Брязкають ключі в коридорі, грюкають двері. Сниться Омелькові — на бубон, на скрипку це грають у його. І він це вбратий, розчісаний за столом сидить. Синя чумарка на йому, сорочка вишита. Платком шовковим йому рука перев’язана. Вусики чорні, брови. Такий пишний. Поруч з ним — гарнесенька, чорнобрива Марусина його, у квітках, у намисті. Проти їх — дружки, маківочки такі, співають весільної їм. На столі коровай, васильки, шишки. А там чоловіки, жінки випивають, закусюють, щастя-здоров’я молодим посилають. Всміхаються молоді: він, Омелько, Марусина, вклоняються.
— Бері хлєб! — крикнув хтось.
«Ага, — сниться Омелькові, — це ділить коровай підстаростий. Так, так. А який рушник широкий через плече он у його!»
— Хлєб бері! — знов ще дужче і так по-салдатській противно хтось крикнув.
«Так… хіба… що це?» — промайнуло в Омелька. Протирає очі, підводиться. Де це він? Дивиться. Біля дверей стоїть хлібопек Васька у бушлаті, з пайками в руках. На порозі — діжурний з револьвером під боком, червоний, пикатий.
«А де ж… де ж підстаростий, весілля? — тьохка в Омелька. Положив ті пайки біля себе на нарах, такі чорні, глевкі; сидить лупа очима… — Так от!.. Це в тюрмі він?.. у тюрмі!.. Так і є. Грати он залізні, товсті; стіни суворі, страшні, попідвожені чорним. Блощиці он червоніють на їх… ху!.. пороздавлювані. Сміття он, цвіль у кутку, — стоніг там, стоніг. А сморід!.. Товариші ось хропуть. Яким же брудом повкривані вони! Заяложеними ряднинками якимись. А сорочки які визирають у їх! Мішки засмальцьовані, вонючі якісь. Скільки в їх кузок! Така ж сама й у його. А он ще бушлат який лежить у головах!.. Так от!.. Тільки вусики чорні, брови й при йому.
А де ж чумарка синя, сорочка цяцькована?! Значить… то тільки сон був! Як же це так! Ех! — зітхнув. — І то ж люде! Ні скривдив нікого, ні вкрав нічого нігде, а от… сиди у такому. Що, якби це його так Марусина побачила!.. Марусина… Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками, і він… так з нею голубивсь тоді. Ще ж так недавно! Збирався до неї старіст засилать, жить, хазяйнувать з нею… Ех, дівчино люба, хороша! Поткнись до тебе тепер. Що тепер твій батько, темний прибічник багатирський, заспіває йому? «Острожник», — скаже. А все багатирі. Що тільки ж і того, що посперечався з ними. Та ні. Позахоплювали землі по півсвіта, позажирали усе і тепер… «Не смей!»… Зорюють он толоку вони, огороджуються… Нігде і скотини попасти чоловікові бідному. Ех!» — почухавсь. Позирнув на вікно: так уже світло в йому. Це вже там сонечко зійшло, люде це там як вештаються! Стиснув зубами, одсунув свій матрац од стіни трохи, поклав там пайки, — стола нема, — ліг. Тарканів-тарканів поз стіну ту. Далі лежав Максюта Сашко, «фартовий». Такий: у бачках, білявенький, худенький, очі швидкі. Потім — циган Кроль, чорний, кучерявий, з борідкою, «блатним» себе зве. І поз другу стіну, обдерту, цвілу, лежав Яків Бровко, блідий собі чоловічок, русявий. Не вспів ще Омелько натягти «одіяло» на себе, як знов забряжчали ключі.
— Встать! — десь гукає діжурний.
— Здорово! — чуть, хрипить старший.
— Здравія желаєм! — гукають йому.
Надійшла черга й до наших хлопців, посхоплювались, враз руки «по швам», стоять вряд. Поздоровкалась до їх пика з вусищами, надряпала «4» на дощечці, далі пішла.
Згортають матраци, вмиваються над діл з чашечок.
— Ну, ето пошла скучіще уже, — позіхає Сашко. — Уночі хоч не так воля кортить.
Омелько:
— Еге. Або хоч сон який присниться тобі. — Помовчав. — Ех! — чухається. — Ну й снилося ж оце мені!.. От! — Усміхнувсь. — Дівчина снилась.
— Да, — оскирнувся Сашко. — Снілась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло тощо зразу, — барахольщіца сама, — далі сідім і етак… ех, чорт возьмі, только сном і жівьош!
Бровко втирається «одіялом».
— А мені воли снились, — обізвався.
— Щаслівой… На волю підеш, — Сашко йому.
— А воли — воля, — всміхається Бровко. — Повинен би суд оправдать, значить, мене… Бо й справді: пухнемо з голоду я, діти, жінка. Кланяюсь-кланяюсь жлобам: хоч на раз спекти борошенця мені… Ні. Ну, сам… хе-хе!
Циган так заздро подививсь на Бровка.
— Еге, на волю… а я… — сів на матраці згорнутому, — мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте… брешуть вони… до жлобів робіть не піду і сідать на скамейкі не кину.
— Молодець, циган, — ляпає Сашко по спині його. — А признайсь, — питає, — багато вже скамейок перетягав за свой вєк?
— Ого! — реготить циган. — Дай бог здоров’я стільки.
— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром.
Дивиться Омелько на Сашка, на цигана. Скамейки… шпалєр…
— Про віщо це вони? — питає в Бровка.
— Хе-хе! — реготить той. — Ти й не знаєш? Що то значить новак. Це по-фартовому так. Навчивсь уже й я так за шість місяців ось… Хе-хе! От слухай: шпалєр — лівольвер тобі; скамейка — кінь; клюква — церква.
Одчиняється камера. Діжурний:
— Ану, виносі матраси, на оправку іді, бері швабру, скорєй!
* * *
Роз’ялозили хлопці бруд шваброю в камері, — смердить, страх. Набрали окропу, заварили цикорії, сидять над нею на нарах. Сашко й циган то на сахар Омельків, то один на одного так позирають. У їх нема й грудочки, а в Омелька… бере з ворочка, кусає. Кашлянув Сашко, оскирнувсь до цигана, далі:
— Сідєл з нами как-то мужік одін. От їщо жлоб! Фраїр настоящий. Приїжджають на свіданіє до ніво, пирогів, хліба привозять йому і нікогда он тібє первий не дасть. Ну, і було же йому! Заберьом бувало усьо у ніво, а самого… под нари. — Моргає до цигана, показує йому на сахар Омельків.
Дивиться Омелько на їх.
«Так от напасть, — думає. — Сахарю в ворочку з пів-хунта всього, сидіть хто його зна поки, а не дай їм — і мені те, чого доброго, буде. От аріяки такі…» Розгортає ворочок. — Беріть, братця, — всміхається.
Ламають хліб, «чаюють». Чаює й Бровко: солі дрібочок кусає.
— Вот і бачу, что человєк, — оскиряється Сашко до Омелька. — Єсть — бері. Вєрно. Так і нада. А то… Жалко, что я тоді зовсім не пришив того гада. Сідєл он, сказують, за то, що вора побив. Ну, не знав я цього. Мало сидів, сука, і дуріл всьо.
Попили «чай».
— Що ж тепер? — потягається Сашко. — Покуріть би.
— Егє, — тре долоні циган. — Якби сєно оце.
— Да-а, — чвиркнув Сашко. — На прогулку підем, вистрєліть у політікі нада. — Пройшовсь сюди-туди, од нар до дверей, постояв, далі: — А тепер… що ж… Ложісь, брат, — до хлопців. Простилає бушлат на нарах, лягає.
— Чі ложісь, то й ложісь, — оскирнувсь циган. Кинув бушлат, ліг і собі. Омелько з Яковом походили трохи по камері, тісно, покрутились тільки, теж полягали. Тихо.
— Оце, якби хоч казки якої… — обізвавсь згодом Омелько.
— Куріть хочеться, брат, — чвиркнув Сашко. Помовчав. — Полуціган, може, в тебе хоч потерть є яка?
— Чудак, батя. Ось у самого котиться слина.
— Ан-ан що павук виробляє! — показує на стелю Бровко.
Мовчать.
— Ну, такі ж і барішня ота політічіська гарна! — оскиряється циган. — Гуляєш, а вона так дивиться на тебе в вікно, так дивиться… Очі… ах! — цмокнув, погладжує вуси.
— Ех, — чухається Омелько. — Хоч би заснуть, та ще щоб приснилось таке!
Знов тихо.
Сашко:
— А встань, Бровко, подивись: яка камера гуляє. Скоро черга до нас?
Підвівсь той до вікна.
— У… ще тільки друга.
— Ху ти… в закон, вєру!.. — вилаявсь Сашко. Повертається на другий бік. — Та хоч би, суки, матраців не одбирали на день.
* * *
Увіходять хлопці з прогулки сумні такі, особливо Сашко. Замкнув діжурний камеру, і він:
— Покурім чорта з два, — до цигана почав. — І то ж… а їщо блатной он, скамєєчнік. Кінулі тібє, ну і хапай.
— Еге, хапай, — виміряється циган, — як я: хіп!.. а тут: «што? подай сюди», — масалка.
— По-о-дяй сюди! — кривить Сашко цигана. — От їщо… бароха. Тобі було б… е… — махнув рукою, — шмари беззубої не стоїш.
Сопе, ходить по камері. Циган стоїть, усміхається.
— Не журісь, брат, батя, — почав. — Буде черв’ячка заморіть.
Зупинився Сашко.
— А хіба… такі єсть сєно?
— Парінь, бичків наполов за сортіром. — Витягає аж цілих три з пазухи. — А щьо, дивись, які повні.
Повеселішав Сашко.
— Давай огню, — усміхнувсь. — Де пувічка? Сейчас викрешем. — Кинувсь до вікна. — А ви бері книжку… де книжка?.. робі папіросу.
Ухопив Бровко якесь житіє на нарах в кутку, одриває на цигарку з його.
Циган: «Мі, цігани, добрі люде: щьо побачим, наше буде, гоп, туля-ля!» — підстрибнув, давай танцювать.
— Ти, хурделе-бателе! — Сашко до його. — Почують, то… знов закурім. — Довбеться під шибкою в рямцях. — Што за чорт? де пувичка? Я сюди її клав.
В коридорі щось кашлянуло, затупало. Зскочив Сашко од вікна.
— А ви зачєм табак уголовним з окон бросаете? — почувся голос старшого од політичної камери. — Вам самім по болєзні куріть разрєшено, а ви… Смотрітє: у нас ні гдє-нібудь… Запретім і вам куреніє, жалєйсь тогда на нас — Іде коридором. — А ви, діжурний… Смотрєть лучше нада за німі. А то… пошлі вось тє на прогулку, я туда, і… пувічка стальная у ніх. Чья ето пувічка? — захрипів у прозурку до хлопців. — Сказивай!.. А ти, морда циганська, зачем у тєх под окнамі лазіш?.. Смотрі… ти нарвешся у меня… — Повернувсь до діжурного: — Смотрітє мнє: без прогулкі і без кіп’ятку до завтра ету камеру й ту.
Дивляться хлопці. Сашко побілів-побілів.
— Так от, гади! — прошепотів.
* * *
Пообідали. Брудне щось, брудне їли: з напівгнилою картопелькою щось, з бур’яном якимсь, з комахами, крильцями; чи юшка, чи борщ — і самі не знають. Була й каша: таке мутне, гливке, слизяве щось. Виставили в коридор бачок жерстяний, на «оправку» сходили. Що ж тепер? Дехто по камері плутається, дехто сидить. Омелько стоїть, нюхає бур’янинку якусь, надворі під мурами вирвав.
— А что єслі б заснуть, — починає Сашко, — чи не скорєй би день прошол. — Простилає бушлат. — Ех ти, лежня панська, жість меркотанська. — Ліг, за ним і інші.
— Чорта з два заснеш, — перекидається циган, — як тільки те й робим, щьо лежімо.
— Еге, — чухається Бровко, — ось, єй-бо, так уже пооблежував боки.
Припікає сонце в мури і в одчинене вікно так уже паше. Вітерець ні подихне в камеру. Камера манюсюсінька, колись була одиночкою. Страх парко. Розігрівся бруд і ще дужче смердить.
— Та й скупалося б оце, матері його ковінька!
— Еге, — позіхає Бровко. — Лежу й бачу неначе: вода чиста-чиста… Латаття… рибка на дні.
— Ех, — обізвався Омелько. — Це в селі у нас… рай. Річка, верби, лука… Підеш було… от!.. — тулить бур’янинку до пики. Помовчав. — А що, як, бува, і довго сидіть отак прийдеться?! Подать би прошеніє куди.
Бровко:
— До прокурора якби: судить швидче нехай.
— П-і-ішли вони!.. — огризнувся Сашко. — Подавав я уже, і ось… півтора годи суда жду.
— Півтора годи! — здивувався Омелько. — Оце так у тюрмі?.. Ой-йо-йо!.. — Подививсь на Сашка так злякано. — Та це й мені… так?!
Мовчать усі.
Омелько:
— А там ще як суд прижарить… от!.. ех!.. — повернувсь на другий бік, нічого.
— Ху ти… в вєру, жість!.. — лається Сашко. — Аж дух запирає. — Взяв бушлат, перейшов додолу.
Омелько:
— А як це там на волі людім?
— Пішли вони, гади! — прошипів Сашко.
— Добре срочним, — позіхає циган. — Пускають на роботу їх… побуде на волі він… покурить… Добро! А вже нам, слєдственним…
Тихо.
Бровко:
— Ху, обід як зригується!.. А печія пече!.. Хоч водою запить. — Встав, зачепив з «кадушки» багнюки, п’є. — Ху, на зубах як тріщить, та тепла яка!.. Постояв. — Чого ще ця голова хоч болить! — За бушлат, та й собі до Сашка.
Знов ніхто нічого.
— Трінді-рінді!.. — починає циган на нарах.
— Ну, ти, слиш!.. — Сашко до його. — Годі.
Циган:
— Щьо?
— Спать не мєшай.
— А хіба щьо?
— Чорт кучерявий!
— А ти щьо?
— Пішов ти… в закон, вєру!..
Замовк циган.
Сашко:
— Е, чорт дав еті мухі їщо! — Перекидається.
Тихо, сумно в тюрмі. Самих мух тільки й чуть. Захріп дехто, захріп і Сашко. Сплять хлопці, здригуються тільки, як яка вкусить котрого.
— Ти, сволоч чортова! — залунало десь в коридорі. — Я дам тє пєсні пєть.
Лупнув очима Сашко.
— Ху! — тре долонею лоба. — В головє шум какой: — Потягся, сів, чухається. — Ану, де сонце уже? — Зліз до вікна. — Так от… в распро… закон, жість!.. Як високо ще. — Стрибнув з нар, ходить давай. Ходить, переступає Бровка.
— Отуди клешні свої! — огризається на його. — Вори… Только мєсто в тюрмах займаєте… за клунок мукі… Пху!
— Та вже ж… що ж… — бурчить Бровко. Встає, чухається.
— Ху! — потягається циган на нарах. — Щьо так погано! На похмілля неначе. Не треба спать, парінь, удень.
— Ху! — підводиться Омелько. — Якби ж воно чи заграть було в чого, чи що. — Дивиться. Це в тюрмі він, таки в тюрмі!.. І довго це так буде?
Тихо. Бровко розстібає сорочку, дивиться в пазусі кузок.
— Ну, таки ж і сорочка в тебе… — Омелько до його.
Бровко:
— Еге. Воняє тим, що коросту гоять. На коростявому, мабуть, була.
— З барохой я спозналсі, на всьо нада рісковать, — заводить Сашко нишком.
— Стій! — схоплюється циган. — У мене десь угіль був, зментав під кубом. — Витягає з-під віника. — Січас у шашки заграєм.
— Ану, сюди, — Сашко до цигана. Бере вугіль у його, малює чорні п’ятенця на нарах. — А ти, хурделе, — до цигана, — дєлай шашкі із хлєба. Та стань на цинку хто: як ітиме мент до прозурки, — «шоста», скажеш.
— Ану, я дам! Што шоста? — загримів у прозурку діжурний. — Што рісуєш? Подай угіль сюди.
— Де? Який? — здригнувся Сашко. Пустив у рукав. — Смотрітє: нєту. — Показує долоню йому.
— Сволоч чортова! — крикнув діжурний. — Дуріть їщо станеть меня. — Одмикає камеру, увіходить. Струснув Сашка за рукав, випав угіль. — А ето што? У, морда! — Виважив кулак та Сашка по пиці. — Сказано, нідзя ігр, ну і нідзя. — Розітер той угіль чоботом. — Черті. Через їх непріятності только. — Пішов.
* * *
Лежить Сашко, дивиться на двері сердито-сердито. Такі чорні, в залізі. «Здесь сидел»… надряпано на їх крейдою. Циган сидить біля Сашка, шкуру зашкарублу собі на п’яті обдирає. Бровко об поміст нігтем шкрябає. Омелько нічого. Сидить, голову повісив.
— Ех, — почухався. — Як яка скотина ми.
— Да-а, — обізвався Сашко. Помовчав. — Что ж ето в самом дєлє?.. Как з звєрєм з тобою. Єщо по харє тебя… Ну, ладно. Звєрь, то і звєрь. — Закинув ногу на ногу.
— Ну, гади, — погрозив кулаком, — дайте вийти на волю мені!.. Бєй, рєж, болш нічіво.
— Життя… — позіхнув Омелько. — І то ж… таке. — Чвиркнув на стіну, встав, постояв, ступив далі на нари, у вікно дивиться давай. Так усе йому видно з другого поверху. Огорожа кам’яна ось стоїть унизу. Підгір’ячко он за нею пішло таке кучеряве, зелене. Домок он якийсь стоїть у садочку, одірвався од города, що там десь по той бік тюрми купчиться. Хатки он поміж вишеньками біліють. Долина убік он пішла. Рудочка блищить в очереті, верби зеленіють.
— Ех, воля! — зітхає.
А он лука. Аж он-он мріє під лісом, де так мигтить щось проти сонця в повітрі. Люде так метушаться на їй. Сіно гребуть, в копиці кладуть… жінки, чоловіки. Чухається Омелько.
«Роблять люде, — думає, — дбають собі, а я… ось де… Небагатечко є дома травички, та й та це там, мабуть, не скошена сохне. Що ж бо вдіє там мати… немічна, удова… Як це вона там поживає, сердешна… сама… Плаче, мабуть, голодна, засмучена… А-а!..» Стиснув зубами, сів. Посидів, ліг. Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому; Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій; стоять перед становим у зборні: «Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хотів, — теревенять йому. — Заберіть його, будь ваша милость». У, пики! «Бунтувавсь»… «Заберіть»… Та й походжають це вони дома напиті, наїдені, дивляться, як люде потіють, роблячи їм. Всміхаються це… всміхаються, що їм розкіш така, а йому, Омелькові, його матусі старенькій таке горе, страждання. А-а!.. Що б і робив. Заскреготів зубами, гуцнувся боком об нари, полежав, устав.
— І то ж… — вголос почав. — Мучать тебе. Живим прямо закопують в землю. От, дукарня чортова!.. Їм тільки й жить.
— Хі-хі! — реготить циган. — Допеклі!
— Та ні… Те їм байдуже, що там ти з голоду пухнеш, чи що, а он… «заберіть».
— Да-а, — обізвався Сашко. — Їм тольки й жить.
— Та стану я й дома… Як мені дивиться буде на їх?
— Да, — знов обізвався Сашко. Помовчав. — Вот как я. — Підвівся на лікоть, позирнув до прозурки. — Чи там ніхто не слушаєть?.. Да. Чіво ти будеш дивиться на їх? Вот і я… Служіл я раньше. І очі бувало вилазять, робіш так, а їщо і сякой, і такой; і ругають, і штовхають тєбя, і денег не платять, что слєдуєть. А бил тельонок в отца — і того продалі… Так от! — Схитнув головою. — За то, что лошадь іздохла у ніх, как будто я винен тому. Смотрел я, смотрел, далі… — знов позирнув до прозурки, — далі взял, да… проваліл голову одному, другому… — Усміхнувсь. — Встрєтілся потом з человєком однім, по-о-шол гулять в городу. — Подививсь на Омелька. — А что ж?.. Знущаться надо мной будуть оні! — Плюнув, устав. — Н-нєт. І я же, чорт возьмі, что-нібудь да стою. Ех! — Стиснув кулак, вишкірив зуби, ходить по камері.
— Ну я, матері його ніколи, — потягається циган, — щьо-щьо, а в того, щьо оце засипав мене, до цурки заберу скамейки. До-о-брі скамейки у його! Наберу сармаку, парінь. — Помовчав. — А в вас там у селі є добрі скамейки? — почав до Омелька.
— О, чому ні! — той йому. — Там і в тих, що оце й я сиджу через їх… до-о-брі, як змії.
— От і гаразд, — оскирнувсь циган. — Вийдем на волю, приїду в гості до тебе, раздєлаєм. Ти тябричив скамейки коли?
— Ні, — всміхнувся Омелько.
— Ну, то тепер дурень будеш, як і дивитимешся на їх. Ха-а-рошоє дєло. Стяпав — ньо!.. Па-а-ньос! Тільки здать треба уміть. Ну, та я ось тобі. Давай тільки.
Всміхається Омелько.
Циган:
— Вєрно. — Підвівся. — А щьо ж! Бери в гадів. Сармак буде у тебе — гроші сармак. Будем кубрячіть. І Бровко ось. Я й його зблатував.
— Хе-хе! — реготить Бровко. — Тепер і я, парень, блатний. Поняв діло в тюрмі. А то… Хе-хе!.. Ходжу було, кланяюсь жлобам; дудки тепер… Бери, крадь, болш нічіво.
Сашко:
— Вєрно, хвалю.
— Хе-хе!.. Тоді не кажіть, що тільки місце займаю в тюрмі.
— Только… скокарь как-то тово. Шпалєр у тебя, перо… знаєш, перо что? — до Омелька Сашко. — Нож. Всаділ сукє в бок, как шухар розпочньот, за сармак і до свіданія. А чіво ж!.. Жівут… жіві й ти. Б’ют, бєй і ти. А нєт… не жіві. Свєт уж таков.
Омелько:
— Ну, вже що-що, — почав, — а натичкою й я провалю комусь голову. — Помовчав. — Не побоюсь і гріха.
— Что, что? — Сашко до Омелька. Подививсь на його так грізно, далі: — Пошол ти в свєт!.. От єщо жлоб! В грєх вєруєть он.
— Хе-хе! — реготить Бровко. Підводиться. — То все, парень, жлоби повидумували. Нікакого греха. Хе-хе! Посидь довше в тюрмі, усьо взнаєш.
Дивиться Омелько.
* * *
Червоніють шибки од заходу.
— Становісь на повєрку! — гукає в коридорі діжурний. На сей раз з старшим уже всі надзирателі ходять. Стукають в грати, довбуться в матрацах, сіпають хлопців, рубці щупають їм. Кончилась «повєрка». Порозгортали хлопці матраци, до повірки цього не можна робить, сидять на їх, вечеряють. Скоринки з пайок, такі в попелі, з висівками, — гризуть.
— І то ж… ковбаса, — Сашко до цигана, — шлі за матрацами, он до політікі заглядав у прозурку, не вистрілив хлєба. Вчерась у ніх на свіданії билі, стало бить єсть.
— Вистрілиш чорта, як ось і так по харі заїхав мент.
Бровко:
— Хай ось у неділю… до нас на свіданіє приїде хто, може.
— Какой чорт, — чвиркнув Сашко. — Ось сколько сідім, наєзділі?.. — Помовчав. — Та хоть би ко мнє хто прієхал, маруха хоть би… Нікто і глаз не покажет. Ну, суки, вийду, покажу, як по свіданіях єздіть.
Смеркло. На вікні блимає лампочка, засвітив у прозурку діжурний. Блощиці, що вдень по щілинах сиділи, тепер так і ганяють по матрацах, по стінах, по хлопцях. І яких тільки немає: і малі, й великі; і бурі, й червоні. Пухирів уже, пухирів у кожного, неначе кропивою пожалив хто, і на шиї, і скрізь. А таркани пішли шарудіть! Стоноги теж пішли пастись. Сморід, парко.
Ходить Сашко по камері, лається. Омелько закачав рукав, стоїть, чухається. Ті два блощиць давлять. Воняють страх.
— А тсс! — засикав Омелько.
Щось десь, на тім світі неначе, не то заграло, не то заспівало. Скочив Омелько на нари, у вікно прислухаться давай. «Садок вишневий коло хати…» — співають десь там між хатками; так гарно: тоненько й товстенько, видно, хлопці й дівчата. Та й гарно ж… Аж чуб угору стає. А ніч!.. така місячна, тиха… Хатки, вишеньки так он бовваніють у сяйві. І пахне сіном, пахне.
— Ех, — чухається Омелько. — «Вишневий»… «коло хати»… О, вже: «…розмовляла дівчинонька, з козаченьком стоя»… — співають. Справді… Розмовляла… І він ось ще так недавно розмовляв з… Марусиною… З ким це вона тепер розмовляє?.. Мила, люба дівчина, квіточка чорнобровенька!.. Це там біля неї колодка під лісою, помережані тіні розкидала верба, сидять це там: вона у керсеті, хусточкою білою зап’ята, Олена, Палажка, хлопці… розмовляють… А він… Так щось удавило його, і він: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі…» — почав потихеньку і так дрижаче.
— Ти, слиш! — почулось знадвору. — Морда рештанська, чіво у окна? Стрелять буду!
Зіскочив Омелько додолу.
— У, бий, ріж, вєрно!.. — прошепотів. Щось загрюкотіло в коридорі, затупало.
— О, рятуйте! — почулось.
— А тсс! — Сашко до хлопців. Підбіг до прозурки. — Когось б’ють уже суки.
— О, о!.. — прискає, чуть.
— Б’ють, суки, і рот затуляють. — Побілів Сашко, побілів.
— Ага, отето тібє до окна, до окна!.. Сперечаться з діжурним… — бух, бух! — чується.
— В карцер, в карцер його! — чуть старшого. — До окна нужно єму! Сволоч!.. Да єщо когда поверка прошла!.. Лежи не шевелісь!
— Та є бог!.. Де той бог? — тремтить Бровко.
— Так от… в закон, вєру, в бога, в Христа!.. — скреготить зубами Сашко.
— У, в закон, вєру! — вилаявсь і Омелько вже так. Дрижить увесь, дрижить. — Ну, — скреготить, — коли б на волю, дістаю лів… чи то пак шпалєр, перо і… у!.. гадів. Чи пропадать тоді, то й пропадать: арештант, острожник — однаково. — Почервонів.
Сашко:
— Дай руку, товаріщ.
— «Ой летіла горлиця через са-ад!..» — чується звідтіль, з-за вікна.
