Перед різдвом якось ішов я в больницю. Було хмарно, морозець був, і вітер був… такий: у полі іноді як захватить сніг, та хай держиться, коли хоче, або як прижарить ув уші… та ще з таким висвистом. Так зате ж хоч, спасибі йому, іти помагав: у спину як попре, попре… Еге, іду і ось як верстов… верстов за скількись до города догоню бабу: в кожушанці в старенькій, під плечем ціпок, зігнулась і диба. Я поздоровкавсь та й кажу:
— Змерзли, бабо?
А вона так болісно:
— Змерзла, сину… А тут ще й у грудіх кленить, голову палить. Якби… якби не за вітром, так хоч лягай… хоч лягай прямо…
— А куди ж це вам, — кажу, — забажалось по холоду та в немочі в такій?
— До земського, сину, до земського… піду горем… горем хвалиться… — та витягла хусточку з рукава, утира сльози й плаче:
— Синочка вигодувала… на лихо, на гріх великий… плачу тепер… плачу на його, та плачу й на себе: годувала, та… та не вчила…
Я став іти тихше, врівні з бабою: «Що таке?» — думаю. Як ось вона перехлипала трохи та й давай розказувать:
— Не вчила… Він одинець у мене — померли старшенькі — одинець та й сирітка. Од батька зостався невеличким, годочків так із шість було йому. Так я й… зробила… чоловіком… його.
А воно ж маленьке, а таке, матінко, розумне було, ну, сказано ж тобі — таке розумне було. Назбирає трісочок оце, та й майструє хатку чи там хлівець, та й майструє. Та ще побіжить чебрецю нарве та й діл застеле ще, гіллячка налама, клечання наставить… Та ще таке ж було: найде жучка оце, та й дивиться на його, та й дивиться, та й голубить його… Господи, яке ж то воно й було розумне!
А то якось квасольку полю, а воно, як курчатко, біжить із садка і хрущика на лопушинні несе. Принесло та й питає: «Мамо, що оце?» — «Хрущ», — кажу. «А нащо ж, — каже, — й хрущі є, хіба й хрущам жить треба?» — «Чого, — кажу, — то тільки людям треба». — «А він не кусається?» — «Ні», — кажу. «А чого він лізе ось?» — «Ноги є», — кажу. «А якби не було ніг, чи поліз би?» — «Повиривай, — кажу, — то й побачиш». Так таки прямо й кажу: «повиривай». — «А хіба ж, — каже, — можна?» — «Чого ж?» — кажу. «А в його ж не болітиме?» — «Та чого там», — кажу.
Так він узяв, матінко, та й вирива йому по лапці, та й вирива по лапці… і, матіночко! Вирива та: «Мамо, як ось він пручається, чого він пручається?» — «Попобий», — кажу. Так він об землю його, та дровиною, дровиною: «Не пручайсь, не пручайсь!» — каже. А то приносить гніздечко якось і голоцюцьки. Приніс та указує на голоцюцьки в гніздечкові: «Що оце, мамо?» — «То, — кажу, — птичачі діти такі». Він на гніздечко: «А це птичача хата така?» — «Еге», — кажу. «А хіба, — каже, — й птички, як люди, що й хата, й діти?» — «О, — кажу, — що до людей прирівняв!» — «А нащо ж, — каже, — вони?» — «Грайсь, — кажу, — то на те». Так він узяв, та й моня їх, та й моня, поки й здряпнув якось шкурку; здряпнув та: «Мамо, ось кров… можна спускать кров?» — «А чому ж?» — кажу. Так він, не довго думавши, давай і зовсім здряпувать шкурку їм, а далі мало цього, та давай ще й крильця одривать. А я… дивлюсь та… оскиряюсь тільки. Оце так, думаю, до смаку іграшечка. А вони ж, сердешні, пікають уже, пікають та так уже страдно ротками зіхають, а птичка… і, господи!., літа вже, літа, бідненька, кричить уже, кричить — зовсім людина, тільки що не вимовить: «О, рятуйте ж мене, рятуйте, о діточки ж мої, діточки!..» Боже мій, які-то вже муки!.. Як здумаю, так аж!.. — Та й скривилась. — Аж у серці коле. А тоді — і де те серце було, і де той і розум був!.. І не подумаю було, що й воно ж од бога, що й воно ж, як і людина, — жить хоче… Байдуже було! Ото аби Андрійко вдовольнений був. Чи знала ж я, до чого доводить довільність така? Не знала, тепер тільки й узнала, сину, що яка ж то дитина була золота, та на яку я стежку звела її!.. Боже мій, боже мій!.. — Похитнула головою та й заплакала. — Так він ото таким же зробився, таким зробився, що годі вже хаток строїть та жучків голубить, а давай ото… мучить, де що попав… і вже не питаючись мене… і до того дійшов, серденько, що прибіга якось з улиці, веселий такий: «Мамо, мамо, а ми оце грались, так я Гнаткові Василевому землі напхав у рот… пхаю, а він: ве, ве, та чмих, чмих, так я взяв та ще й кров спустив йому, ударив по носові, а вона: кап-кап…» А я й то ще так благенько: «Нащо ж ти, — кажу, — моя дитино, робиш таке?» А він: «А як мені гарно так?» — «Гарно?.. От, мій синочок… гляди ж, — кажу, — аби хоч тобі хто не зробив такого»… та й гладжу по головці його… Ну, сказано ж, дурна; що ти йому, думаю, — дитина… он йому гарно так… І, матінко!..
Та так і в усячині… Як ось і це: побачив дівчину Омельчукову на грядках — на їх і грядках, а вони поруч з нашими. Побачив та так ні з якої речі та й давай шпурлять грудки на неї, та й давай шпурлять. Та ж навтікача, а він за нею, а він за нею. Та збіг на грядки, на їх же таки, та ще й соняшники ламать давай, ріпу валять… А я… усе це й бачу: дивлюсь із хлівця та осміхаюсь тільки. «Оце ж то йому в моду», — думаю та й тому ще радію: «От синок, — думаю, — в мене… не рябкий». А Омельчуків дома не було, на жнивах саме, а я ще й у спору була з ними. «Хай», — думаю. Так він гнавсь, гнавсь та й збіг на огірки їм… збіг та топче їх, топче, а далі нахиливсь, вирвав штук зо два — біжить назад. Прибіг, показує: «Дивіться, мамо, ось вирвав, ось вирвав…» — «Нащо ж ти, — кажу, — вирвав, моя дитино?» — «А так, коритце зроблю, макітерку». Я й нічого: «Хай грається, — думаю, — на здоров’ячко!» Коли ось, трохи згодом, біжить знов з огірочками. А я тільки й того: «Гляди ж, — кажу, — не піймайся хоч!»
Так він ще й красти почав, у садочки почав… Побіжить оце до кого, та й збива яблука або груші, та й збива. А хоч би, сказав, своїх не було, а то ж і свої були… Е, так своїх ні, мало займе коли: «Мені он до чужих, — каже, — бігать гарно». А я й думаю: «От де хазяїн буде, — берегтиме свого… і не лінивий буде. Спаси тебе, — думаю, — мати божа, цариця небесна, щоб ти живий… живий був тільки…» Що, боже, лучче б… лучче я була… тоді задуш… задушила його!.. — та й знов заплакала. — І господи милостивий, і господи й праведний!.. Та ще як скаже хто, що — вчи, вчи хлопця, то я ще й розсерджусь було: «От призводять, — думаю, — щоб дитину мучила». — «Підбільша, — кажу, — то й само зрозуміє». Ось і підбільшав, у школу віддала. Коли походив з півзими, а то й, а то й… прогнали. «За віщо, за віщо?» Аж, чую, балакають: «І не вчився, а бився тільки та пироги витягав». А я ще не хочу й слухать цього… ще й людей лаю було: «По злобі, — кажу, — наговорюють сякі-такі!» А вчителя теж. «От сякий-такий, — кажу, — хабаря схотів…»
Та такий непосидящий: усе побіг, усе побіг… І оце як між дітворою, то, дивись, як од яструба од його: те тіка, те плаче. Я й думаю: «Так і треба, щоб боялись синочка мого». А став підлітком, дивлюсь: уже між парубки почав. А я ще й грошенят йому, коли гривеничка, а коли й четвертака: «На, моя дитино, чужі діти гуляють, то й ти погуляй». Так він уже ніченьку хто його й зна де, а вдень уже… спить, удень спить: «Нічого, — думаю, — хай висипляється синочок, хай здоров’ячка закохує, щоб тоді, щоб тоді хазяйнувать подужав». А хоч іноді й скажу оце: «Ти б, Андрію, чи дрівець би наготовив отам, чи поросяті б намішав», — ото тільки скотини держу було, — то він: «А самі?» — та з очей мерщій. А маленьким же таке було, таке було… я встаю — і воно встає. Топить стану — і воно коло мене, дивиться, як і ріпку чищу, як і вертунчик верчу, дивиться та й собі тії. А на грядки вийду, полю — і воно тії. Або як сяду цівок сукать, — а я ткаля, дякувать богу, — як сяду сукать, то воно дивиться-дивиться, а далі: «Мамо, ануте, як воно, а дайте я, а дайте!..» Так отаке-то було воно, та якби ото показувать було йому, привчать його!.. Ех, лихо, лихо!.. Що як не знаєш тих дітей годувать, то лучче вже й заміж не йти було. «Геть-геть, — кажу, — моя дитино, я сама, я сама, тобі ще буде твоє… ляж та засни краще». Або як привезуть було скіпщину, — у нас таки ж і земельки десятинок з п’ять є, — так як привезуть було половинщики, то він: «Мамо, а як воно снопи люди скидають та коня запрягають?.. ану подивлюсь піду». То я: «Отакої! — кажу. — Отам ще заставлять чи подать що, чи що… не йди», — кажу.
А то на дванадцятий повернуло… «Е, пора вже, пора, — думаю, — привчать до хазяйствечка…» А тут якраз ячмінь привезли. Я до його — він спить, — такий плечистий та рослий парубійка!.. «Нівроку, — думаю, — пора вже, пора»… Штовхаю: «Вставай, — кажу, — ціпа доставай, — молотить треба». (А до тих пір у мене найняті молотили.) Він лупнув очима, та не то що, а ще на другий бік повернувсь. А тут, дивлюсь, півдня вже: «Е, ні-ні, вставай, вставай!» — кажу. Аж він, моя матіночка, як підведе голову, як бликне очима та як дасть мені ногою у груди… і матінко й рідна!.. Не знаю, як я тільки не впала тоді. Схилилась на стіл та вже плачу, плачу… жалко вже, жалко мені… що як же таки: отак кохай, отак… і господи!.. і тепер, як здумаю, так!..
Скривилась, аж очі стиснула.
— Тепер же як знаєш, — кажу, — займать уже не буду тебе, бо’ з тобою, а хліб… хай миші їдять…
Та так розсердилась, що вже ж, думаю, і обзиваться не буду. Так він попокрутив носом… днів зо два, а далі — що то вже сталось йому — слухаю: ляпа ціпом. А я ж уже… де те й серце ділось — радію-радію. «Оце ж, — думаю, — синок хазяйнувать… хазяйнувать буде…» Топлю та таке думаю: «Помолотить хлібець, а там і за построєчки візьметься: хлівці повиправля, клуньку вкриє, — таке все позапускане. А там конячку справить, та сам і хлібець кохатиме, — заживем», — думаю. Та то було по одному шматочку мнясця в борщ кидаю, а то аж два вкинула… аж два… «Хай же, — думаю, — пообіда смачненько мій хазяїн дорогий». Насипала. Іду кликать. Клуня одчинена, ціпа не чуть… туди, — аж там самі кури… Порозгрібали те зернечко, порозкублювали… «Андрію, Андрію!..» — не чуть і не видно. Повигонила кури ті, увійшла в хату, вийшла знов. Коли глядь… аж боже мій!.. ідуть улицею: іде врядник, іде староста, чоловіків душ зо три і… і він посередині… і білий-білий… як крейда… Боже ж мій, боже мій… так я й охолола вся… стою і з місця не рушу.
А врядник:
— А що, бабушка, де ваш син ночував сю ніч?
Мовчу я.
— Коло меду, — каже, — улик меду вкрав у Ільченка і голову пробив пасічникові… Та й пішли до зборні. А я… не знаю, як я тільки в хату вдибала, упала на піл, та борщ холоне з мнясцем, а я вже: «І щоб я й годувать не діждала тебе, і щоб я й так і так! Та чому ти й маленьким не пропало було, як отак же ти й хазяйнуєш оце!» — Голошу ж, голошу… «Ну, стій же, — думаю, — прийдеш ти… вбирайся, скажу, вбирайся од мене!..» Коли ось і йде незабаром. Глянула — жаль.
— Андрію, Андрію, — кажу, — що ти наробив оце!.. це ж тюрма тобі…
А він то сюди, то туди по хаті і то почервоніє, то побіліє.
— Чи тюрма, то й тюрма, — каже. — Хоч і посиджу, так і недаром же… недаром же, їдять його мухи!.. Це раз, раз злапали, а то ніхто не зна… Ех, — каже, — добріше було! Як стяпаєм молока де з Степаном чи й сала, та вже й порозкошуємо було… Або як наваримо каші, та ще як горілки куплю… Ех, їдять його мухи… та ще й кавунів!.. Ех, чи тюрма, то й тюрма!..
Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком по столу: трах-трах!
— Хай саджають, — кричить, — хай саджають!
А я вже… ні жива ні мертва…
— Так ось іще що, — кажу, — так ось де ти ніченьками ходив тими з Степаном! — А Степан — парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій… на все село. — Так ось, — кажу, — навіщо я тобі грошенята давала — на горілку…
А він: грюк дверима та й подавсь. Пеклася ж я, пеклась: що робить, що й казать — жаль на його, та жаль і його… Що воно ж моє, що воно ж — дитина моя… — та й знов захлипала. — Що не буде, думаю, а треба визволять. Побігла до Ільченка. Кланяюсь йому, прошу його:
— І дядечку, й рідненькі!.. простіть!..
Простив, спасибі…
— Витчеш сукна, — каже, — кусків з два, та й бог з тобою, тільки попроси ще врядника… щоб діла не передавав далі куди; та попроси діда за голову.
Так я зараз у пасіку:
— Дідусю, простіть!
— Бо’ з тобою, — каже, — я нічого. Ото постав хіба свічку перед Серафимом-угодником.
На другий день до врядника: «Так і сяк, — кажу, — чи не можна б, щоб Андрієві нічого не було?» — «І, не можна… ніяк не можна». Я в ноги йому: «І татусю, й мамусю!..» А він: «Гм, воно б, воно б і не що, так я ж трудився, я ж трусив, — не можна!» — та й пішов з кухні. А наймичка морг-морг на мене: «Ви йому кругленьких, кругленьких», — каже. Так я додому мерщій… Достала конячку, одвезла до жида жита мішечків із шість, тоді до його. «Харашо, харашо, — каже, — ми це діло заб’єм». Я аж перехрестилась. Приїздю додому.
— Молись, — кажу, — богу, Андрію! Так і так: дома будеш…
Живо й він повеселішав, зараз і балакать давай.
— Ну, розкажи ж, — кажу, — як ти бждоли ті крав?
— Та як же? — каже. — Пішов уночі — не чуть нікого… я в пасіку. Аж ось дід: «Хто такий?» Так я натичкою його, а сам за улик та в ліс, та в лист урив. А то молочу — закортіло пообідать піти. Одгрібаю… Мене й злапали.
— Ну, цур йому, — кажу, — що було, те пройшло, а більш не роби вже так, мій синочку, не займай нічого чужого, не ходи з натичками.
А він: «Та я, — каже, — іноді то й сам думаю так… і наважусь оце й не робить, та й не втерплю… так мене вже й тягне до того, так і тягне…»
Дивлюсь, аж воно й справді: ось був-був дома, дивись — нема вже. Та ще почав так же робить, матінко, що прийде укачаний увесь, побитий, горілкою так і воня з його. Та ще мало того, що дам коли четвертачка якого, а ще почав і в куховки заглядать. Дивись, то коли не гречечка, то борошенце та й надібране… та й надібране… І, лихо, що ж тут робить? Оженить… оженить, — більш нічого… Може, одумається як абощо. Минуло різдво. Я й наполягла — женись! Він одбалакуваться давай: «Я й не нагулявся ще, і сяк, і так», а я в одну шкуру: «Женись, женись, мій синочку!..» Та внесла йому й сорочечку новеньку з цяцьками, і штанці новенькі внесла, матер’яні, і шапочку новеньку, смушеву внесла, і чумарку синю, і пояс червоний — усе повносила. «На, — кажу, — синочку дорогий мій, убирайся та йди, йди до Омелька». А Омелько — там у нас чоловік такий — казав якось, що в його є десь дівчина на прикметі така… «Іди до Омелька, — кажу, — та їдьте!» Він мнявсь-мнявсь, а далі давай… давай убираться-таки. А я вже рада-рада… припадаю коло його та придивляюсь, щоб і чумарочка стояла гарненько на йому, та щоб і поясок не жужмом був, та щоб і комірчик з сорочечки видненько було… І, господи!.. Причепурила. Дивлюсь, такий парубійка хороший: удігний, повновидий та чорнявий такий… І усики й брови такі… «Нівроку, — думаю, — буде за що жінці кохать…» — «Хай же тобі, — кажу, — господь милосердний, мати божа, цариця небесна помагає!..» Вирядила.
Ось приїжджають. «Живем, — каже Омелько. — Молода як подивилась, — каже, — на його, так і вчепилась зараз, а старим п’ять десятинок понаравилось, та й за нею пообіцяли з десятинку і воликів пару…» «Ще й воликів, — думаю… — Мати божа! це ж уже хоч не схоче, то хазяйнувать буде… плужок справить…»
Одгуляли свадьбу. Пригнали ті й волики. Такі гарненькі, сіренькі обидва та ситенькі такі… «Ну, — думаю, — господи ж поможи синкові». Коли… тиждень, другий… дивлюсь — аж синок мій… підкине воликам заохотки, підкине, а більш так, що, слухай, ревуть волики… а він як і був: або лежить, або зовсім і дома нема. То Явдошка сама вже і сюди, й туди… Там що людина невісточка в мене, так її вже й не найти такої. Правду казав сват: «На мою дитину не зажалієтесь, — каже. — Я годував її, щоб вона і богові й людям угодна була». Ну, вона ж тобі й минуточки не згуля, ну, не згуля ж і минуточки, мої рідні… і топить тобі, й порається, і шиє, й пряде, й… господи й праведний!.. А щоб вона, — як є друга, — як що загадуй, та щоб сперечалась з тобою, дулась на тебе — нема того й званія. Ну, вже ж така!.. Хай тільки господь спасе її, та й годі.
Я вже було й кажу їй: «Ти б, дочко, й Андрія навертала по-своєму». Ну, вона якось-таки й давай казать йому… Що й казать: вилізли бики з огорожі, а огорожа в нас — самі дірки. Вона сидить на лаві — шиє, а він лежить на полу — курить цигарку. Вона побачила бики ті та й каже:
— Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов… Господи, яке то вже до лежні воно, хоч би людей стидився.
Він так і скипів, матінко. Як схопиться:
— Так ти, — каже, — сяка-така, ще загадувать будеш мені, страмить мене будеш?.. А тебе я навіщо брав, навіщо брав?
А вона ж, бідна… й з лиця змінилась та труситься вже, труситься… А він кулаком її по голові — раз і вдруге… Я — оборонять, а він і мене… Та очі ті витріщило, почервоніло… і хай господь-милує!..
А то якось сонце було так як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи — пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться:
— Нема биків, ходила, — каже, — і за клуню, й у садок — мо’, вилізли, думаю, — нема й там.
Я й кажу:
— Mo’, на вулицю вибрались, то ще за людьми на ярмарок учепляться — тоді саме ярмарок був — ходім шукать, — кажу… Ти йди в цю вуличку, а я в ту.
Пішли… Нема… І, лихо! Так Явдоха за паляницю та до ворожки. «Пішли, — каже, — дорожкою кривенькою». Ми й по дорожках по кривеньких — нема! Клопочемось… Коли так як надвечори іде й Андрій — п’яний-п’яний! І з ним ще якісь п’яниці — кричать, вигукують…
— Андрію, Андрію, — кажу, — ти п’янствуєш, а биків нема, зайшли десь… Іди зараз шукай, — кажу.
— Е, — каже, — биків не найдете вже… ні, не найдете уже. Ось бики, ось бики! — Та вийняв гаманець, та й брязка грішми… — Хай їм, хай їм… — хай бог простить, що скажу, — хай їм чорт! — каже. — Щоб не клопотаться — продав… Ех, їдять його мухи… погуляєм!.. Виймай, Хомо, горілку, шукай, Явдохо, закуски!
Отаке!.. А Явдоха ж та бідна… так же й залилась сльозами.
— Волики ж мої, волики, — каже, — як я кохала вас та як я доглядала!.. Та я й постільку мнякеньку вам слала, та я травичку по обніжках вам рвала…
Та вже ж плаче, бідна, плаче. А я й собі:
— Отак, — кажу, — нахазяйнував, синочок!.. — Та себе вже лаю, лаю: — І щоб я не діждала була й бачить хазяйнування такого, і щоб я й так і так!.. Іди ж, — кажу, — іди од мене, та й не признавайся ж до мене!..
А він: «Е, плакси погані!.. Ходімте, хлопці, де в друге місце… Хай їх сі та ті заберуть!» Пішли.
Горенько ж, горенько!.. що робить, що й казать?.. Пропаща дитина, навіки пропаща… А жаль же, жаль… Треба, треба робить щось… треба навертать-таки на стежечку, навертать… А як навертать тепер, що робить йому?.. Печуся… Як ось приїжджа на масниці парубійка сусідин — Іваном звуть. То він на тім краї у лавках десь, та забажав матір одвідать. Почув, що нездужа. Ну, вона незабаром і вмерла. Та він і приласкав її, та він і втішив її, та й поховав… Ну, вже ж і ховав — господи! Там що хороше вже, так хто його зна й як! Труну ту і чорним оббив, та ще й півча співала… А продовольствія того людям було… І печива й варива, та все таке смачне, та пухке, та біле… Господи, як то вже й ховав хороше!..
Баба схитнула головою.
— Ху, мабуть, уже й мені вік недовгий… Ху, як же й задихалась… Хто вже мене приласка та втішить? Ху, як же й… ну, як кілок у грудіх… і балакать… не можна б — так не втерпиш… Ну, не втерпиш же. Що воно ж рідне… що воно ж дитина моя, що воно ж… Боже мій, боже мій! — Притулила хустку до очей і довгенько так держала та хлипала все.
— Господи, які-то діти в людей… І, золото. Він того й батька піддержує добре: коли не десяточку, то й дві та й подасть йому, та й подасть, та й сам… та й сам паном діло. А маленьким же, як здумаєш, — чого тільки не було йому: і холоду, й голоду, — усе було волам чужим хвости крутить, усе крутить. А то побуло в школі з зиму, вирвалось на той край і дивись ти — он яким стало! Я й думаю: «Чи не вирядить би мені й Андрія у лавки, може, хоч там схаменеться». От раз і кажу йому: «Їдь, Андрію, з Іваном!..» Він так і вхопивсь. «Поїду, поїду, — каже. — У лавках добро: там і не роблять нічого, а п’ють та їдять тільки, та в чоботіх у чотирьох, та в пальтах ходять. Поїду». — «Спасибі богу, — думаю, — що й охотиться, значить, дасть бог, житиме…» Ось і виряджать. Жалко вже, жалко синочка, матінко! Готовлю котомочку: та й сорочечок, та й штанців йому самих лучченьких, та й книшиків, та й пиріжечків пухкеньких, та й сальця, та й ковбаску… Та він: «буде», а я ще, а я ще — та й насіннячка, та й гарбузчиків, та й грошиків… Що в його ж і була десяточка, — од биків зосталась, — а я ще й свої, що… що місяців зо три складала, та й свої… в жильоточку… йому: «На, моя дитино, та не мори себе». Та виряджаю — плачу та хрещу вже, хрещу: «І мати божа, й цариця небесна, і час добрий… поможіть, та поможіть же синочкові моєму, та напутіть же його!» І, господи й праведний…
