Минає тиждень. Як іде десятник од зборні, то я й думаю: «Гляди до нас… мо’, яку вісточку несе од Андрійка». Та виглядаєм, виглядаєм обидві, ждемо, ждемо, що хоч би ж хоч одно словечко: як він там, що він там? А воно… Минула й зима, й весна, й літо настало — не чуть і не видно… От боже мій… Так я письмо до Йвана: де Андрій, чого він не окликається й досі? Іван і пише: «Я, — каже, — був помістив його в лавку в одну, так він там… раз — не слухав нікого, а вдруге — повернувсь та тютюну вкрав щось, так його й прогнали, і де дівсь — не знаю». А господи ж… а матінко ж… де ж він? Та настала осінь та тільки тих заробітчан поприходило, та я по всіх і бігаю, всіх і питаю: «Чи не чули, чи не бачили?» — «Ні, не чули й не бачили…» Та й до ворожок… Та вже млію-млію душею… що хоч би хоч сни не такі снились, а то ж лишечко: то п’яного бачу його, то вкачаного, то злодієм, то… цур їм!..
Коли це, в пилипівку оце, сидимо з Явдохою, вечеряємо. Увіходить чоловік — Потап Слива. Поздоровкався.
— А що, — каже, — про Андрія нічого не чули?
В мене так і тьохнуло серце: «Це вже щось є, — думаю, — коли б хоч не погане що…»
— Не чули, — кажу.
— А я ж це, — каже, — їхав з Маріуполя та й його бачив…
Ми обидві й ложки покидали.
— Як? що? де він? — питаємо.
Потап тільки головою схитнув, сів і каже:
— Ех, бодай не казать!.. — В мене ще дужче забилось серце. — На станції на одній, — каже, — дожидав я машини. От сиджу під стіною всередині, обідаю, — каже. — А в куточку, недалеко од мене, сидить хлопець один, теж обіда — оселедець та хліб їсть. Ось увіходить жевжик якийсь у пальті в порваному, та так тими очима й водить, так і водить по людіх. Ну, людей, — каже, — небагато було. Той жевжик пройшовсь раз, удруге по станції, а далі до хлопця до того, та й давай йому знишка: «Ти, хлопче, додому їдеш?» — «Еге». — «Ти наймися… Ось тут якономія є — я прикажчик, робочих шукаю, — от де заробиш, — каже, — а то в тебе, бачу й грошей нема…» А хлопець: «Є в мене грош… я аж десять рублів заробив, за підпасича був!..» Жевжик аж облизався, — каже, — а там своє: «Пустяки, — каже, — тут ти більше заробиш… тут тобі рублів сорок дамо в зиму в одну, а робота не яка тобі: коло телят будеш». Хлопець тільки що не підскочить, — каже, — радіє: «Це мені як нахідка, — каже, — я сирота, дому нема — наймусь». — «Ну, так ходім же за мною». Той хлопець хлібець у котомочку, — каже, — котомочку на плечі — пішли… А я на умі собі, — каже, — зашморгнув котомку та до київців, що сиділи під другою стіною. «Так і так, — кажу, — не замітили?» — «Байдуже, — кажуть, — гомоніли собі». — «А ходімте ж назирці…» Їх устало, — каже, — чоловіка з чотири, добрі хлопці, я п’ятий — хода. Дивимось, — каже, — аж з-під вагонів лізе ще два прикажчики: один у полушубку й вовну видно, а другий у кереї в якійсь заяложеній. Повилазили, — каже, — та за тим… А той прямо в степ з тим хлопцем. А в степу ж ні людини — зима. Ми поставали, — каже, — та й виглядаєм з-за угла: що далі буде? Коли ці догнали, спускаться почали… і не видно стало. Ага, це, значить, балка. Ми ж як дременем, — каже, — туди, — аж вони вже на хлопцеві на тому… грошей шукають. Побачили нас та од його… Ми за ними… Ось той, що в кереї, посковзнувся і впав… Били ж його, били… було й кулаками й… — Баба як заллється сльозами: сину мій, каже, сину мій… — Було й кулаками, й коліньми… Кров і носом і ротом… А я дивлюсь, — каже, — по знаку щось парняга… та на очі не дається, пику ховає… Хто ж це? Та стали вже пашпорта шукать, — каже, — найшли недокурок і там «Андрій» написано… Коли… аж так і є: Андрій, ваш Андрій… Тільки худий такий та чорний… Пішли ми: лежить він, стогне на снігу. — Баба знов у сльози: — Боже ж мій, боже ж мій!.. і матінко й серденько! Що дома ж, було, чирячок нарве, то я вже й цибульку смажу, й ганчірочку тру та й зав’язую й запаковую, а то… І рятуйтечко ж! Та дома ж спать ляже, то я й ряденце й кожушок на його, а то на снігу… І боже ж мій!..
Не знаю, як уже я пережила ніченьку ту, що яка ж то здорова вона, та я ж і на волосочок не спала… Та й другу ж так… Печуся ж печуся: як він там? Де його ліжко? Як болить, де болить у його?.. Та й удень ні їсти, ні робить… Та піду до сусід до кого та плачу вже, плачу. А вони тільки: «Ото вчить було б… змалечку… вчить було б!» То я вже каюсь, каюсь… А то діждала неділеньки святої… до утрені й до служби пішла, на часточку подала… Та аж цілого злотика… Ху, як же й важко.
Баба помовчала.
— Та й молебень найняла, аж на цілого… на цілого рублика… Щоб господь простив же мене, грішницю… Та й його щоб пом… ну, щоб помилував же… Полегшало… Положилась на його святого, як уже він, милосердний, дасть… так і буде… Приходжу додому… Стоїть Явдошка, дивиться в вікно: «Які ж то, — каже, — добрі, які повбирані чоловіки чужі… та ідуть вони з церкви, та будуть обідать… та вмісті, а я… О, нащо я й росла, нащо я й заміж ішла…» Та плаче ж, плаче, бідна, груденята аж ходором ходять… Та оченята які ж то гарні у неї, та щічки… які ж то доладненькі вони, та як водою побливані, а хусточка вишивана… хоч крути… плаче ж плаче… Та й дитинка плаче в колисочці — і матінко й рідна!.. Ну, мені ж уп’ять так важко стало, коло серця уп’ять запекло, що й… не знаю. І не роздягалась та до Потапа… Аж плачу: «Що робити, де мені діться?» — «Що ж, — каже, — якби як додому його». — «Як же ж додому?» — кажу. «Не знаю, питайте людей розумних». Так я в зборню, до писаря… «Так і так, — кажу, — що тут робить?» — «По етапу, — каже, — так його в один день приставлять нам…» — «По якому ж то етапу… будь ваша милость?» — «Та по якому ж, — каже, — і того ще не зна… до врядника треба». Так я забігла додому, взяла п’ятеричку — не найшла більше — та й чкурнула… Біжу, біжу, аж душно мені, а як би щоб швидче… щоб швидче… етап той. Прибігаю, кланяюсь, розказую… Він і пита: «А де ж Андрій саме?» — «Бо’ йо’ зна, — кажу, — не знаю». — «І я ж не знаю, — каже, та й з кухні… І оддать… п’ятерички… не вспіла… Жду-жду — ось вийде, думаю, та й сідать боюсь. Коли наймичка: «Не ждіть, — каже, — вони поїхали десь, на другі двері вийшли». І, бий же тебе сила божа!.. То було душно, а то аж холодно стало. Чи йти, чи що й робить? Пішла. Плакать хочеться. Лізу, як нежива, та руки, ноги… померзли… уся змерзла… Та поки ж долізла додому, то й себе не чула, аж у серце кололо. Я чоботи з себе та мерщій на черінь. Як зайшли ж мені зашпори, як зайшли ж мені зашпори — і матіночко й ріднесенька! — думала, й нігті поодскакують. Та на ніч зробилось важко мені, гаряче; заплющу очі, то таке ввижається мені: то етап той, мов гадюка, в’ється, та огонь так і паше з його; то мов синочка б’ють мого… голова розбита. Та вчувається таке: то мов стогне він, то мов дзвонять, тужать… І господи й праведний — аж страшно!.. То я: «О Явдошко, о Явдошко, о, рятуй же мене!» А Явдошка й сама: «Зав’язали, — каже, — світ мені!.. ви знали, який він, нащо ви женили?» То мені вже… Що нащо хоч, мовляв, чужій людині [світ] зав’язувать було!.. Куди б ішла, що б і робила… Та діждала ранку оце, та це аж… до самого… земського.
Ось ми і в городі стали.
— Як тут страшно, — каже бабуся, — під залізом усе, та пани все… А де земський? — питає.
Я вказав, куди повертать.
— А як доступать до його, що я ж… боюсь-боюсь тих панів… Злякаюсь і не викажу нічого.
— А що ж, — кажу, — він поможе вам, хоч би ви й виказали?
— Та може, та може… хай… що… робить… то робить… — та й захлипала.
Тут ми й розійшлись. Я пішов швидше, бо почала хуртовина зриваться.
* * *
Не знаю, чи я довго пробув у тій больниці, чи ні, тільки як кинувсь додому… аж лихо! Завірюха така, що он яка розходилась. У городі ще таки… а виткнувся на поле — шабаш! — і світа не видно. А вітер… і на ногах не встоїш, та ще в пику. Оце так, думаю… вернуться б… так до кого ж ти й вернешся?.. ні знакомого такого, нічого… Стою, думаю… а далі: «Ага, у мене ж пак сапожник знайомий є — чоботи шив колись». Вернувся… та й ночував, — било все. На другий день де все й ділось те. Так гарно зробилось… тихо, сонечко… а сніг… так і грає… Іду. Ось так як серед поля, трохи в бік од дороги, дивлюсь: купка людей стоїть. Я й собі туди: що таке? Коли… баба, що я з нею йшов учора. Заспокоїлась. Та ще на такому белебні, що вітер і сніг позносив. Та що то вже було з нею, чи воно так умирать не хотілось, чи хто його зна, тільки ноги й руки під себе підкорчила й голову у гнойок устромила.
