Політав сніг
Політав сніг. Зразу дрібними, а там і великими, щораз густішими платками. Та не білими, а червонуватими, рудими, ніби паленів на вид того, що діялося кругом. Сипався сніг. З чорно-бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманітно на руїни міста, на згарища й на безчислені трупи, що лежали кругом, ніби, казав би ти, милосердне небо хотіло вкрити смертельним рядном того великого покійника, якому на ім’я — Батурин… Втихомирися, засни, ти заслужив собі на вічний упокій!
Але вітер не хотів спокою. На пожарищі зривалися вітряні труби, поривали попіл, іскри, недотлілі ганчірки, жмутки людського волосся, гралися ними, мішали все те з білим сніговим пухом у сумішку брудну й несли на Гончарівку. З глумливим сміхом і з реготом диявольським кидали на гетьманський двір.
Чорт женився з бідою. Тішився радістю великою з приводу свого нинішнього тріумфу.
Такого Каїнового вчинку не бачив він давно. Цвітучий город перемінено в одну довгу та широку могилу, людському тілу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цілі століття буде палити свідомість народів, як тавро, випалене на серці розпаленим залізом.
Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом і не пускають нікого. Не одна ватага салдатів заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але їх здалеку відганяли, як круків від падлини. Світлійший приказав; щоб у грабіжників стріляти, а кого з награбованим добром приловлять, того на гілляку.
Перед головними ворітьми, у сторожівні, стоїть московський офіцер. Він пильно стежить, щоб ніхто до двора не наближався. На липах в’їздової алеї хитається кілька чорних мішків. Так здалеку, в нічних сутінках виглядають повішельники, яких звільна присипає, мов вибілює, сніг. Жадоба гетьманських скарбів завела їх туди.
Тихо круг гетьманського двора. Живої душі тепер у ньому нема. Лиш біла паня ходить по покоях, руками чеше довгі коси і зітхає.
Двірська прислуга, розуміючи, що не оборонить панської домівки, розбіглася на чотири вітри. Кого дігнали і вбили, а кому поталанило крізь великий гетьманський сад до очеретів і лодкою передістатися на другий бік.
Тільки старий дворецький не втікав. Як надбігла перша московська ватага, він собою заступив їй двері.
— Покажи нам, де гетьманські скарби?
— Не знаю. Я їх не ховав.
— Половина тобі, а половина нам. Не бійся, не скривдимо Покажи!
— Не знаю і не покажу.
— Так ми тебе, — і почалася намова не словами, а ділом.
Питали його кнутами й огнем — не виявив нічого. Скатокваного вкинули до темниці, щоб нарозумився.
Там він руку на себе наложив.
Старий лірник нав’язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру… Присипає.
Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.
Вартові зустрічаються з собою.
— Ріжуть наші.
— Таже не гладять.
— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.
— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.
— А совість?
— Бачив ти її?
— А ти?
— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.
— На-чальство… — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер,
Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.
Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.
Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитаються гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.
Сніг паде.
Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясені, клени, а поміж ними стежки, вулички в’ються, то знов розлогі муравники зі статуями і грядками всіляких заграничних квіток, то ставок з містком до острову, а там уже ні стежок, ні грядок, лиш усяка деревина, усякі корчі густо по власній уподобі ростуть, ніби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кінця немає.
Тільки де-не-де захована поміж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив відпочивати. Дивився на небо, на хутори далекі, розкинені кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтіли в синій далечині, дивився і думав про долю тієї країни.
Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє.
Сніг паде…
Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно паде. Може, він горами великими ляже, аж до неба… Може, вкриє собою і живих, і трупів, і зло, і добро. І не буде ні пожежі, ні крові, лиш один великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. Являється нова).
Тими стежками колись “він” ходив. Може, це його думки шелестять з останніми листками… (Зжахнулася…) Він?.. Гріх думати про нього… О, ох, який там плач, який там шльох… Терновий вінець, коли ж тому кінець?..
(Мотря хусткою голову обтулює щільно).
Сніг паде…
(Думка шовковою ниткою снується)… Там, у тому дворі прощалася з “ним”… Як поїду за Десну, не верну аж на весну… Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці… Не поспів… А тепер — запізно… Тепер усьому кінець… лиш не її… (Затулює уши руками)… Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе… (Замість думок являються питання). Чому не поїхала з “ним”?.. Просив, благав, не послухала… Вартівником у Батурині лишилась… Мала ключ від другого світа… (На цей спомин здригається ціла)… Огонь-лід, лід— огонь, лід… Сніг паде.
…(І знову питання)… Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут, а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки…
І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине… І не кине… Тільки хвилину посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?.. (Відповідь). Як то пощо?.. Захищати його… (Питання). Попелища і трупів?.. (Відповідь). Хоч би й того, вона і Батурин одно…
Там він руку на себе наложив.
Старий лірник нав’язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру… Присипає.
Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.
Вартові зустрічаються з собою.
— Ріжуть наші.
— Таже не гладять.
— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.
— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.
— А совість?
— Бачив ти її?
— А ти?
— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.
— На-чальство… — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.
Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.
Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.
Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.
Сніг паде.
Вітер регочеться в корчах: “Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!”
Від того сміху зимніте ніж від зимна.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
…Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач… Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня… Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов…
Бе-бе-вх!
Сніг паде…
