Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима… морози, а в його топить нічим… Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду, та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають… отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав… Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав… Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі… Що ж… Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив, — до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав…
Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:
— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!
«От лихо, — думає Кирило, — хоч би хоч мороз пересідався абощо», — і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Так ні: зорі так мигтять та виблискують.
— Хм… ну що ти казатимеш? — Повісив голову, думав-думав: нічого… Треба й сьогодня в город. Засвітив… Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться… так жалібно дивляться на батька.
— Чого ви тут, — батько до їх, — померзнете, гетьте на піч!
А Оленка: «Ні, ми…» — почервоніла, та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро… Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув горщичок, пошарив на лаві — нема нічого. Оленка: «Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину: — Ось, татусю, я й обчищу ще». — Аж усміхнувся татусь. Обчистила.
— Нате.
Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:
— Т… татусю.
— Чого?
— На… наберіть… — Пальчик у рот та й похнюпилась.
— Чого наберіть?
— На… на спідничку.
Дивиться Кирило.
Вона: «Я… я виросту, то й… сорочку шитиму… вам». Андрійко, меншенький:
— А мені… а мені… пилога ж… ж ожюмом…
Кирило аж засопів: «А, де ви набрались на мою голову!» — каже.
Оленка: «Он у Цмелів… і… Ганнусці набрали, й Устусці, а я… а мені й…» — та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана… плаче бідна. А Андрійко й собі:
— Он, он у Цмелів… ожюм, пилоги, а в нас, а в нас… і ні, — такий страдний.
Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті покійні оджили в його. Плачуть, плачуть було, а він ще б’є було… Ех, оджили… а це й сі… та двойко ж їх тільки… Бідненькі… Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг… Підходить двірник в кожушині.
— Ану, до панів наших…
Кожний так і рушив з місця.
— Ні, — каже двірник, — не всі. Ходім… ти, — та й показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той… той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.
— Аж противно, — каже, — як ото воно ще й зуби скалить.
— Радий, бач, що взяли, — каже один.
— Еге, — каже другий, — показний, бач. Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.
«Ех, — дума Кирило, — от щасливий… а він… чого його не взяли?.. Чого він не показний такий? Чого він… ні зросту, ні цвіту?.. Та це… гляди, й сьогодня не візьмуть!»
Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.
Кирило:
— Я!.. мене!
— Ну, не дуже «якай», — визвірились. — Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Помнявсь-помнявсь, та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.
«О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай.
— Ану до жидка до якого, столярувать давай… От столяр, так столяр! — осміхнеться, та ще й усом моргне! Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.
Глянув на сонце Кирило — високо…
— І, лихо! та це вже і не буде нічого. Так-таки сьогодня не візьмуть?! — Похукав руки.
«Піду… піду до панів, — дума. — Дітки… плачуть… піду!»
Рушив.
«До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв… — Ні, ніяково до цих, страшно; дім великий… Хіба до тих он? Ану — до тих…»
Пішов, мнявсь-мнявсь, і через фіртку загляне, і через огорожу… — «Ні, ніяково… Піду аж до тих он…»
Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й… що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? — «Нічого, ждатиму вже!»
Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться… Ніхто нічого…
— Ну й люде, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружені… Ху, хай вам лихо!
Поклигав… минув крамницю, один дім, другий… Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж… Андрійко… — так і вдавили сльози.
«Вернусь, що не буде… Кланяться буду… усякому, просить усякого… Так і так, скажу… дітки гинуть!.. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь… Ні, шуба велика… страшно… Ні, хай під крамницею вже!..»
Дочекався, став…
«От тепер… поклонюсь оцьому».
«Ні, опалети великі, — начальник великий. Хай он тому…»
«Ні, пика сердита».
«Ага, ось іде… дивиться весело, — оцьому… Ні, ніяково… соромно… От лихо!.. Ну, хай-но тому…»
Проходить і той, проходить і другий… отому непремінно вже!..
Проходить і той.
— А-а, добра б тобі не було, життя отаке! — Заскреготів зубами, поклигав.
Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, так замерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:
— Татусь, гостинця, гостинця!
Аж зуби зціпив татусь.
— А, гостинця тобі!.. гостинця!.. А, печете ви мене!
Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.
Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.
— А, посохли б тобі, — каже, — а, а… нечиста сила!
— Боже мій, — каже жінка, — ти б же сказав… дай я розстібну…
— Не печи мене, — крикнув, — не ріж мене!
— Боже мій, хто ж тебе ріже?..
— Нечиста сило, сатано!
Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть. Кирило до полу: — А, печете ви мене!.. — та кулаком у груди себе: — пе-е-чете!
Жінка:
— Та боже мій, дітей поперелякуєш!
— А, дітей… діти… топи… грій… спідниці, озюми їм! «Он у Чмелів»! Ось і воно… сміття! А, печете… а-а, коли я здихаюсь вас!
Оленка, — що вже їй сталось, — як схопиться та прожогом з печі. Мати за руку:
— Куди ти, господь з тобою?!
— Піду, піду утоплюсь, піду… простуджусь.
— Та бог з тобою!..
— Як і… і допікають ще… Коли б… коли б хоч… умерти, — плаче, аж захлинається.
Кирило сів на лаві.
Оленка:
— Коли б… хай… і Ганнуся, й Устуся в Чмелів… буде, а… а мене… у вас і… не буде.
Похнюпивсь Кирило.
Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.
— Здорові були, — каже, — та боже поможи! — та руку Кирилові протяга. Цього не було ніколи, а це — протята.
Кирило:
— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.
Хома ближче до нього:
— Як бог милує? — каже.
Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неживу.
— О куме, — каже той, — хіба так чоломкаються?.. Ота-ко-о! — придавив йому, ще й посіпав.
— Ет, — аж лоб зморщив Кирило, — без діла мені чоломкання те.
— Чого?
— Та зовсім воно… не личить нам.
— Личитиме… ось і ми по-благородному будем.
Кирило так непривітно:
— По-благородному… на чорта нам благородне те?
— Чого?
— Та… он хата замерзає, чортма нічого… по-благородному!.. — Зціпив зуби та ще дужче похнюпивсь.
— Хе-хе! — сміється Хома. — Сердиті кум!
Мовчить Кирило.
— Не журіться, куме, ось… не замерзатиме хата.
— Ех, — скрутнув головою [Кирило], — не замерзатиме!
— Хе-хе… ще й не вірять кум… не те я чув, куме!
Підвів голову Кирило.
— Хе-хе… от чув… от чув… — Хома йому.
Дивиться Кирило:
— Що ж там? — питає.
— Еге, нічого… Я це й прийшов до вас… Не замерзатиме… — та по плечі, по плечі Кирила: — не замерзатиме!
Здвигнув плечима Кирило:
— Що ж там? Кажіть!
— Так-то й кажіть!.. Хе-хе… тут таке… от чув!
Аж осміхнувся Кирило:
— Так… кажіть!
Хома так потихеньку:
— Он що… виборних вибирать будем… у Думу… хе-хе!
— Гм, — Кирило й губи оддув, — знаю… таке… — Махнув рукою та й знов насупивсь.
Дивиться Хома:
— Що ж, куме, не до вподоби?
— А що ж, — Кирило йому, — що мені з Думи з тієї?
— Як «що»? Дума ж, не на що то й Дума… Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб… щоб, значить… холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було. От що з Думи тієї!
— Таке… і кому там нужні ми? А так, плеще наша браття.
— Е, ні, куме, стійте, це не «наша браття», це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.
— Що?
— Од земського чув… у свідителях за Семена був.
Кирило ближче присунувсь до Хоми:
— Та й що?
— Що ж… сидимо в прихожій, чоловіка з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї… згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну… «Ну й страждає, — каже, — бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок». Де взявсь земський: «А що ви тут?» — каже. А ми: «Та це… про бідність, — кажемо… — Так уже, — кажемо, — жить гірко нашому братові, так гірко…» — «Потерпіть, — каже, — ось Дума скоро… не гірко буде». Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. «Ось, — каже, — що цар пише…» І там як зачав читать нам, як зачав читать… і все про те, що… хе-хе… і нам жить добре буде. Та й каже: «Бачте… це ж і Дума на те… потерпіть…»
Параска аж голову з печі:
— Так… так і цар пише? — питає.
— Еге ж, еге, — осміхається Хома. — А ви думали як? Жарти?.. Хе-хе… А кум ще й не вірили.
Кирило й собі осміхнувсь, та так радісно до Хоми:
— Так, куме… Як же ж… що воно буде?
— Хе-хе… а вам якби що?
— Та що ж… якби… хе-хе… якби… щоб і ми люде…
— Отож… не що то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені… Чого тобі, того й мені треба.
— А звісно… А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому… ані писни. У того є й переє, а в того… хоч пропадай… У Чмеля ожереди й гниють, а в мене… крига в хаті… У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!.. — похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.
Параска й собі давай утирать…
— Господи, — каже, — чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?
— Боже, боже, — хлипа Кирило, — який-то толк добру твоєму!
— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх. — Дума ж! Усі будемо люде, годі!
Кирило втерсь, осміхнувсь:
— Та коли б же дав бог!
Параска:
— Коли б дав милосердний… Цар же пише… Коли б! Бо так допекло вже…
— Чи повірите, куме, так допекло, — перехопив Параску Кирило, — так допекло… і оце ж… топлива… ну хоч кричи!
— Хе-хе, бодай вас… — Хома йому, — у мене вівсяної є там… беріть… топіть… помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидче.
— Спасибі, куме! — Кирило йому. — Значить, коли б дав бог… значить… Хе-хе…
Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.
— Значить, хе-хе, і ми люде!
— Аякже, куме! Хе-хе…
— Коли б же дав бог, щоб Дума… а то й дитині не радий.
— Та як же ж, — Параска до кума, — почав на дітей… що діти винні?
— Та звісно, — Кирило їй, та до полу сам: — А що там, — каже, — не плачуть уже?
Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.
Кирило:
— Дак як, Оленко: «Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?» А ти така!.. як так можна? — Далі: — Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, іди.
Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку…
— Чого ти плакав? — Кирило йому. — Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.
Андрійко:
— А як лаяли он… ожюм не купили.
— О мій синку, дасть бог — купимо… ще й жупанок справимо… чобіток нема.
Оленка:
— Так… тату, і… спідничку справите?
— Справимо… спідничку справимо… та й керсетика б треба.
Оленка давай у долоні плескати:
— Спідничка, спідничка!
А Андрійко:
— Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок… — та аж підскакує.
Оленка з печі та за ручки Андрійка, та собі стриб-стриб, далі обняла й поцілувала його.
— Хе-хе, — сміється Кирило. — Стара, давай насіння!
Беруть, лущать, радіють…
