Мав один чоловік двох дочок. Коли вони виросли, видав їх заміж. Одну за городника, другу – за гончаря. Якось у неділю батько подумав: «Піду провідаю дочок. Вже давно їх не бачив, заскучав за ними».
І вирушив старий у дорогу. Спершу пішов до старшої, що була за городником. Зайшов до хати, привітався, сказав, що сумує за нею, важко, одиноко самому.
– Я теж занудьгувала за тобою, татусю, – відповіла донька, – але маю стільки роботи, що ніколи вибратись до тебе.
– Як тобі живеться, доню? – запитав батько.
– Добре, татку. Оце посадили капусту, картоплю та іншу городину і чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а він не йде. Біда та й годі. Молися, татусю, щоб пішов дощ. Якщо він піде, ми виростимо городину, продамо і вторгуємо чималі гроші. Молися, батеньку.
Батько посидів ще трохи і вирішив піти до другої доньки.
– Навідаюся до твоєї сестри, – каже.
– Жаль, тату, але я не можу піти з тобою, треба варити вечеряти.
Батько попрощався і пішов. Незабаром дістався господи молодшої доньки. Та зраділа побачивши батька. Запросила погостювати кілька день.
– Як твої справи, доню, як живеш? – запитав.
– Дякувати богу, добре. На дворі купа горщиків сушиться. Хоч би не було дощу, бо вся наша праця буде марна.
– Та погода наче гарна, доню, на небі ні хмаринки. А твоя сестра, навпаки, хоче дощу.
– Ой ні, таточку, моліться, щоб не було дощу, хоч би декілька днів сяяло сонечко. Ми б продали горшки і взяли гарні гроші.
Не знав бідний чоловік, що відповісти дочці. Посидів ще трохи у неї і пішов додому. Дорогою розмірковував: «Хоч би як молився, обом не догоджу. У однієї буде радість, а в другої – горе». Хай буде так, як Всевишній скаже.
Прийшов додому і став молитися за обох дочок, бо і одна, і друга йому рідні.
