За Десну
В неділю 24 жовтня під вечір гетьманська карета в’їхала в городок Короп на річці того самого імені. Біля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вірний покоєвий Кендзеровський і старшини тих сердюцьких і компанійських відділів, що супроводжували його.
Кругом Коропа стояли гетьманові полки з полковниками Апостолом і Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Ґалаґаном, з компанійськими полковниками Кожухівським і Андріяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, “лисий чорт”, як його гетьман іноді прозивав, Ломиковський. Люда біля дванадцять тисяч, здебільшого козаків не молодиків, а бувалих у походах і загартованих у боях.
В самім містечку розложилися щонайвірніші частини, решта війська примістилася по присілках або таборилася на полях, повигребувавши собі та порозпинавши походні намети. Інші ютилися прямо під возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак і витривалий на зимно й погоду, як степовий кінь.
Кругом Коропа горіли огні, на мостах і роздоріжжях стояли варти, непевному народові проходу вночі не давали, боючись ворожих хитдощів і зради, гірш небезпечної, ніж боротьба у чистому полі.
Куди проїхав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зі сну і, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальші плани теперішньої кампанії, про те, куди їх гетьман провадить і які задуми в нього.
Фантастичні вісті! Попадалися несміливі слова про гетьманів перехід на сторону шведську. Толки ті викликували в одних радість, а в других сумнів.
Свідоміші тішилися, бо надто вже в’їлося їм у карок московське ярмо, а іншого способу скинути його не бачили, другі оставалися під впливом того дурмана, яким сп’янював себе народ, а якому на ім’я: православний цар і вірна йому служба.
Виникали колотнечі й бійки, котрі доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, незважаючи на свою недугу, на недоспану останню ніч у Батурині, на труди дороги, зразу конем, а пізніше в кареті з Батурина в Короп, скликав своїх довірених старшин серед ночі з дня 24-го на 25-е, на раду.
Довго обмірковувано, чи переходити Десну і де її перейти, чи, може, залишити війська на лівому березі, а гетьман щоб тільки з невеликим почотом спішив до шведів і провадив їх на цей бік. Довго не могли погодитися, бо всі вони були схвильовані тим неспокоєм, котрий обгортає навіть сміливу козацьку душу в цей мент, коли треба рішатися на важке й непевне діло. Апостол казав, що нема що гаятися довше, як переходити, то переходити купою, забираючи і ті старшинські родини, що вспіли вже приїхати в Короп. Горленко був другої гадки. Переправа за Десну річ сама собою не така-то легка, пощо і переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рішаючого, а договориться, так тоді шведи перейдуть на цей бік. Не треба даром турбувати козаків.
Вибрали посередню дорогу. Половина війська зі старшинами, котрих співучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бік, решта останеться на лівому березі річки, дожидаючи розвитку дальших подій. Якщо вони не зложаться щасливо, так неважко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися ті, які не спочували Мазепиній зраді і в його переправі через Десну добачували щось непевного.
Так і зробили.
В понеділок, дня 25 жовтня, щонайвірніші частини гетьманських полків двигнулися з-під Коропа в напрямі Оболоня.
Зароїлися поля й дороги людьми, кіньми й возами, заторохтіли гармати по злегка примерзлій землі, розмішуючи з болотом і той легкий сніг, що впав був уночі.
Козаки йшли радо, бо постої пізньою осінню, коли стужа добирається до шпіку-кості, гірше надокучать від самого походу, а дожидання бою гірш томляче від зустрічі з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькі полки, бо вели їх не чужі полководці, а свої старшини під проводом самого гетьмана, в котрого досвід і воєнне знання ніхто не сумнівався.
Гетьман їхав на самому переді. Спокійний був і ніби вдоволений тим задовіллям, яке дає чоловікові свідомість, що скінчилося тривожне хитання і що діло вже рішене. Бог знає, що дальше буде, але не буде вже залежності від царського гніву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгині Дольської або до короля Карла дійде щасливо до них, не попавши в небажані руки. Отеє укривання своїх задумів і планів, це повсякчасне тремтіння, щоб один схиблений крок не попсув цілого, з таким накладом сил і здоровля, з такою натугою думки, веденого діла виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останків сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрібно. Рад був, що випливе на чисту воду і, відкривши шолом, гляне ворогові в очі.
“Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власної ідеї. А хоч би мені й не довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів Української держави”.
Гетьман кінчив порахунки з совістю своєю, і коли його що бентежило, так це хіба свідомість тих нових жертв, котрих вимагатиме його діло. Гетьман знав, що грізний цар во гніві своїм, а гнівом цим він спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман Мазепа перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Україна і без того не приносить в жертву деспотії царській своїх людей і своїх маєтків? І невже ж тії жертви падуть, мов у безодню, безслідно і безхоченно? Вилюднюється і спустошується край, нівечиться освіта і культура, що гетьман збудує, цар винищить своєю “собственною всевладною рукою”. Ні, ні, дальше так бути не може. Треба було раз підняти клич самостійної держави, без котрого народ дорешти пропаде, переміниться у велике стадо невільників-рабів, що з острахом звірячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замість боротися за привелеї панів і за вольності селян, не піднімеш боротьби за спільне й дороге для всіх, за свою власну державу, в котрій вирішаються твої внутрішні питання, твої старі, невирівнані домашні порахунки.
Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не
пропадуть, їх прийме Господь, і вони як не тепер, то в будучності стануть на суді історії, як велерічиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих бажань…
Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші і найвірніші йому люди. Між ними лишилася Мотря. Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати матір, причину її горя?
Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася Сфінксом, котрий манить до себе загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий одвіт.
Гетьман принаглив коня.
Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався лід, ніби річка рада була вбрати на себе ледяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні й переїхали вози.
Погода не слухала її. Тонесенька шкарлуща леду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою.
Біля Оболоня при лівому березі ріки стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піоніри кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що вився шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний ізгибів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її.
Гетьман підняв булаву. Голова вужа спинилася. Ізгиби стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою.
П’ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на приказ одного руху гетьманської булави.
Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи прикази гетьманські.
Туловище довжелезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.
Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня.
Покоєві зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.
Гетьман стояв напереді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.
— Вже всі? — спитав гетьман, оглядаючись на берег. Там стояв задуманий Орлик. — Може, ти гадаєш вертати? — спитав його гетьман.
Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.
— Ще час. Останній мент. Рішайся.
— Я вже давно рішився, милосте ваша.
— Так їдьмо!
Поромщики перехрестилися і вхопили за линву. Пором ліниво й ледви помітно став сунутися по тихій воді.
Між ним з берегом лягала чимраз то ширша смуга.
— Уявляю собі, — сказав гетьман до Войнаровського, — що так по безбарвних струях мовчаливої Лети сунеться Хароновий човен.
