Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про ліс… Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та:
— А як ось тут гарно!.. гіллячко… сонечко в дірочки… мережечки… ну й гарно!
Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило…
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до його… Таке. А то раз учитель підійшов і питає:
— А що, Миколко, вивчив урок?
Воно встало, осміхається… тут осміхається, а там сльози.
— Плакав, чи що? — питає учитель.
Воно так болісно:
— Ні. — Далі руку до очей та й скривилось.
— Чого, що таке? — вчитель йому.
— Б…били.
— Хто?
— Батько.
— За віщо?
— За… за… — та й не доказало за плачем.
Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, — снідати пора, він і каже:
— Мамо, що їсти?
— Що ж? — мати йому. — Он хліб, ось борщ…
Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того… А борщ же той… аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одігся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов:
— Ну що їсти, мамо?
— Та я ж не знаю, — мати йому.
Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей… Увіходить батько знадвору, такий сумний.
— От лихо, — каже, — хліба на денці тільки.
Миколка своє:
— Та, мамо, що їсти?
— Батька питай.
Миколка:
— Он у людей і риба, й олія.
Батько так бликнув на його. Він байдуже:
— І оладки, — каже, — і в школу беруть.
Батько:
— Що?! — Та як ухопить деркач.
— Так тобі ще, — каже, — риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.
— А, сякі-такі, — кричить батько, — їсти!
А то ще й зодів… Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далі так боязко:
— Ну й чоботи… чисто потрюхли… ноги так мерзнуть.
— Що? — батько.
— Мм… дірки скрізь.
Батько з рук у його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами:
— Гляди, — каже, — гляди!
Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу… став і стоїть, похнюпивсь.
— Чого ти? — мати йому.
— Та… та, — губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.
— Отакої! Чого ти?
Помовчав, далі так тихенько:
— Мамо!..
— Ну?
— У… у мене…
— Що у тебе?
— У мене, — повернув п’яту, показує… Глянула мати — підбора нема.
Зітхнула й нічого.
— Що ж… оце… як… батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.
Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі.
— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести.
— Хм… там десь… — жінка йому. — Та… те й упослі б, а тут… он… — та очима на Миколку й показує.
— Н… не кажіть, — сичить Миколка, — не кажіть.
— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чім підеш?
— Що таке? — батько до їх.
— Підбор у Миколи одпав…
— Що? — крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп…
— Ну, нічого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та:
— Так, Прокопе, що ж з чобітьми?
Мовчить Прокіп.
— Пора б… уже ж, — ті й на латки не годяться.
Мовчить.
— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось.
Прокіп так бликнув на неї:
— Хай його, — каже, — калікою зробить!..
— Отаке!.. Божевільний!..
Миколка з-під полу:
— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
— А в школу як?
Прокіп так хижо:
— А, в школу… грамоти тобі!.. в пани сина!..
— А хоч би й у пани?
— Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була! — кричить.
Миколка:
— Як же… я ж не… ненарошне.
— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
— Он… он, — каже, — усі… учаться — і Василь, і Павло… гарно як.
— Іч, старцюго, рівняється до яких…
— А хіба… хіба душа в мене… хужа?
— Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
— Божевільний, — жінка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..
— А, ти розумна!
— Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак?
Прокіп, ніби засоромившись:
— Та ти, ти, — каже, — домелешся!
— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.
— От боже мій, — каже, — і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе… Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно-досадно:
— Школа… школа — здирство, школа — грабіж… — кинув мотузку, надів шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе… Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши.
А Миколка:
— Як… як гарно… вчитися, а вони… в найми… — Та з-під полу до дверей.
— Куди ти? — мати до його.
— У школу… хай… як знають…
— Обідать же… чоботи ж…
— Хай!..
Надійшов вечір. Засвітили. Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка:
— Ось, ось, — показує чоботи.
— Де то ти? — здивувалась мати.
— Хе-хе… учитель дали.
— Як учитель?
— Хе-хе… сиджу, а вони: «Чого ти сумний такий?» — «Чоботи порвались», — плачу. «Цить, — кажуть, — у мене зайві є». Виносять. «На», — кажуть.
Мати взяла, так обдивляється.
— Спасибі, — каже, — дай бог здоров’я йому.
Миколка:
— Хе… а покажіть і батькові!
— А дивись іди, Прокопе, — каже мати.
Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.
— Дивись іди, глушмане.
Прокіп наче й не знає нічого:
— Що там таке?
— Сюди йди!
— Чого? — почухавсь, підійшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.
— Глуха тетеря… не чув мов.
— Хе-хе… живем, значить.
— Ні, — жінка йому, — мерщій наймати побіг…
— Балакай, — Прокіп до неї, — наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно…
— Що таке? — питає Миколка.
— Що… бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де… Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина… Треба ще в школу у злиднях у таких! А Петро Чхурик: «До волів його, мені до волів треба». Думав я, думав… «Що ж, — думаю, — буду бігать отак та усяке буде цупать отак мені… Дай, — думаю…» — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованців на рік.
А Миколка:
— Хе-хе… А я: «Чоботи порвались», а вони: «На тобі».
— Отож… А я: «Петре, позич, будь ласка», а він: «Найми», — каже.
— Боже мій, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми… нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!.. учись ото!
Прокіп:
— А вчись… звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
— Оцю вивчив, і цю, а цю… ось поки, — показує пальцем йому Миколка.
— Ото по бублик по той? ач бублик який… Що воно за бублик такий?
— Хм-хм… то «О».
— «О»! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така?
— То «Г».
— Ач яке!.. А картинки є тут?
— А є… ось, — знайшов йому.
— Ач як!.. А то ж що за копиці такі?
— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
— Бо’ йо’ зна… як можна сили божі знати?
— А я знаю!.. з води… парою йде вгору.
— Ач який… хм-хм… і он про що зна!
— Я ще й про блискавку й про грім знаю. Це люстричество… з землі набирається в спеку та й креше там і грюка.
Прокіп так дивиться на його. А мати:
— Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він.
Прокіп:
— Миколко, Миколко!.. Що який то ти… що я б тебе… не знаю… я б тебе паном зробив!.. я б тебе… в семінарію в саму!.. я б тебе… Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе… хоч би хоч ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну тебе.
А Миколка:
— Так… тату… у хторокласну, у хторокласну!
— Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога…
— Тату… я, я до вчителя піду.
— Чого?
— Хи-хи… хочеться.
Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда.
Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
— А що, Миколко?
Миколка: «Хе-хе!»
— Що таке?
— Батько… в школу… у хторокласну… мене.
— Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю.
Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.
— А що ти? — вчитель до його.
— Ну й… ну й гарно в вас!
В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки… на стінах картини.
— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.
— В гарному! — осміхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому…
— І я… А як же… як воно, як жить у такому?
— Учись — побачиш… Сідай лиш, чаю вип’єш.
Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки.
— Сідай! — Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається.
— Хм-хм… так це… це мені пить?
— Тобі ж, тобі… бери ложечку, мішай!
— Хм-хм… як же воно?
— Бери он і булку.
Бере, осміхається, присьорбує…
Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра…
Миколка:
— Ну й, ну й… — та й устав.
— Що? — учитель до його.
— Н… не знаю… гарно… Я б день і ніч грав…
— Учись — гратимеш.
— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й… — глянув навкруги, — ну й життя гарне!..
* * *
На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі…
— Миколка, це ти?
— Я… — та скривився-скривився.
— Як це ти, що це?..
— Та… та… їсти нічого, топить нічим, удягтися…
— Бідненький!..
— А батько… простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні… ноги крутить…
— Так ти це…
— Були до хазяїна… найняли… так я… не здужаю… аж захворів був… Так мене в поводаторі це…
Двері в світлицю одхилені були… Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини… Глянув Миколка… заплакав…
