Після великодня торік була якась неділя. Я пообідав і пішов у садок. Чого й пішов?.. Просто так, подивитися, як дерево цвіте.
Ну й цвіло ж! Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце світить, а вони вже білі-білі стоять. Бджоли поживились тоді: ще, як на те, тихо було, так вони одно в’ються, одно гудуть. Гарно так було, та пах такий був. Ще соловейко як піде «тьох-тьох-тьох» — аж дух радіє.
Стою… Як ось… «трісь!» щось так збоку. Що воно, думаю. Прихиливсь та й дивлюсь. Коли воно — Петро, парубійка Омельків, лізе-лізе у садок у Симонів. І такий празниковий: новий картуз на йому, ще й набакир, нова чумарка розхристана, і жилетку синю видно. Переліз і чалиться… Куди ж це він? Аж… я й не туди-то… Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, у сорочці у вишиваній… А сама… так і жевріє, бровенята так і чорніють — ну, як квіточка ж, ще в косі й стьожка червоніє. Сидить і перебира якісь квіточки голубенькі. Петро причаливсь та так злегенька:
— Тю!
Вона й жахнулась, підвела головку, як ясочка, та й засміялась:
— Іч який, — каже, — ось я тобі… — та й ударила його квіточками по чумарці. А він пальцем на неї.
— Ну-ну-ну, — каже, — чого на вулицю не йдеш?
А вона йому: — Хай ще збираються, — та сіп за полу його. Він так і впав коло неї, вхопив її за шию рукою, а вона його квіточками так злегенька по лиці, по лиці, далі й схилилась на його…
Як уже вони милувались там, що шепотіли — не знаю… Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала та до його тулилась. Він до неї… Я й думаю: от щасливі люде. Як ось… Що ж «ось»? На мою думку, і хай би ото вони так раювали. Так… Слухаю:
— Марусю, Марусю! — гукає Симін од хати. — Іди лиш, — каже, — сюди.
Обоє так і посхоплювались. Петро й каже:
— Мо’, старости… тепер вони вештаються.
Маруся обтрушується, обгладжує спідницю, вирвала травиці, обміта черевички…
— Гляди ж, — каже Петро, — мо’, й справді старости, то гарбуза дай їм… Ми молоді ще — ще погуляем… як гарно!.. а там, дасть бо’, і поберемось. Виходь же на вулицю.
А Маруся:
— Вийду, вийду.
Та й пішла… і так несміливо: що ступить, та й придивляється з-за вишеньок, і то побіліє, то почервоніє. А Петро ще раз:
— Виходь же!
Та через лісу, та до молоді, що вже пісень заводила. Маруся виткнулась з садка і, як скам’яніла, стоїть і не зворухнеться. Глянула до хати, аж там… міщанин якийсь з батогом, такий засмальцьований. Батько гукнув її ближче, міщанин і питає:
— Ну, дівчино, наймешся до мене?
А батько:
— Хоч не найметься, то наймем.
Так і залилась бідна сльозами.
Батько й каже:
— Плач не плач, а нічого не поможеться. Я вже ось стільки жалів тебе, не наймав, а це не по силі вжаліть. Ти ось, слава богу, дівка, тобі й сього й того треба, та й ті більшають (у Симона ще є маленьких троє). І тим треба, та й так усього треба, а я… що я сам… Та ще он і люде тюкають: яка, кажуть, дівега, а він у такому вбожестві держить її дома… Так ото таке: оце, спасибі, трапивсь чоловік, дає 35 карбованців, дає зодів, то де нам узять? — наймайсь, та й нас будеш піддержувать.
Мати там сльози втира, а там те ж:
— Наймайсь, доню, нічого не зробимо. Спасибі, що й лучились дядюшка ці, у їх же легше-таки, ніж у хазяїна де абощо.
А міщанин:
— Е, у наших легко, ми торгуєм, телята ріжем, у наших усе сиди, усе гуляй… і у наших — город — благородне усе… — Такий чудний.
Маруся нічого вже. Пішла в хату… Вийшла і без квіток, і без намиста, у буденному в усьому. Сіла на віз поруч з різником, поїхала.
Їдуть поуз молодь, дивиться Петро… побілів-побілів. А Маруся… затулилась хусточкою та так і здригається вся, сльози так і ллються.
«Отак, — думаю, — вийшла на вулицю!»
Тижнів через два після цього я у городі був. Сюди заглянув, туди никнув та аж до смерку дом’явсь. Смерком іду додому. А тихо так. Я йду дорогою, а пішоходом іде дівчина якась: у кохточці, в спідничині, платочком зап’ята і босо. Я б і байдуже до неї, та дивлюсь — за нею сунуть… паничі якісь, такі повбирані: піджаки на їх такі аж вороні, чоботи, чи ботинки там, аж риплять. От де люде, подумаєш, а вони… сунуть, і оце як не видно нікого такого, панка якого абощо, то вони так ні з сього ні з того: «кахи!» на ту дівчину або штовх один одного, то той, ніби ненавмисне, та як поточиться, та на неї. А вона, бідна, тільки що не плаче.
— Чого ви, — каже, — начепились на мене? Що я вам винна?
Я дививсь, дививсь, а далі одваживсь та й кажу:
— А що то ви робите? А ще й городські, — кажу, — розумними щитаєтесь.
Вони помнялись, помнялись, один і мурлом назвав мене, та й повернули назад. Я — до дівчини до тії, вона нічого мені. Ідемо. Дивлюсь — по знаку щось. Придивляюсь — аж Маруся! Та така: щоки позатягало їй, очі як у ямах, сльози блищать…
— Це ти? — кажу. — Як живеш?
А вона, мов крізь плач аж:
— Та оце ж, оце ж так… Іду, посилали в місце в одно, а вони й… напали.
— Що ж воно за паничі, — кажу, — розпутні такі?
— Писарчуки, сапожники. Позбираються та й дивляться наймичок… аби вечір.
— То лихо, — кажу.
А вона:
— Це й нічого ще, а то, а то… — та й заплакала, а далі так жалібно:
— А то… а то посилають за булкою раз, я й пішла. А надворі хороше, хороше було. Місяць… аж сяє, тихо та тепло… та ще ми живем в уличці, од дерева недалеко, та бузок пахне… А тут ще… як заспівають парубки десь, дівчата — боже! — у мене так і забилось серце…
Натякнула й замовкла, про Петра, видно, хотіла казать, помовчала й каже:
— Вони ото… сидять, співають, голубляться… Господи!.. так би й полетіла туди. Та заплакала тільки та й іду. Коли це хіп мене… з-під огорожі. Я — ой! а далі й… рот затулили. Та уличка глуха, так вони… так вони…
Не доказала, затулилась долонями та як ридне:
— Боже мій, — каже, — боже мій!
Та поки й ув уличку не повернула, усе плакала.
