Прощання
Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.
В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.
До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.
— Але ж бо ллє! — каже Чечель, вітаючись з Кеніг-зеном.
— Es giesst in Stromen [Ллє як з відра (нім.)], — відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля. — Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!
— Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!
У дверях до бенкетної салі Канігзен пускає Чечеля наперед.
— Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, — відповідає Чечель, усуваючись набік.
В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.
— Не жалувати свічок, — приказує Войнаровський. — Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить.
— Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, — додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.
Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.
— Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! — гукає сотник Покотило.
— Цитьте! Прислуга, — заспокоює його товариш з Максимового полку.
— Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!
— Треба раз показати зуби! Хай знають наших.
— Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що.
— Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. — Спльовує крізь зуби: — Тю!
— Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самогона лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило.
— Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче.
— Відомо… Хоче…
Збилися в гурток і говорили тихіше.
— Цар обіцяє гетьмана командантом над усею кавалерією зробити.
— А гетьман?
— Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську.
— Авжеж.
— Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування — це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І — запала клямка.
— Не пустимо гетьмана до царя.
— Хай лишається з нами.
— Як буде, так буде, постоїмо вкупі.
— Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Термопілями спартанці.
У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
— І того чорт приніс. Ще його бракувало.
— Або ми, або він.
— Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.
— Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!
Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.
— Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:
— Слава Богу, тепер ми самі свої.
— Ще є один чужий між нами — німець.
— Цей від своїх певніший.
— Сумно.
— Але правдиво, панове.
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да. тройка”, і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.
— Панове товариство, — почав, стаючи біля стола. — Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.
— Наближається важний момент.
Всі насторошили уши.
— Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.
Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
— Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.
— Дай-то Боже! — залунало кругом.
— Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.
— Авжеж нікому, як не нам, — відповіли йому.
— Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть.
Боюсь, чи оставить він його в спокою.
— Хай пробує. Поломить зуби, — відповів Чечель.
— Батурина так легко не здамо, — додав батуринський сотник Дмитро.
— Які в нас сили? — питався гетьман і став вичислювати на пальцях. — Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіваюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?
— Города, ваша милосте, — відповів коротко Чечель, — не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко.
— В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?
— Облога довго тривати не може, — завважив Кенігзен. — Король Карло над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть.
— Як ваші гармати? — повернувся до Кенігзена гетьман.
— Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі.
— А муніція?
— На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром.
— Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?
Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки їх приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти.
— Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго. Голоду не боїмося.
— То й добре. А мури й вали?
— Поправлено дещо, — говорив, підступаючи, Чечель. — Рови прочищені й напущені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно.
Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.
— А люди? — спитав і повів кругом очима. — Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кождій облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні своїх людей, то краще города не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу, з міщан, хто хоче, хай виходить на село, — кажіть!
Зірвалися, як буря.
— Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від’їхати до війська.
— Стоїмо, як мур! — заявив Кенігзен по-німецьки. Загомоніло в салі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, обиджав їх.
— Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз.
Гетьман дав знак рукою.
— Хто з вас противної гадки, панове, — питався, — хай голоситься.
Не відозвався ніхто.
— Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю.
Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав. І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його приказам і не здавати твердині.
— Гармати на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите города того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами.
— І со духом твоїм, — відповіли побожно.
— І ще одно прохання: не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!
Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимних страв, печива й мясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено — знак, що це перекуска наскорі, а не вечеря. З’їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися.
— Вип’ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель. — Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола. — Від краю до краю, всім вам добра бажаю.
Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчю появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хорий, але й сила волі має свої границі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум’янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди.
Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хорого в відпочивальню.
Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.
— Що ж тепер? Що нам тепер робити? — приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися як на праву руку гетьмана.
— Не тривожтеся, — відповів. — Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кождий до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина, залишити, що ні, хай готується в похід. Зі сходом сонця двигнути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами і ріжними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм.
— А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурина і його.
— Так не можна. Гетьманові треба за Десну до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому до рана покращає. Як ні, то хорого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота — Батурин. Приготуйте все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого. Виїзд.
Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли, як при катафалку.
Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в руках не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скачують і ховають до скринь.
У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від’їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем.
На їх місце під браму під’їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нового виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати годі. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше.
Скрині з золотою та срібною посудою, з хрусталями й дорогоцінним склом поїдуть насамкінець під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку. Готово! Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчю сліди втоми й терпіння, але йде сам.
В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й горсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссю.
— Ви ще не зібралися, Мотре Василівна?
— Я остаюсь тут. Гетьман зморщив чоло.
— Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії.
— Якраз тому не хочу його покидати.
— Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами — зі своїм мужем, — поправився гетьман.
— Ні, пане гетьмане, — відповіла рішучо, — позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожду дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю.
— Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?
— Він дав мені дозвіл.
— М’ягкого ви маєте мужа. Я вас не лишив би.
— Тут мати моя, — завважила Мотря.
— Мати?
— Любов Федорівна прибита важким горем. Хто ж потішить її?
Гетьман здивовано глянув на Мотрю.
— Це ваше невідкличне рішення?
— Так, пане гетьмане.
— Га! Тоді нехай вас Бог має в своїй опіці! — і поцілував її в голову, як батько.
Нахилився.
Припала до його руки, як донька.
Хотів ще щось казати, приложив долоню до чола, потер і, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кімнати. Пустилася за ним. Спинив її.
— Ні, Мотре Василівна, останьтесь тут, так краще.
Послухала. Крізь відчинені двері бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сіни, як попрощався з прислугою і вийшов на рундук.
Повіяло осіннім холодом по пустих світлицях гетьманського двора на Гончарівці.
Гетьманська карета ще перед досвітком від’їхала наперед ген далеко за Сейм.
Гетьман, хоч хорий, сів на коня, обтулився козацькою буркою і в окруженню старшин виїхав зі свого двора.
Не оглядався.
На непевну долю лишав його.
Мусив.
Тихо, не розмовляючи з собою, їхали біля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич і другі.
В поранковій імлі, серед осіннього дощу виглядали, як привид, ніби похоронний похід.
З коней бухала пара. Зимно було.
Як переїздили міст, в Батурині заграли дзвони. Неділя.
Гетьман зняв шапку і перехрестився. Ціле товариство пішло за його приміром. Коні стали. Молилися їздці. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах лишили.
Під мостом біля огнища грілися вартові. Варили снідання. Пізнавши гетьмана, вискочили — віддали привіт.
Гетьман закликав їх до себе.
— Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, міст зірвати.
Притакнули мовчки.
Довго бовваніли їх постаті в імлі, поки їздці не окрилися перед ними на закруті широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею і зеленою озиминою.
Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на одній гомонів ще довго невеликий дзвінок, ніби плакав. Хазяїна прощав.
Батуринці у святочних вбраннях поспішали на службу Божу.
— Гетьман від’їхав.
— Кажуть, за Десну до шведа. (Не знати, хто їм це повів). Жалували, та не противилися.
— Чечеля своїм намісником лишив.
— Кращого нам і не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль.
Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтіли золочені хрести.
