Царський приказ
У Нових Млинах, містечку на річці Сеймі, три години їзди із Сосниці, світлійший князь Меншиков довідався, що гетьман біля Оболоня переправився з кількома тисячами свого війська за Десну.
Світлійший хвилювався. Його гарне обличчя поганіло від злості і від бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив світлійшого, як гризла його злість, що він, Меншиков, дав себе підвести старому гетьманові. Меншиков їхав відвідувати вмираючого Мазепу в Борзні, а цей труп за той час успів упорядкувати свої діла в Батурині, вивести з города до оборони не конче потрібні війська й перевести їх за Десну.
— От чому-то, — гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй кватирі. — от чому-то Войнаровський вночі з п’ятниці на суботу так несподівано, і навіть не попрощавшися зі мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогі карети! Ось чому Мазепа на всі сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер мені це ясно.
Світлійший сердився і нічого собі в цей мент так дуже не бажав, як дістати “ізмєнніка” в руки, того старого, пережитого діда, що важився його, Меншикова, так підступно вивести в поле.
По дорозі в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але ніякої зміни не міг запримітити. Народ ніби нічого про вчинок свого гетьмана й не знав, ніякої непокірливості, неприхильності, ані неслухняності не можна було помітити. От, як звичайно, народ.
Мало того. Коли розійшлася вістка, що Меншиков у Макошині, стали до нього прибувати з чолобитнею сотники і другі старшини із поблизьких сіл і містечок. Всі вони стверджували погану вістку, що гетьман Мазепа перейшов до шведів і дуже його за те ганили. Усіми силами відпекувалися від якої-небудь співучасті в цьому злочині і, як тільки могли й уміли, впевнювали світлійшого в своїй непохитній вірності й преданності до його величества царя.
Меншиков лаяв їх щонайобидливішими словами, гримав на них як на своїх пахолків і, нагнавши їм великого страху, відпускав у ласці.
Відходили застукані й заголюкані, принижені в своїй гідності людській і народній, але з надією в своїх маленьких, бідних душах, що, може, царський гнів далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти себе та свої маєтки.
Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний і несподіваний злочин Мазепи і найпокірніше радив розіслати з того приводу маніфест. На гадку Меншикова, в тім маніфесті треба представити Мазепу як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всі злочинства й тягарі, яких гетьман за час свого довгого регіментовання допустився. Треба числитися, що Мазепа розішле й свої брехливі відозви до народу, так тоді добре буде, якщо царське слово скорше й голосніше промовить до розуму і до совісті людей.
Цей лист вислав Меншиков окремим курієром до царя, котрий стояв у Погрібках над Десною, наглядаючи над рухами шведського війська.
Щолиш тоді заспокоївся, та не дуже, бо годі було наперед угадати, як цар поставиться до цеї несподіваної вістки.
Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнів на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як світлійший.
Але потішав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському губернаторові, князеві Голицинові доручено нагляд над тим, що діється на Україні, як поводиться народ і чи не грозить тут яка небезпека для царя і для Москви.
Значиться, не Меншиков, а Голицин відповідає за злочин гетьмана. Але ж і на нього відповідальність не паде, бо цар в ніякі доноси на гетьмана Мазепу не вірив, а доносчиків жорстоко карав, навіть таких, як Кочубей і Іскра.
Недовго довелось світлійшому дожидати на відповідь царську, бо вже другої ночі цар вислав до Меншикова ось яку відповідь: “Лист ваш про несподіваний і злочинний вчинок гетьмана Мазепи дістали ми і дуже здивувалися. Треба ужити всіх сил, щоб не допустити козацького війська переправитися за Десну. Треба відрядити кілька полків драгунів, щоб спинити тую переправу. А полковників і старшину, котра не пішла за Мазепою, звели якмога ласкавіше кликати й казати їм, щоб вони зараз їхали сюди вибирати собі нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є де поблизу, то звели його відшукати й присилай до мене, обнадежуючи його нашою милостю, бо він був великий ворог Мазепи. І ти, князю, прибувай до нас не гаючись”.
Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кождіським словом і, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собі його настрій. Бачив, як Петро під першим вражінням попав у лють, як кроками великана бігав по таборі, придираючись до кождої дрібниці, до не досить сильно пришитого ґудзика, до чобота, не намащеного як слід, до кінського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якій міг би зігнати свій -лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган, замкнувся у своїй кватирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про програну битву не ломила царя, а додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертвопослушним знаряддям у його кріпкій руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевняннями прощення і нагороди перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких натяків про непевність цього зрадника.
І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина, — на те Петро цар, а Меншиков лиш його генерал.
Не сповнити приказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоровлям, — це була найгірша провина супроти його височества царя.
І Меншиков негайно казав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної кватири.
Під дзвіницею
Кількох їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожив вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу.
Меншикову серце живіше забило. Чи не царські це післанці за ним?
Дав трубкою знак, — їздці спинилися.
Під’їхав і спитав — куди?
До найближчих сотень з маніфестом царським — відповіли.
Заспокоївся.
Царські всадники, пізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери.
Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження.
Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг очима письмо.
Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвісті пропав і що треба боятися, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій.
Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, щоб вибрали собі нового гетьмана.
Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш бистро помітити настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана.
Віддав письмо і відпустив штафету.
Їздці гукнули на коней, ті рванулися з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під’їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло огнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися.
— Старшина де? — гукав вусатий райтар. — Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати?
Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з товпи і поклонився в пояс.
— Прийшов, старий чорт? — привітав його вусач. — Так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що приказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські!
— Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, — тихо там, добре слухайте, що їх милості, люди царські читатимуть.
Народ окружив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілого маніфесту царського. Вусатий райтар читав його голосом грімким, але однозвучним, незважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба, — із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти.
Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.
— Гетьман Іван Степанович пропав… кудись у безвісті і звідси… виникає сумнів чи нема… тут… ворожих факцій, — проголошував вусач.
— Брешеш! — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні.
Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.
— Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!
Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.
— Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, — труси, падлюки!
Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу.
— Готовись! — гукав вусач. Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася.
— Як ти смів? — верещав вусач. — Ми люди царські, головами заплатите за нас.
— Совістю заплатите за зраду України, — відповів дідуган.
— Авжеж, авжеж!
— Правду говорить дід!
— Не слухаймо москалів, слухаймо його!
Море обливало камінь, жар потухав…
В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.
З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу.
На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно.
— Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого.
Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.
— Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо себе, поляжемо за других!
Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони.
— От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.
Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров’ю.
— Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!
— Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів.
— Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі.
— На дзвіницю! — приказав дід.
Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.
Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.
Ніхто не наспівав на клич.
З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.
Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.
Зжахнулося село.
Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.
— Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину.
Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.
По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.
— Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.
Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю.
Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою… Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було.
— Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.
Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.
Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.
— Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!
Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:
— Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк.
Виважено двері до дзвіниці.
— Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині.
— Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці.
Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.
— Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість.
— Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.
Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.
— Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!
Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.
Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.
— Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.
— Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.
На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.
Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.
— А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.
— Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!
— Скажіть, що не осоромили ми себе і його!
Решту заглушив луск.
Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.
Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.
Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.
— Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!
Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.
