Захотіла Хуртовина-Бореа вийти заміж. Полетіла вона до Сірокко – південного вітру – і каже: – Дон Сірокко, чи не хочеш на мені одружитися.
А Сірокко про женячку і не думав. Він любив вільне життя. То в Африку злітає, то над морем гасає – на що йому жінка! Тому він відповів:
– Е, донно Бореа, коли двоє бідняків одружуються, вони багатшими не стають. У мене нічого немає, та й ти приданим не багата.
– Як це не багата! – Образилася Бореа. – У найбагатшого короля немає стільки золота, скільки у мене срібла.
І Бореа почала дмухати щосили, так що в самої дух захопило. Ну, а кожному відомо, що буває, коли задує Хуртовина-Бореа. Дула вона три дні та три ночі. Покрила снігом гори та долини, припорошила дахи будинків та дерева. Блищать на сонці сніжинки, іскриться паморозь, наче чисте срібло.
– Ну, що, дон Сірокко, хіба бідне в мене придане? Хіба мало у мене срібла?
Сірокко нічого не відповів, тільки посміхнувся і теж почав дмухати. Дув він лише один день і одну ніч. І розтопив весь сніг до останньої сніжинки. А потім питає:
– То як, донно Борео, підеш за мене заміж?
– Та ти що! Що ти! Мені потрібний ощадливий чоловік. А ти весь мій посаг за одну добу протринькав. Не піду за тебе.
З того часу Бореа розсипає своє срібло лише тоді, коли Сірокко гасає десь далеко.
