Гетьманові скарби
Офіцери їхали за князем в приличному, воєнним уставом приписаному віддаленню.
Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею.
На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвитих людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні спочуття.
Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, ніби то коні бояться, а не вони.
Проїхали.
Довго ще бігли за ними стони й важкі зітхання. Чіпалися кінських копит, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.
Нема нічого небезпечнішого для вожда, як на війні показати себе м’ягким.
Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.
Хай конають.
М’ягкосердні офіцери під’їхали до себе. Їх коні ступали рядом.
— Страшно, брат, що?
— Життя — один жах. Краще не думати, а жити.
— Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площі, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився.
— Один сам собі життя відбирає, а другий рад би вмерти і не може.
Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров’ю перемішане.
— Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе.
— Тільки ти, чуєш, не пробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царевною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать.
Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум’я бухне високо й гасне. Салдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди, суєтилися їх чорні силуети.
Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.
— Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я жию, чи мені тільки сниться.
— Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині.
— Гадаєш, цар і Меншиков не думають?
— Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити що нам велять. За роботою забуваєш про все.
— Гарна мені робота!
Їм коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах.
З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.
Коні жахалися і відскакували набік. Треба було поводи кріпко тримати в руках.
Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Салдати не кричали, не кляли, як звичайно.
Здавалося, що й вони зжахнулися свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти. Їх черевики і чоботи, камаші і штани були поляпані кров’ю, як у різників.
— Жорстокий наш народ, — почав молодий капітан.
— Кождий народ жорстокий, нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей.
— А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів?
— Щоб вони не мордували нас.
— Хахли?
— Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?
— Але до нас вони не пхаються.
— Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?
— Тому, гадаєш, поруйнувати треба.
— Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus [Чорне море (гр.)] до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб’є, як другий Олександр… А ми люди його.
— На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така уютлива, ставок і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш вечером і задивишся перед собою, на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок…
Минали хату, перед котрою на подвір’ю лежала ціла вирізана сім’я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіпалися одежі батьків, і так їх порізали.
Офіцер зняв капелюх і перехрестився.
— То ще ніщо, — потішав його товариш. — Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон… Тьфу!
— Ну, брат, кажи що хоч, а таки наш салдат — то дич.
— Салдати такі, як їх офіцери.
— А офіцери, як вожд.
— Від вожда прикази йдуть. Він відповість за все.
— Перед ким?
— Перед Господом Богом відповість.
— Чекай псе, нім кобила здохне.
Доїздили до майдану.
Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана. Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його.
— Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз!
На майдані “під караулом” стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й контуші, нав’ть чоботи москалі з них позабирали для себе, робили вражіння відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізею, кинутих на поталу диких звірів.
Меяшиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кождому в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля. котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.
— Де полковник Чечель? — гукав. — Хоч би з-під землі, а я його мушу добути.
Козаки здвигали раменами.
— Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди.
Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.
— Говори, де полковник Чечель?
— Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий.
— Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкуру живцем здеру.
Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх.
— Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали…
Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.
— Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу.
Ворони надлетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.
Казав стріляти до них. Птахи розліталися на всі боки. Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.
— Що таке?
— Гетьманські клейноди знайшлися.
— Лиш клейноди?
— І грошей чимало теж.
— Де?
— В окремому склепу.
Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби гроша.
— Безпечні там ті скарби? — спитав.
— Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейнодів тих накріпко, щоб крадежі й “утечки” з ними ніякої бути не могло, — відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.
— Харашо. Побачимо.
Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його ум.
Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи?
Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.
— Передаю на тебе тих людей, — показав на козацьких старшин. — Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьки та полегеньки, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мішка надбіжить, він мистець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати уха й носи, подломити руки, поприв’язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших, — тут Меншиков підніс свій голос, — поздиравши їм їх хахлацькі чуби, повісити, й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хахлам бунтуватися вдруге.
Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться, і пересів на другого.
Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь бельки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.
Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, так для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.
Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як семейний чоловік, нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірше ніж війна, — бунт!
