Жили собі дід і баба. Дід уже старий був, хворий. Лиш на печі лежить, крекче, під кожухом гріється. А баба ще нічогенька, пишна, про себе дбає, а діда так-сяк доглядає. Годує його пісною їжею, а собі тихцем смажить ковбаси, їсть і приказує:
– І що воно за біда, що так п’ється вода?
Терпів дід, а тоді думає: «Стривай, бабо, я тебе провчу». Тільки баба за поріг, а дід – до ковбаси. Наївся, виліз на піч і лежить. Баба зайшла знадвору і почала:
– І що воно за біда, що так п’ється вода?
А дід з печі:
– А я, бабо, теж з’їв півбіди та й напився води.
Соромно стало бабі і більше вона не кривдила діда.
