Жив собі горобець. Якось загнав він у лапку колючку. Скакав він, скакав, пурхав туди-сюди, аж бачить – жінка хліб пече. Підскочив горобець до неї, просить:
– Матусю, витягніть мені колючку!
Витягла жінка колючку з лапки й укинула її у вогонь. А горобець полетів собі далі. Летів, летів, тоді згадав про колючку, повернувся назад і просить жінку:
– Поверніть мені мою колючку.
– Та де ж її взяти, коли вона давно згоріла,– здивувалася жінка.
– Тоді дайте мені замість неї хлібину,– сказав горобець, узяв хлібину й полетів. Летів, летів. Бачить – стоїть пастух коло глечика з молоком і думає, з чим би це молоко випити.
– На тобі хліба,– крикнув горобець,– їж!
А сам полетів. Тільки-но пастух з’їв хлібину, а горобець тут і повернувся.
– Віддай мій хліб назад! – кричить.
– Де ж мені хліб узяти? – відповідає пастух.
А горобець знову:
– Не віддаси хліба, заберу в тебе вівцю,– сказав так, узяв вівцю й полетів. Летів, летів, бачить – у селі весілля справляють, а на м’ясо осла зарізати хочуть.
– Що ви робите? – закричав горобець.– Нате вам вівцю, її ріжте.
Подякували люди, зарізали вівцю й далі весілля справляють.
А горобець політав туди-сюди й назад повернувся.
– Як не віддасте вівцю, заберу наречену,– так і зробив. Схопив наречену й полетів собі. Летів, летів, бачить – під деревом ашуг [творець і виконавець пісень] сидить, на чонгурі [музичний інструмент] грає. Дуже горобцеві чонгур сподобався. Просить він ашуга:
– Дай мені чонгур, я тобі наречену віддам. Погодився ашуг. Віддав чонгур, узяв наречену.
А горобець зрадів, приклав чонгур до плеча й заспівав:
– Чонгур, чонгур, тобі товще прясти, мені – тонше.
Віддав колючку, взяв хліб.
Віддав хліб, взяв вівцю,
Віддав вівцю, взяв наречену,
Віддав наречену, взяв тебе…
З того часу став горобець по світу мандрувати, на чонгурі награвати, люди слухають його пісеньку, сміються і годують горобця.
