Жили колись чоловік із дружиною. І не дуже вони були у захваті один від одного.
Чоловік обзивав дружину дурепою, а вона його – дурнем, так вони завжди й сварилися.
Якось чоловік купив кілька кілограмів рису й масла, й притяг додому.
Дружина вийшла із себе:
– А ти ще сердишся, коли тебе дурнем обзивають! Ну куди нам стільки масла й рису! Поминки по батьку або весілля сина справлятимеш, чи що?
– Так які там поминки, яка весілля! Що ти бовтаєш, бабо? Візьми й заховай. Це для барекендана.
Дружина заспокоїлася, взяла й сховала. Уже чимало днів пройшло, дружина чекає, чекає, а Барекендана все немає.
І от один раз сидить вона на порозі й бачить: хтось квапливо йде по вулиці.
Прикриває вона долонею очі від сонця й кричить:
– Братику, а братику, ану ж бо, почекай!
Перехожий зупиняється.
– Чи не ти будеш Барекендан братику?
Зміркував перехожий, що в жінки не всі дома, і думає: “Дай скажу, що я Барекендан і подивлюся, що із цього вийде”.
– Так, сестричко, я і є Барекендан. Що скажеш?
– А те скажу, що давно пора тобі забрати від нас рис та масло. Ми не наймалися зберігати твоє добро. Треба й совість мати!
– Що ж ти сердишся, сестричко-джан? За ними я й прийшов: шукав ваш будинок, так все ніяк не міг знайти.
– Ну тоді іди й забирай!
Перехожий входить у будинок, забирає масло й рис. Повертається п’ятами до будинку, і бігом до свого села, і поминай як звати!
Повертається чоловік, дружина йому й говорить:
– Приходив цей Барекендан, я віддала йому його добро.
– Який Барекендан? Яке добро?
– Як яке – масло й рис. Бачу, іде – наш будинок шукає. Покликала я його, вилаяла як треба, звалила йому мішок на плечі, він і поніс.
– Ах, щоб дім звалився на тебе, дурна! Недарма я завжди говорю, що ти дурепа! У яку сторону він пішов?
– А вон туди.
Скочив чоловік на коня й помчався за Барекенданом.
Барекендан обернувся й бачить – доганяє його вершник. Зміркував, що це, мабуть , чоловік тієї жінки.
От вершник наздогнав його:
– Добрий день, братику!
– Доброго здоров’я!
– Чи не проходив хто-небудь по цій дорозі?
– Пройшов.
– А що він ніс за плечима?
– Масло й рис.
– От він мені і потрібен! А чи давно він пройшов?
– Та уже порядно.
– Якщо я поскачу за ним, встигну наздогнати?
– Де тобі! Ти верхи, а він пішки. Поки твій кінь буде перебирати чотирма ногами: раз-два-три-чотири, він на своїх на двох бігцем: раз-два, раз-два, раз-два – і немає його!
– А як же мені бути?
– Як тобі бути? Хочеш, залиш у мене коня, а сам, як він, біжи на своїх на двох – може бути, наздоженеш.
– Так, це ти правду говориш.
Злазить чоловік з коня, залишає його в перехожого, а сам пускається пішки в дорогу.
Як тільки зник він з виду, Барекендан звалив на коня свою ношу, повернув з дороги й поскакав.
А чоловік іде, іде пішки, бачить – не наздогнати.
Повертається назад, а вже ні перехожого, ні коня немає.
Повертається додому, і знову починають вони сваритися: чоловік – через масло й рис, а дружина – через коня.
І дотепер усе ще сваряться. Він її називає дурепою, а вона його – дурнем.
А Барекендан з них насміхається.
Барекендана свято в Вірменській церкві відповідає щедрому вечору в українців, під час якого їдять рис з маслом.
