Таня Сахненкова одержала сьогодня листа. Така рада йому, не йшла ще на лекції, як принесли їй його, — читала; прийшла з лекцій, до його кинулась зразу. Горить лампа, і лист знов у неї в руках. Не надивиться на його, не начитається.
«Моя чорнобровенька!» — стоїть у йому.
Ах, любий Саша! Значить, він не забув, не кинув її? А вона чого тільки не придумала вже. І лаяла його, й сердилась уже. Ще на дереві листя зелене було, як останній раз бачились, умовлялись писать, а поїхав, опадає вже листя, — мовчить і мовчить. «Щоб дужче скучила», — каже. У, поганий! Насилу діждалась. Хотіла вже перша до його писать, та якось таки… Добре, що й не писала. Нехай таки він перший до неї.
А пише ж він як он. «Моя, — каже, — маківочка рожева!» Хі-хі! Добре красунею буть. «Чорнобровенька… рожева…» Ану ж… — і Таня підкрутила на столі лампу ще дужче, присунула з-за книжок люстречко ближче до себе, давай видивляться.
— А й справді… А очі? Очі карі; щічки повненькі, рум’яненькі. Добре буть такою! Тільки… ще не так. Треба, щоб вії чорніші були, виски — як кров з молоком.
Одставила люстречко, взялася книжку медичну читать. Не читається.
А гарно, як коло тебе мужчини впадають. Тільки що за знак? Стільки їх липне до неї. Є й красивіші, є й багатші од Саші, а ні… щось не те. Таке в йому щось… Якийсь задумчивий він, любить природу і дивиться якось так… всміхаються неначе очі в його і вусики чорні, всміхається і сам. А вбрання студентське так личить йому до стану стрункого.
А що пак йому у їй найдужче подобається? Краса, звісно. І… і літом вона перед ним і собі робилась задумчивою, очі якось ставила, губи… Про зло все балакала: так багато його, — нащо життя? Хі-хі! Здається, це він любить у їй. Так її тоді розважав, пригортався до неї. Треба і в листі про це побільше йому… А коли б так йому написать його? «Жду з нетерплячкою», — пише. Еге! Сам ось стільки мовчав. Підожди лиш, помлій лиш і ти.
І до Порядинського написать треба буде. Це вже з півмісяця тому, як був лист од нього. Смішний! Перед іншими так кирпу гне, так несеться, а перед нею… «Ангел ви небесний, — пише, — щоночі снитесь». От і цей… Багато од Саші багатший, красивіший, такий повний, рум’яний, а не подобається їй. Якийсь він… тільки й розуму, здається, в його, що ніс драть угору. А все-таки піджигнуть би його. Нехай… Та як би щоб і Саша знав, що він такі листи шле до неї. Хі-хі!
Встала Таня, далі давай ходить… Так їй весело, гарно. Лампа з-під голубої будки світить таємно-таємно якось. Гоголь, Тургенєв на стіні в напівтемряві висять такі… всміхаються до неї неначе. За боковими дверима, що заставлені шафою, чуть, черевик рипить: квартирує студент якийсь там. Блідий сам, блідий, худий. Чогось розходився це й він.
А Порядинський, здається, закохався у неї, та й добре. Так було літом радіє, як вона обізветься ласкаво до його.
Ех, літо! Літечко, любе, дороге!
Село. Гай. Дуби, липи, тополі… таке все кучеряве, зелене стоїть, попростягало гілля. Ліщина порозлягалась сюди й туди. А купало зелене, густе, так радіє-цвіте. Бредуть ним студенти, курсистки, — багато їх там, — дачі усе, — регочуть, балакають, шукають губ. Як гарно! З-за гілок зазирає в гущавину сонечко. Мухи: джж!.. у повітрі. Інша розправить крильця та й висить так. А вітрець запашний-запашний шарудить листячком. Ягідки червоніють тут ось і там. А ось… визирає, визирає з-під кущика шапочка бура, — грибок-пузанець стоїть.
Сміха раз було. Знайшов Саша був одного та й показує Наді Левченковій, балакає до неї, всміхається. А вона, Таня, ось тут, за кущем, її і не бачить, здається; а в гай ішли під руку, вів він її, і так близенько тулився до неї, Таня до його. Стій же тепер! Ось недалечко Порядинський шелестить, щось мугиче. «Іван Іванович! — до його вона. — Знайшли вже що?» Так той і вродився коло неї. Балакає Таня до його, регоче. Ну, це ще нічого. Ось вийшли на просторе всі. Вона хіп під руку його, ніби в жарт. Ідуть так. Іде Саша збоку травою… сам; вирве квіточку яку, пахає і на неї, на Порядинського так позирає. Та допекти ж, завгорить йому! Вирвала далі квіточку й Таня та хвось нею по плечі Порядинського, хвось! Цей дурень радіє-радіє, а той… гарячки кача.
Підійшла до вікна Таня. Високо, аж на четвертому поверсі вона. Електрика сяє на улиці; трамвай гуде, креше вогню; люди чорніють; гамір, метушня. Таке все це учора було їй огидне, чуже, а сьогодня… чого сьогодня усе таке гарне, близьке їй?
Одійшла од вікна, знов ходить.
Бувало літом усього. Кашу варили не раз. Чудова раз була ніч. Тихо-тихо скрізь було. І не зворухнеться гай, неначе застиг. Ставок. Місяць у йому червінцями грає; бовваніють верби над ним; блимає вогник під вільхою; гомін, регіт, — вариться каша. А ось на горбочку, під дубом сидять у траві: Саша, Таня. Мережки од місяця кучеряві, кошлаті лежать коло їх і на їх. Пахощами, медом тягне звідкілясь. В напівтемряві он якийсь кущик чорніє, тьох-тьох соловейко в йому. Груди в Тані чогось так підіймаються, і так швидко їй дихається. І ось… хилиться, хилиться Саша до неї:
«Я вас… кохаю», — шепоче. Ой!..
Таня підійшла до стола й сіла.
Під шафою цвіркун сюрчить. За дверима вже чути — гомонять.
— Чортзна-що! — чути млявий голос блідого студента того, — і літо пропало, і сам звівсь ні на що, — по репетиціях бігав, і в університет таки платить нічим. Справив це-те, за кватирю оддав — і всі гроші. Що ж, з батька тягти? Нікуди далі вже. На шиї в нього і так чимало вже. Багато хіба оселедцями виторгує? А тут і репетиції, як на те, не знайдеш уже. Виключать з університету… Ех, життя!
Слухає Таня.
«Бідний! — думає. — І «літо пропало», і ні за що вчиться. Г-м!» А в неї… в неї аби б тільки вчилась. Не оселедцями батько торгує, а… економію має.
— Не журись, товаришу, — балакає далі якийсь веселий незнайомий басок, — виключать не виключать, а… результат життя однаковий.
Помовчав млявенький голос, далі:
— Добре, в тебе репетиція є і дома це-те.
— Що? Хе-хе! — той йому. — А й не було б? Пий, саме краще. Я оце, брат, хрюкнув уже.
«Неудачник якийсь», — подумала Таня. Взяла листа, знов дивиться в його.
«На різдво побачимось, — кинулося їй у вічі в йому, — а там… Великдень… Соловейко… Садки зацвітуть».
— Ах, коли б швидче! — всміхається Таня. — А там… там літо… Боже! Знов гай, місячні ночі. А там… вчиття покінчають, — поберуться… Коли б! він інженер, вона лікарка. Економія у його, у неї… Живи, поживай. — І Таня аж бровою моргнула, так їй гарно зробилось.
— Добре багатим! — чуть голос блідого. — Як ось був у нас на першому курсі Порядинський Іван. Що йому? Син поміщика-багача. Не ламає голови, чим заплатить. Живе. І жіноцтво йому, й опери, й гулянки усякі.
Помовчав басок. — Ну, і що з того? — почав. — Яка мета цього? Які наслідки? Де все те тепер?
— Як де? Перевівсь у Петербург, в університет… Йому й там це все є.
— Ех, брате, — зітхнув басок, — «миг один — и нет волшебной сказки» — ні Петербурга, ні Києва. — Помовчав. — Перевівсь він зараз туди, де ні казок, ні примар; перевівсь він туди, де справжня дійсність живе: вічна непроглядна темрява, вічна холодна тиша, мета життя нашого, наслідок наших турбот, опер, жіноцтва, гулянок.
— Та що? Як?
— Розрив серця. Це вже більше тижня тому. «Неначе й на світі не було Порядинського», — пише ось до мене товариш.
«Ой! — жахнулася Таня. — Помер?! Та невже?.. Та це якийсь другий Порядинський. Хоча… «Іван» і «перевівсь у Петербург…» Та ні, то не він».
— Хм! — дивується блідий студент. — Отак! Який був красивий… ніс, очі, брови, як на картині усе; який був багатий: за Радьківським яка економія, на два поверхи домище…
«Ой! — тьохнуло в Тані. — «За Радьківським… на два поверхи домище…» Він! Боже! як же це так?»
Мовчать за дверима. Цвіркун своє робить. На улиці торохтять, глухо чуть.
«Як же це так? — тьохкає у Тані. — Ще ж так недавно літо було, і який тоді був він здоровий, бадьорий; як до неї усміхавсь, квіточок, бувало, підносить яких… Боже! Нащо хоч вона так поводилась з ним, перед Сашею так ним гралась тоді? А й це… піджигнуть збиралась листом! Ах, яка ж нещира вона! Бідний Порядинський, сердешний!»
— Хм! — знов чується здивування блідого. — Нема Порядинського! А який був франт, як нісся красою, багатством своїм! Іде оце пішоходом було: на носі пенсне, хоч очі як слід; убрання аж шамтить на йому; вуси понакручувані, — іде і не гляне на тебе.
— І от… що тепер з тим носом з-під пенсне, з вусами вгору?!
«Боже! — жахається Таня. — А кучері які в його були! Як же це так?»
— А на вечірках було… — балакає блідий, — красуні круг його… і він такий веселий, молодий.
— А ти знаєш, брате, пісню «Вечірній дзвін»? — балакає далі басок. — Люблю її. От слова: «І скільки вже нема в живих, — тоді веселих, молодих», — повагом гуде, голос тремтить.
«Так от, — тенька у Тані. — «І скільки вже нема…» Скільки-то було таких… гуляли колись, веселились, красиві були і… тепер… Та це й вони… Так літом гуляли, і по губи ходили, і все в горюдуба грали, в сусіда… та це й вони… помруть… Ось вони… — Встала Таня, зняла з лампи будку, до ліжка підійшла. Картка фотографічна висить над ним; студенти, курсистки. Стоять, сидять, лежать у траві. Дерево ззаду, кущі. Спереду килим, пляшки на йому, їство усяке. Всі такі безжурні, такі задоволені. — І це… не буде це й їх! Усіх, усіх… Боже! Як же це так? Не буде! А як на йменинах були в Порядинського. Як танцювали, музики як грали… А Порядинський тоді: гоп, аля!.. А й на фотографії ось… узявся рукою у бік, повернув голову, дивиться й як… зовсім ось: «стій, сонце!» — крикне. І оце немає його! А ось на пеньочку й вона, Таня, сидить, усміхається. Саша стоїть, уперед себе кудись пильно дивиться. І це їх не буде! І її й Саші! Як же це так? Соловейко співав, і місяць світив, вони так сиділи… й не буде? Знов заспіває, знов місяць засвітить… Інженер Саша, вона лікарка… маєтки в обох, а… не буде-таки?!»
Густи басок перестав. Таня наділа будку на лампу, ходить в голубій напівтемряві. На небосхилі, видно в вікно, так блимає зірка якось. Підійшла до вікна. На пішоходах порідшало вже, метушня не така. А яка ж воно зірка так сяє? Вега? Hi. Саша показував Вегу, світ голубіший. А он… Боже!.. Який простір, стільки тих мирів невідомих у йому! Одна зірка он, друга… Де взялися вони?
— «Засну і я в землі сирій», — знов загув за дверима басок.
«Засну!» — здригнулася Таня, — «засну»-таки. А зорі… Боже, мигтять собі… і їм байдуже до цього! Нащо ж мигтять? Помирай, їм байдуже, хоч ти й багата, уродлива студентка… О, що таке життя, на що ми родимося?! — Одійшла од вікна; сіла на ліжкові. — І як таки так? Жить, веселиться, вчиться, кохать і… заснуть… заснуть «в землі сирій». І спать без слів, без просину… І міцно спать, міцно… ні буря вже, ні грім не розбудять тебе… І не рік, не два, а… ой!..» — Затулилась руками.
— Ех! — почав за дверима басок. — Дай хоч на скрипці заграю.
Грає скрипка, плаче, сміється.
«Боже! — хвилюється Таня. — Які ж згуки небесні! Смерть, нікчемність і… згуки такі. О, що таке вони? Нащо вони, коли є смерть, смерть! — Встала, пройшлась, знов сіла. — І це гратиме музика, зорі мигтітимуть, — спатимеш. Світитиме сонечко, соловейко тьохкатиме в гаї, купатиметься місяць у ставку, — спатимеш. І спатимеш не під ковдрою квітчастою, теплою, не в кімнаті чистій, сухій а… в домовині порохнявій, тісній; у могилі холодній, сирій. І сама, сама. Ні Саші, нікого І… яка будеш ти там?.. Очі твої, очі, що тепер так гордо, самовпевнено сяють, такими чарами сяють, світяться… ой!.. — знов затулилась долонями, — за… западуть. Щічки твої рум’яні, пухкі… вишкірять… зуби, щелепи жовті… О, нащо родитися, жити? Що таке ці всі наші уявлення, радощі, мрії? І груди твої гарячі, палкі, груди, що тепер так хвилюються, дихають, там… про… проваляться… Боже! — Впала лицем на подушку. — І це ж неминуче, неминуче!..»
Тихо. Тільки годинничок на столі Тані: «Іду, — цокає, — йду», та скрипка за дверима: «Помр-е-те… помр-е-те», — виводить.
