Відчиніть ворота!
Вже під час богослуження в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова “со миром ізойдім!”. І в голосі священика почувалася якась непевна чутка.
Відвертаючись від престолу і благославляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість.
Хто стояв ближче дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця.
Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали.
Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина лишив.
Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був як досвідний і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.
Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід, і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут.
Щолиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дивись, уже його нема.
Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент зжахнувся Батурин. Але Чечель і другі старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то певно й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано приказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів!
Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала по стороні гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати Гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привелеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя?
На вали, на замок!
І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя, копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки, і по цілім городі роздавався луск топорів і сокир. Спішилися.
До города тягнули цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони.
Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір’ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть помагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Анненков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риються черкаси. Це не річ царських людей.
Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівки зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.
Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма. Її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.
Любов Федорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постарілася і зробилася мовчаливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не красила волосся, ані не підмальовувала собі рум’янців.
Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна і скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.
— І ви теж працюєте, мамо?
— Що люди, те й я… Що чувати в городі, Мотре?
Мотря розказала городські новини.
— Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома. — І її руки почали ще жвавіше працювати.
— Як гадаєте, мамо? — почала Мотря. — Обложать москалі Батурин?
— Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили. якої тобі ще облоги треба?
— А чого ви сподіваєтеся, мамо?
— Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся…
Змінилася Любов Федорівна.
Пізно ввечір вертала Мотря від мами. В переулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула штилєтом, став.
Пізнала Івана Носа, старшину Прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.
— Чого вам треба? — спитала.
— Бачу, йде самотня жінка, провести хотів.
— Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!
— Мотре Василівна! Не такого слова я від вас сподівався. Гадав ратувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідти геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!
— Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони города? Подлий!
Хотіла йти. Спинив.
— Бачите штилєт? Як не пустите…
— Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам дальше не жити.
— Чому?
— Ти пожалуєшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог.
Мотря надумувалася хвилину.
— Нікому не скажу, — відповіла.
— Не вірю. Нам треба побалакати подобру. Маю щось дуже важного сказати.
— Що?
— Нині — ні. Завтра, як стемніється, жду тебе біля старих воріт.
Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важного сказати, і — згодилася.
— До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!
— Чесне слово даю, — відповіла.
Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж на ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.
Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів. що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога…
Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.
Заснула аж над ранок. Спала кам’яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.
Було недалеко полудня, як чура постукав у двері.
— Пані, вставайте негайно, пані!
Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.
— Що такого?
— Меншиков з князем Голицином їдуть.
— Де?
— Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели.
— Нікчемний зрадник, — крикнула Мотря. — Не такий страшний ворог, як свої… Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?
— Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Анненков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині, і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голицином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов.
Мотря одягнулася і пішла на замок.
В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.
На галеріях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й других сторін замку не занедбували.
Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями города, даючи прикази старшинам, щоб кождий був біля своєї частини.
Знали, що князі Меншиков і Голицин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити — Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казармів, і вночі казав забрати амуніцію. Москалі перестрашилися і з казармів своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.
Коло полудня з найвищої вежі залунало:
— Їдуть! Їдуть!
Чечель вибіг туди.
На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. Їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, закламцали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.
— Їдуть! Їдуть! — понеслось по городу. Хвилина ще більшої тривоги, і — тишина. Город притаївся.
Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає військо. Ні.
Зійшов. Усе готове. Хай приходять. Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.
Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять? Ось кількох їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого города, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет, і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.
Це, мабуть, князі післали їх на звіди. Вертають, звідом-лення дають.
Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.
Чому ж вони не їдуть?
З батуринського подвір’я вискакує двох московських драгунів, біжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум. “Чому ми їх не перебили?”
Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голицином їде. Гадав, що гетьмана застане.
— Не пустити його!
— Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя.
— Не пустити! Не пустити!
— Не пускаймо троянського коня! — каже хтось із козацьких старшин.
— Не пускаймо, не треба, пощо!
Від валки двох сурмачів під мури під’їжджає, за ними полковник Анненков.
Сурмачі сурмлять, мабуть, Анненков переговорювати хоче, “слухайте, слухайте, не шуміть!”
На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під’їжджає Анненков.
Під’їхав, стає, гукає. Його не чують.
— Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Анненков щось балака!
Царський полковник під’їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить:
— Козаки і ви, мешканці города Батурина!
— Голосніше, голосніше!
Анненков кричить, аж йому очі з лоба вилазять:
— Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога? — питається.
— Бо приятелів не сподіваємося, — відповідають йому з мурів.
— Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?
— Бо не треба вас тут, — відгукують йому.
— Відчиніть сейчас, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей.
— Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба.
Анненкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хахлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.
Анненков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голицина. Надумується. Спробує ще раз — може, вговорить.
А на мурах між тим новий шум.
— Чого тут ждать? Пали!
Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Анненков на переговори прийшов. Не годиться.
— Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали! Кенігзен наводить пістолю:
— Послух або смерть.
Нерадо заспокоюються.
— Тихо там! Анненков знов балака. Анненков кричить:
— Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!
— Голосніше, не чуємо! Анненков аж вищить:
— Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота подобру! Раджу вам.
Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жмінка людей, нічого вони не зроблять.
— Пощо? — відповідають другі. — Щоб побачили, як ми зазброїлися? Не треба.
— Утретє взиваю вас, — гукає Анненков, — щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?
З мурів відповідають йому:
— Бо гетьман не велів нікого в город впускати.
— Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас? — питається Анненков.
— Не шведів, а москалів.
— Москалів? Чому?
— Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них немало вже сіл і міст попропадало.
— Цілі міста й села москалі попалили, а людей мордували.
— Не пустимо! Гетьман не велів! — гукають.
— А де ж гетьман? — питається Анненков.
— До Коропу поїхав.
Анненков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. Їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами.
— Їдьте до чорта в зуби!
Анненков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджується, не знають, що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голицин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями.
— До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там.
— Боже провадь, дідько пхай!
Батурин заспокоюється… Від’їхали… Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.
Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе.
Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обидив його любимця Меншикова й київського воєводу Голицина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Анненкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду.
Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликує в людях свідомість дуже відповідального вчинку.
— Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух.
— Двом панам годі служити.
— Або слухаємо царя, або гетьмана.
— Або Москва, або Україна.
— Гетьман нам регіментар, його прикази для нас святі.
— Не перечу, — відповів Чечель. — Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське.
— Цар не милує нікого. Не помилує, і нас.
— Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська.
— Хай прийдуть. Чорта з’їдять. Не бачили Москви!
Вулиця шуміла:
— До зброї, до зброї!
Молоді хлопці невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майдані.
В церквах правили молебень. Жінки лежали хрестом. Горіли свічки, як мечі, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ.
— Панове товариство, — говорив до зібраних Чечель. — Не тішмося, що відігнали від Батурина князів, і не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотів простити. Взиваю вас усіх гуртом і кождого зокрема, щоб ви добре пильнували діла. Не занедбуйте нічого, що може причинитися до скріплення нашого города. Та ще прошу і взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не підходить ворог, але чи нема його між нами. Внутрішній ворог гірший усіх.
— Постоїмо, як мур.
— За Батурин, за гетьмана, за Україну!
Іван Ніс мовчки прислухувався нараді. Ніхто від нього слова не чув.
Мовчки від Чечеля поплівсь до Прилуцького полку.
