Були двоє бідних людей. Не мали вони з чого жити. Він собі купив самотужку і щодня їде в ліс, нарубає дров, кілько годен тягнути, і везе в місто, продасть та й накупить хліба й до хліба. І так переживали. А жінка деколи помагала жінкам прати, та й усе щось їй там дадуть.
Одного разу помогла вона одній ґаздині, а та дала їй мисочку крупів. Ті крупи стояли, аж порохом припали. Молока нема, цукру нема – нема з чим кашу варити.
А чоловік далі щодень їхав по дрова. Їхав і їхав. Одного разу здибають його два пани. Один з них був Багатство, а другий Щастя. І Багатство каже до него:
– Чоловіче, ти все так трудишся. На тобі сто золотих, купи собі коня й сани і не мучся так.
Узяв він гроші, але ще в той день нарубав дров і повіз у місто самотужкою, бо не хотів ні з чим вертатися. Продав він ті дрова, приходить додому, а жінки дома нема. А в них була така бідна хата, що ні скрині, ні креденца не було. Не було де тих грошей покласти, що йому пан дав. Глипнув він на полицю – стоїть та мисочка з крупами. Він і запхав гроші в ті крупи. І не сказав жінці нічого. Повечеряли й лягли спати.
Раненько встав він, самотужку в руки і пішов у ліс. Знов нарубав дров, повіз у місто, продав і пішов додому. Він був ще в лісі, а в той час прийшла сусідка-багачка й каже:
– Кумо, у вас нема крупів, аби ви мені позичили? Я роблю голубці, і мені не стало крупів.
– Та, – каже, – є крупи. Мені дали, а я не варила, бо не мала молока.
Та взяла ту мисочку з крупами та й дала сусіді. Прийшов чоловік, дивиться на полицю.
– Жінко, де ти діла крупи?
– Прийшла сусіда, та й я їй дала. Вона мені дасть муки, та й я зварю кулешу. А з крупів що мені?
– Йой, – каже, – я там сховав сто золотих.
– А то відки в тебе аж сто золотих?
– Мені пан дав у лісі, би я собі коня купив. І побіг до сусіди.
– Віддайте мені сто золотих.
– Ти, старче, відки маєш сто золотих? Тікай мені з хати, бо ще тобі тачавкою голову розвалю. Ти сто золотих мав?
І вигнала його з хати.
Він знов іде в ліс. Ті два пани знов виходять.
– Чоловіче, та я тобі дав сто золотих, би ти купив коня, а ти далі так бідуєш?
А він упав на коліна, зачав плакати й розказав, як пропали гроші. Пан видивився на него й дав йому ще сто золотих.
– Хочу, би ти так не бідив.
Чоловік знову нарубав дров, пішов продав і йде додому. Прийшов – жінки знов у хаті нема. «Де б це сховати?» – подумав. А під лавицею стоїть горщок з попелом. Він засунув гроші в той попіл, прикрив. «Тут уже його ніхто не возьме».
Прийшла жінка, сіли, повечеряли. І він забув сказати жінці за гроші. Думав, що ніхто не кине. Полягали спати, а рано він знов самотужку в руки і пішов у ліс. Нарубав дров, повіз у місто, продав. Пани вже цей раз його не стрічали. Приходить додому. Лиш двері отворив, глип під лавку, а горшка нема. І жінка в хаті.
– Жінко, де горщок з попелом?
– Що, може би, я тобі кулешу з него зварила? Нащо тобі попелу?
– І-і, я там сотку поклав. Мені знов пан дав сотку.
– Та знов сусіда прийшла і взяла той попіл для прання. Та сама, що крупи взяла.
Плаче чоловік. Переночував, а рано знов іде по дрова. Доходить до лісу, а ті два пани стоять на дорозі. І зачав його той пан моцно сварити.
– Та я тобі дав дві сотці! Чого ти собі коня не купиш?
А він бере й розказує, що поклав гроші в попіл, а сусіда з попелом узяла. Вони видивилися один на другого.
– Ти, чоловіче, дурний чи що з тобою є? Той уже так влютився. Каже:
– На тобі ще третю сотку. Вже як тепер коня не купиш, то буду тебе бити.
Він знов нарубав дров і повіз у місто. Продав, купив, що там міг, і йде додому. Приходить – двері закриті, нема жінки дома. Він думає: «Де ці гроші сховати?» А давно були під хатами приспи з глини. Кури випорпали на приспі ямку, він гроші в ту ямку поклав, глиною прикрив і забив. Все. Ну, тепер їх уже ніхто не найде.
Це було з суботи на неділю. А в неділю він собі довго спав, бо не їхав у ліс. А та сусіда, що дві сотці взяла, пустила свині надвір та й вичищує в хліві. А то близенько було, навіть не було плота. Свині прийшли до цего під хату, рили, рили та й вирили ту сотку. Сусіда прийшла свині навертати, вздріла гроші, схопила в пазуху їх, і все.
Цей устав, вийшов надвір, глип – ще більша яма, як була, а сотки нема. Він у плач. Жінка вийшла з хати.
– Що є?
– Ой, я мав сотку та й знов пропала. Хтось украв, і не знаю, хто.
І він розказав, де клав сотку.
В понеділок рано він санки в руки і знов пішов у ліс. І здибають його ті самі пани. Той, що дав три сотці, узлостився, хотів його бити. А другий його ймив за руки й каже:
– Стій, чоловіче. Видко, він не вміє обходитися з сотками. Ти йому дав три сотці, і він з того нічого не має. А я йому дам один ґрейцар.
Дав він йому ґрейцар. Чоловік мав при собі такий ремінець, і засунув він ґрейцар собі в той ремінець. І продовжував роботу. А відтак прийшли свята Різдвяні. Каже жінка:
– Чоловіче, я така слаба. Може би, ти пішов на базар. Купив би що треба до свят. Купи цукру, олії, грибів. І рибу би купив.
– Добре, – каже.
Пішов він на ярмарок, усього накупив і нагадав, що ще має риби купити, а він лиш мав два ґрейцари. Питається в людей почому риба. Кажуть, що є по чотири ґрейцари і по три. А він має лиш два. Зажурився чоловік. Але нагадав, що йому дав ґрейцар той пан. Зачав шпортати в ремені і той ґрейцар знайшов. Вже має три. Підходить до прилавка і каже продавцеви:
– Шукай мені рибу за три ґрейцари, бо я більше грошей не маю.
Той вибрав рибку коротеньку, але грубу. І рад чоловік, що є вже й риба.
Приходить він додому. Жінка питає:
– Купив усе, що я казала?
– Купив.
– І рибу купив?
– Купив одну маленьку.
Жінка рихтує вечерю, всього наварила, що треба, а тоді взялася чистити рибу. Розпорола, а з риби впав невеличкий камінчик. Вона здоймила той камінчик та й поклала на горник.
Повечеряли вони, лягли спати, а той камінчик світить, та як би в хаті щось горіло. А вони сплять і байдуже їм.
А вночі їхав попри ту хату пан, бо та хата була при дорозі. Дивиться, в хаті велика ясність. Каже фурманови:
– Іди подивися, чого в тій хаті так ясно. Фурман пішов подивився, вернувся і каже панови:
– Я не знаю, що то є. Я ще такого не видів. На печі сплять двоє, бо четверо ніг видко. А світло якесь так б’є в очі, що не мож дивитися.
Пан зацікавився, зліз і пішов дивитися сам. І пізнав, що то дорогоцінний камінчик. Зачав ковтати у вікно. Вони прокинулися, подивилися і дуже напудилися. Пустили пана до хати. А чоловік до жінки каже:
– Чого ти не кинула це в гній? Пан питає:
– Звідки це у вас?
– Це з риби випало, – каже жінка.
Пан завив собі то в хустинку і поклав у кишеню. І сказав їм:
– Завтра в полуднє аби ви прийшли до мене.
На другий день у полуднє вони збираються і йдуть до пана. Плачуть, бо не знають, чого йдуть. Пани тоді мали велике значення і велику силу.
Доки вони прийшли, пан накликав до себе багато панів, щоби оцінили, що той камінчик вартий. Вносить пан той камінчик на тарільчику й каже:
– Я вас прошу, аби ви оцінили, що цей диямент вартий, аби я цему ґазді заплатив.
Ті всудили:
– Маєш, пане, два фільварки. Один фільварок дай цему ґазді за диямент. Половину всього свого добра дай.
Пан повів чоловіка й жінку до того фільварку і сказав:
– Це все буде ваше.
І дав їм гроші, і сказав слузі запрягти коні, поїхати з ними в місто і накупити всякого добра, якого їм треба було. Накупили вони вбрання панського, ковдр, привезли. Пан розстелив коц, склали то все, та й несе чоловік те добро крізь двері. А там тих два пани стояли, що його в лісі подибали, Багатство і Щастя. А цей несе та й гуркнувся в того пана, що дав йому три сотці.
– Ану, – каже, – дорогу дайте! Каже той:
– Та чого ти, чоловіче, штовхаєшся? Я те Багатство, що три сотці тобі дало.
А він каже:
– Чоловіче, не варте нічого Багатство, як Щастя нема. Мені цей пан дав один ґрейцар, і я став паном, а з твоїх трьох соток я нічого не мав.
