согласилась. «Оце ж, — думаю, — получу — коровку куплю, овечку… отоді!.. побачать!..» А ту десяточку з скрині, та мати просять: «Дай же хоч п’ятеричку… он і братик голий, і се й те…» А я: «Е, ні вже…» Та повернулась, та кожушанку справила другу… Так уже ж кожушанка хоч!.. там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така… сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена… Та до кожушанки та й спідницю ще… Ну, й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими… — Осміхнулась та аж язичок показала.
— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в’язи товсті — прийде, та тут: «скорій, скорій», а там: щип-щип мене або: ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що… «Поступай за горничну до мене, там ти так і так… як баришня будеш». «Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде… Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!» Та так мені — так би й поцілувала пана… який же він добрий, думаю… Поступила на… на благовіщення … — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:
— Поступила… аж воно… не те. Як не видно нікого, то він: «Я тобі й того куплю, й на те наберу», та й, та й… Господи, аж здумать соромно… А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: «Цур йому, одійди од його». Так я й… подякувала йому. Він нічого, тільки: «Пам’ятай же!» — каже… Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: «На суд, — каже, — на післязавтрього в волость». «Що це, об чім це?» — млієм з матір’ю. Діждала й післязавтрього того, пішла… та так мені страшно там, усе таке страшне… Мене й питають: «Ти покинула в пана?» Я — що тут? — «покинула», — кажу та трушусь уся, трушусь… Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів… Селезньову… за те… — та й скривилась.
— Кричали ж ми, кричали з матір’ю — нічого… оддавать треба, знов… у найми.
— Еге, пора рушать… — позіхнув хтось.
Почали влаштовуваться.
— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило, так остило служить…— Помовчала, та й знов:
— Ну що остило ж… — Потім так стиха:
— Поки… не наймалась, то… — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:
— Якби… то й Парася б оддала… панові.
Їй ніхто нічого. Вона тоді:
— У мене й кожушанка є… гарна… Сивеньким покрита… та аж дві.
Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив.
А в неї сльози блищать…
Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:
— Як без худоби, то й… марній так… Боже мій!.. Де ж мені… взять її?
* * *
Так як через тиждень ми вп’ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп’ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:
— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж… бабуся сама, лежить, стогне на полу.
— Дайте відерця.
А бабуся:
— Піди найди, Миколко.
Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті в якомусь.
Я й кажу:
— А де ж це… помічниця ваша?
Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:
— А ви хіба знали її?
— Еге.
— Ну так… нема ж… — та й захлипала: — Заміж, заміж оддала.
— Та як, та що? — питаємо.
А вона:
— Та так: приїхали: «Гроші давай панові!» — «Нема». Так вони одежу… писать давай… А вона ж, бідненька: «Рятуйте, рятуйте… о придане ж моє, придане!.. о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!» Билась-билась, та аж… у рудці опин…нилась.
Баба припала лицем до подушки та як заголосить:
— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о… та коли ж і сподіваться тебе… та з яким же ти зятем і прийдеш до мене?
Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми… дивимось… Квітки кругом, вишеньки… сонечко сяє, птички щебечуть, соловейко… А дівчина… не позирає вже спідлоба.
Спокійного сну вам, карі оченята!..
