Зі світанку трудився селянин в полі. Вирішив перепочити. Сів на межі і дістав з торби глечик з водою і хліб. У цей час пробігав повз нього вовк. Побачив сіроманець, що чоловік їсти збирається, та й пристав до нього з привітаннями.
– Здоров був, чоловіче! Бачу, їсти збираєшся. Дозволь попитати, що то в тебе в руці за пожива?
– Буханець житній.
– Зроду-віку такого не куштував. А пахне так смачно, що аж слина котиться.
Чоловік пригостив вовка хлібом, поділивася буханцем. З охотою проковтнув хліб вовк, аж облизався.
– Ну й смачний! – похвалив. – А де ти його взяв?
– Та де взяв! Землю плугом виорав…
– І все?
– Ні, потім посіяв жито…
– І вже маєш хліб?
– Та ні, – каже чоловік, – коло жита в полі ще добре походить треба. Діждатися, поки жито зійде, вженеться в колос, поспіє. Потім я його серпом вижав, у снопах ціпом помолотив, у жорнах намолов борошно. Потім ще тісто замісити треба, діждатися, поки воно в діжі зійде. Тоді буханці з нього формують і в добре розігріту піч садять, печуть.
– Що смачний хліб, то смачний, – сказав вовк, – та скільки біля нього походить треба.
– Твоя правда, – сказав чоловік, – багато клопоту. Але без труда нема плода.
