Рибалки народ небалакучий і на морі, і на суші. У них такий звичай. Риба мовчить. А до того ж, дехто з рибалок вірить, що хоч вух у риби немає, та місце, де хвиля від голосу заграє, риба обов’язково обмине.
І треба було так статися, що в одному приморському селі жила колись балакуча Бася. Прозвали її Балакухою. Жвава була дівка, все село, наскрізь пробіжить і невтомно тарахкотить. Батько її, старий рибалка, не міг цього терпіти. Він їй говорив:
— Купували б твої слова за гроші— ти за день би бочку грошей заробила.
Тарахкотіла вона, тарахкотіла і нарешті набридла не тільки батькові рідному — всьому селу, і сказали їй люди або перестати говорити, або геть забиратися.
Сіла вона у куточок; поплакала, потім підвелася і пішла куди очі дивляться. Але пішла недалеко. На краю села жив молодий рибалка Войцех. Якраз йшов він у ліс за ликом для сітки, зустрів Басю і запитав: куди, мовляв, красуне ідеш?
— А куди ноги понесуть. У селі мені виговоритись не дають, а я без цього жити не можу.
Подумав Войцех: «То це ж саме для мене. Сиджу один цілими днями, нема з ким словом перемовитися. З нею було б мені веселіше».
Запитав він її батька, чи не віддасть він дочку за нього. Батько відповідає:
— З руками, з ногами віддав би! Та тільки балакуча вона, стільки за день натріщить — якби за слова платили, була б багачкою А от до господарства у неї здібностей немає.
— Ну, це якось владнається, — сказав Войцех і одружився з Басею. Стали вони жити та поживати, і вистачало тепер Вайцехові веселощів, і коли на риболовлю йшов, і коли повертався, і вранці, і ввечері. А ось із господарством гірше стало. До того ж Бася чепуритися і одягатися гарно любила, так що настало у них безгрошів’я.
Ось якось, сам на себе нарікаючи, йшов Войцех увечері бережком і раптом чує: хтось стогне. Пішов він на стогін і бачить – лежить жінка, а ноги у лусці.
— Допоможи, добра людино, — каже слабким голосом. — Я до самого берега підібралася, хотіла на ваше село подивитися. Тут хвиля накрила, викинула мене на берег, вдарилася я об якийсь човен, забилася сильно і тепер підвестися не можу. Буде тобі за допомогу від мене щедра нагорода.
Зглянувся Войцех над пораненою русалкою — він одразу зрозумів, що то русалка, — підняв її і поніс додому.
— Тільки сховай мене так, щоб жоден промінь сонця на мене не впав, — каже русалка. — Не те я помру.
Була в його хаті темна комора, туди він її й сховав, а Бася взялася за нею дбайливо доглядати. Але говорила при цьому без зупину. Русалка тільки дивувалась, як це вона знаходить, про що балакати. Раз Войцех і скажи Басі при русалці:
— Ой, говорила б ти не словами, а грішми — у нас в хаті все інакше виглядало б.
– А чому б і ні? – Втрутилася русалка. – Це можна, я зроблю.
І з того часу при кожному слові з рота Басі-балакухи почав випадати гріш.
Одужала русалка. Відніс її Войцех до моря, вона — пірнула, а гроші в подяку від неї все падали і падали в Басі з рота.
Набив ними рибалку всі свої бочки, довелося ще й нові купувати. З рахунком – метушня! А з іншого боку подивитися — наповнена бочка, важка, та грошей кіт наплакав. І Бася-балакуха все тарахкотить і тарахкотить — вже й ніде стало рибалці бочки купувати, а повних — так і подіти нема куди.
Пішов Войцех до моря, поскаржився русалці, а та й каже:
– Добре, переробимо. Нехай у неї з рота через три слова випадає срібна монета.
Сказано зроблено. Але ось і срібла назбиралося стільки, що не знає Войцех, куди його складати. А Бася все говорить і говорить з ранку до ночі. Від цього став рибалка хворіти. “Хоч зовсім помирай!” – Каже. І знову пішов до русалки.
– Добре, – каже русалка. — Зробимо так: якщо вона весь день промовчить, то надвечір при першому слові випаде в неї з рота золотий.
Тоді Бася-балакуха захворіла. Не життя їй було без балаканини. Засмутився рибалка, пішов знову до русалки, а та й каже:
— Давай зробимо так: у неї з рота випадатиме подвійний золотий, але тільки за розумне слово.
І ось це виявилося саме те що треба! Бо щодо розумних слів у Басі було сутужно, тож на життя їм із Войцехом вистачало, але без жодної розкоші.
