Весняний вітер гонив хмарами по небі. Ти б сказав — велетенські стада галок летять зі сходу і б’ються. То знов буцім гори рушили з місць і сунуться все ближче і ближче. Аж зійшлися, збилися докупи й чорною стіною заступили світ. Темінь така, що хіба б хто мав вовчі очі, щоб побачити дорогу перед собою.
А все ж кілька вершників на тяжких, здорових конях посувалося в напрямі Новгороду-Сіверського. На вершниках волохаті, вовняні опанчі. Вони не бояться дощу, що саме почав накрапати. Спершу дрібний, мов пропущений крізь сито, а там грубший і грубілий, мов із невидимих велетенських решіт.
— Теплий дощ, — відізвавсь один із вершників. — Мабуть, степ незабаром покриється травою.
— Покриється або й ні, — відповів другий.
— Ти, бачу, на мене недобрий, що тебе намовив їхати до Ігоря Святославича, тому так і кажеш.
— Добрий не добрий, та я не печеніг, щоб товктися ночами в таку негоду. Коня шкода…
— Справа важніша за коня. Не на христини їдемо, ні у свати.
— Справа не заєць, до лісу не втече.
— Заспокійся, вже й Новгород недалеко.
— Відки знаєш?
— Світла бачу.
Перед вершниками дійсно то спалахкували, то погасали непевні червонаві світильця. Як ті вовчі очі в байраці або як ті блудні вогники на багновищі. Коні без принуки прискорили ходи. Дощ струмками спливав по опанчах вершників. Нараз: “Стій!” — і коні затупцювали на місці.
— Який там чорт? — гукнув молодший із вершників, мабуть, не звик до того, щоб його спиняли.
— Не чорт, а варта. Хто їде?
— До князя гості
— Хто саме?
— Всеволод із Трубецька і Святослав із Рильська. Чував про них?
— Хто б не чув про таких славних володарів? А князя Святослава, небожа нашого достойного Ігоря Святослави-ча, на власні очі бачив. А все ж…
— Хочеш допевнитися, чи не дуримо. Так і треба* Хвала за службу.
І Всеволод зісунув перстень із пальця і подав вартівникові. Вартівник як стій із перснем ускочив до вартівні, де горіла ватра, а вмить і повернувся і з низьким поклоном віддав перстень князеві.
— Туди, попри боярські двори, найближче на замок. Бирич покаже.
Ще не скінчив, як із подвір’я вискочив конем хлопець.
— Не забудь гасла, щоб достойним гостям не довелося довго біля замкових воріт ждати! — крикнув за ним вартівник. — Гасло: Коб’як!
— Не куряча ж пам’ять у мене, — образився бирич і торкнув коня острогами.
Минули кілька боярських дворів, проїхали повз церкву, що бовваніла поміж деревами на невеличкім горбку, і зупинилися перед замком. Міст був уже зведений. В брамі стирчала велика з грубих дубових колів збита й залізом сильно обкована борона й гострими зубами вгризалася в Дебелий поріг. Сурмач, що їхав попереду князів, притулив туровий ріг до мокрих уст і заграв. Здавалося — тур заревів біля замку. Рев покотився по всіх усюдах, бив гостроверхі вежі й відбивався від тихих, темних стін.
Замок стрепенувся. В кількох вікнах засяяло світло. Чути було, як бігають і перекликаються княжі люди. А тур перед брамою рів та рів.
— Там хто? — прохрипів заспаним голосом воротар і, не чекаючи відповіді, взявся підносити борону і опускати міст. Чута було, як скрегоче заржавіле колесо і гаркають ланцюги.
— Чом гасла не ждеш? — поспитав Всеволод.
— Пощо гасло, коли чути ріг. Реве, як тур. То знак, що князь Буй-Тур Всеволод їде. Старий я воротар, достойний князю. Увіходьте в добру годину.
Гості в’їхали в подвір’я. Отроки зі смолоскипами повиходили їм назустріч. Конюхи повискакували зі стаєнь. Притримали стремена й позабирали коней.
Князі ввійшли у гридницю й поскидали мокрі опанчі.
— Але й негода! — сказав Всеволод.
— Мокра весна, деревина рясна! — обізвався дворецький, що виріс перед князями, мов із землі, та крадькома обтирав заспані старечі очі.
— Ще й сніг не потав, а тобі вже ягід заманулося, — сміявся князь голосним, щирим сміхом, поклепуючи дворецького по плечі. — Що нового у вас?
— Боги милують.
— Боги? — буцім здивувався князь. — Ще не забув про них?
— Стара звичка, достойний пане. Чим глек накипів, тим його й чути.
— Ігор Святославич спить?
— Мабуть, ще ні. Недавно від вечері повставали й порозходились.
— Приїхав хто? Ти кажеш: “Повставали”.
— У нас гостює князь Володимир із Путивля і якийсь молодий свояк княгині нашої. Аж із Галича прибув. А ось і вони.
У гридницю ввійшли три мужчини, один старший і два молоді. Старшому було літ сорок і кілька, молодшим ще, може, і двадцята зозуля не кувала. Вони поклонилися гостеві, але не підходили до нього, чекали, щоб він перший привітався з ними. Зате старший, побачивши, хто приїхав, жваво, мало що не по-хлоп’ячому, підбіг до нього, обняв за шию і тричі палко поцілував.
— Брате мій Всеволоде!
— Брате Ігорю! — і стояли один проти одного й дивилися з любов’ю один на одного.
Не подібні були один до одного. Всеволод високий, кремезний, як ті славні багатирі, що про них київські билини співають. Його очі дивишся бистро, всміхалися. На дужих грудях вилискувала дротяна сорочка, звисала до халяв, що сягали поза коліна. З цілої його появи, з рухів, з голосу била та самопевність, яку дає свідомість незвичайної, майже несамовитої сили й мистецьке орудування зброєю.
Його брат, Ігор, менший і слабший від нього, ні не говорив так голосно, ні не ступав так важко, та зате обличчя його притягало до себе розумним поглядом очей і добрячою усмішкою уст. Там — сила і сміливість, тут — розум і доброта.
Стояли так добру хвилину, аж Ігор спитав:
— А де ж Святослав?
— Справді, де Святослав? — повторив Всеволод. — Щойно тут був.
— Князь Святослав пішов до стайні подивитися, як приміщено його коня, — заспокоїв обох Ігорів син Володимир.
— Смішний він із тим своїм конем. Цілу дорогу лише про свого коня балакав. Але я ще не звітався з вами. Ходіть же до мене, — повернувся до молодих.
Володимир підступив до дядька, і дядько кріпко пригорнув його до себе.
— Що ж, ростеш, мій хлопче, ростеш! Вже тобі, чую, батько Путивель у володіння передав. Ще тільки жінки бракує…
Поклепав небожа по плечах і повернувся до другого юнака, що несміливо чекав привітання. Несміливо, бо Всеволод, прозваний Буй-Туром, славився лицарем, якому рівного нелегко було в світі знайти… Буй-Тур і його теж кріпко стиснув і спитав:
— Що ж там у вашому Галичі? Ти в гостину чи в справах? Справ, братчику, буде чимало. А на гуслі все ще граєш? Пора б гуслю на меч проміняти… А ось і Святослав. Як же твій кінь? Вдоволений стайнею, чи, може, хоче до терему.
Святослав тільки рукою махнув.
— Тобі, дядьку, все лише жарти на умі. Такого коня, як мій…
— І на всьому світі нема! — докінчив Буй-Тур і розреготався.
Але trop узяв їх за руки й повів у світлицю, де на кабиці горіли грубі букові поліна. Світлиця була простора, обставлена дубовими лавами й столами. На стінах висіли взористі тканини, зброя та роги оленів, буйволів і турів.
— Сідайте, дорогі гості! — сказав Ігор, вказуючи Буй-Турові місце на покутті, а Святославові біля нього. Молоді князі присіли трохи оддалік.
— А чого це ви, — питався Ігор, — так сильно припізнилися?
— Пригоду по дорозі мали, — відповів Буй-Тур. — Яку?
— На половецький загін наткнулися.
— І що? — питався Ігор.
— І що? — повторив його син і за ним і галицький гість.
— Що? Кілька з них поцілувало землю, інші дали ногам знати і — тілько. А проте побавилися ми з ними яку годину або й дві, тим-то і припізнилися.
Все це князь розказав так просто і так звичайно, немовби в цьому нічого дивного не було: кілька русичів цілий половецький загін розбило — ось і все. Ігор з ніг до голови обкинув брата очима.
— А не ранений ти?
— Здається, ні. Болю не чую, тільки голод трохи, trop кивнув рукою на сина. А незабаром перейшли до
другої кімнати, де вже був заставлений стіл усяким м’ясивом та питвом.
Тут гостей чекала Ігорева дружина, Євфросина, гарна донька галицького князя Ярослава. Одягнена була в домашнє вбрання, в суто вишивану сорочку з широкими рукавами, в довгий киптар без рукавів, підбитий білими горностаями, і в спідницю, перетикану золотими нитками. На ногах мала зелені гостроносі чобітки, на голові золотий діадемок, прибраний жемчугом та ізмараг-дами, весільний дарунок від батька, який вона залюбки носила. Була це єдина оздоба княгині. Бо й нащо тих оздоб, коли її великі чорні очі горіли куди краще від найдорожчого каменя-самоцвіту, а цвіла вона, як та пишна рожа.
Гості звіталися з княгинею, а Буй-Тур не втерпів, щоб не сказати Євфросині гарного слова:
— Не старіється дружина мойого брата, не старіється, а кращає з кожним днем і роком. Дозволь, брате, що я звітаюся з нею вдруге, — повернувся до Ігоря, а тоді поцілував братову ще раз і ще раз. — Мед, не уста, так мені Боже ворогів побити!
— Тур, не людина! — відповіла й собі княгиня.
Сіли їсти. Гості їли багато, та пили мало. Буй-Тур казав, що після меду з уст братової йому інший, хоч би й найдорожчий, не смакує…
— А я знаю, — боронилася Євфросина, — чому брат мойого чоловіка сьогодні пити не хоче.
— Чому?
— Бо до великоважної розмови після вечері готовляться князі. Не вгадала?
— Біда з жінками, — засміявся Буй-Тур. — Усе чисто знають.
— А чого не знають, те прочувають, — доказав Ігор, любовно споглядаючи на свою княгиню.
— Це правда. Я не одне як не розумом своїм розумію, то серцем чую. А тепер мені серце каже…
— Що каже?
— Мене жде… розлука.
Від цього слова княгині всім стало якось моторошно, розмова застрягла. Від порога до порога пробігла миша і щезла. Перший перервав мовчанку Буй-Тур Всеволод. Заспокоївши свій голод, відсунув від себе срібну тарілку й чарку догори дном перевернув.
— Що ж? Суду Божого нікому не минути. Так уже Бог дав, щоб ми, чоловіки, на війну ходили, а жінки наші щоб нас дожидали і тужили. Та зате яка радість, коли ми вернемося до вас із щасливого походу!
— Зі щасливого походу… — зітхнула Ярославна. — Та чи всі походи щасливі? І коли тим походам кінець? Як далеко пам’яттю в минуле забіжу, все лише наради, змови, бунти, походи, війни. Так було за моїх дівочих років у Галичі, так і тепер. Лише що перше за батька і братів боялася, потім за дружину, а тепер за дружину й за сина. Бо ви сина мені не залишите…
— Я піду, мамо! — сказав Володимир.
— Так мені моє серце й казало, що залишите ви мене самою в опустошілому Новгороді або в Путивлі, ще й не загосподарьованому гаразд.
І буду я очі свої за вами ви-дивляти й думками широкі степи перебігати, вас шукаючи й ніде не находячи. І буду я в сонця ясного питати, де ви, і вітру буйного благати, щоб приніс вас до мене. Я зозулею куватиму вранці, на досвітку, по невиспаній ночі. Така вже моя доля…
Голос у неї заламався. Зворушена, встала й хотіла йти. Та Ігор спинив її:
— Куди ж бо ти?
— Не місце жінці на раді мужів.
— Чому ж? Ти ж моє подружжя вірне, дружина законна, не яка невільниця, рабиня. Посидь і послухай. Може, й на серці полегшає, як нас почуєш.
— Ні, не полегшає. Бо серця мойого ви не заспокоїте. А воно в мене зло віщує. А проте… радьте!
І сіла на своє місце.
Князі переглянулись. Трохи згодом Буй-Тур почав:
— Дорога мойому серцю Ярославна вгадала. Прибув я до вас із небожем нашим Святославом, щоб із братом Ігорем і його сином Володимиром змовитися й піти на половців. Хто такі половці, я не буду вам казати. Всі ми добре знаємо, який це небезпечний, який це докучливий ворог. Немає року, щоб вони не пустошили земель наших, не палили сіл наших, не грабували міст та людей у полон не забирали. Гляньте на Поросся та на Переяславщину, які вони тепер. Сумно й жах дивитися на ті землі. І немає їм стриму. Правда, ходили наші князі на половців. Ходив Святослав київський, і Рюрик Рос-тиславич, і Ростислав Рюрикович, і Володимир Глібович — тепер на нас, на сіверських князів черга. Іі й добра всякого запопали, і слави добули, а ми що? Невже ж наш Ігор гірший від великого князя Святослава? Святослав у гординю вдався, що внуку свою Офимію Глібівну за грецького цісаре-вича віддав. А ще як половців приборкає до решти, тоді до нього й не приступай. Може, ще верховодити над нами захоче, землі розділювати поміж князів збереться, феодалами своїми нас поробить… Хто може знати, що йому по голові снується. Він тепер великий князь київський, наслідник Володимира, Ярослава, Мономаха. Як Мономах нищив колись половців і їх хана Отрока аж за Кавказ загнав, так і Святослав із половцями воює, і хто знає, куди Кончака і Гзу загнати хоче.
— Хай заганяє! — усміхнувся добряче Ігор. — Нам від того тільки користь буде.
— Що мені користь, коли я славу втрачу! — гарячився Всеволод. — Славним буду, то й багатства добуду, а без слави й найбільші багатства, що без сонця день!
Відвернув чарку й казав собі налити старого меду.
— За славу п’ю, за славу нашого роду! За славу Свято-славичів, хоробрих і сміливих князів, що їх Господь поставив на сторожі нашої великої землі. Щоб свого гнізда не осоромили, щоб людей своїх на поталу поганцям не дали, щоб нащадки наші імена предків своїх голосно й гордо вимовляли, бо вони гідні того. Хай живе і славиться Олегове гніздо!
— Хай живе і славиться Олегове гніздо хоробре! — повторили князі й вихилили свої чаші. Навіть княгиня пригубилася до своєї та ясніше якось поглянула на сина. Бо ж він птиця не іншого гнізда, і він нащадок славного Олега Святославича. А по мамі він внук не менше славного Ярослава Осьмомисла, що високо сидить на свойому зо-лотокованому галицькому престолі. Як же ж би й йому не добути слави! Він же — князь, не ратай, не міщанин, що мірами й вагами промишляє. Глянула на Буй-Тура, на його плечі, як ті ворота, на груди, як ті гори, на його очі, що живим вогнем палали, і в її материнському серці виросло бажання, щоб і її син став такий, як його дядько Буй-Тур!
— А коли ж ви в той похід?.. — спитала несміло.
— За тижнів три, — рішуче відповів Буй-Тур Всеволод.
— Так скоро! — мало що не скрикнула княгиня. їй хотілося хоч на місяць-два відкласти сумну хвилину розлуки.
— Але ж Бога побійтесь! — сказала. — У балках ще сніг лежить, по дорогах болото, трави нема. Як вам іти? Чим коні погодуєте?
— Не журися, княгине, — заспокоював її Буй-Тур. — Теплі дощі перепадають, вітри осушують болото. Хай тільки дажбог, хай тільки сонце, — поправився, — гляне на нас своїм ясним оком, трава виросте…
— Але хто поле обсіє, коли ви людей у похід заберете? Діди чи діти?
— Жінки, — усміхнувся Буй-Тур.
— Але чим свої ниви оборуть, коли ви коні позабираєте під верх і до возів?
— Знов коні! — сказав Буй-Тур. — Шкода тобі їх, княгине, щоб ішли на війну, а не подумаєш, що коли ми не відженемо половців до їх веж, то вони не лише ниви наші потолочать, не лише коні й живину всяку позагар-бують, а й людей в полон позабирають. Молодь візьмуть, а старих повбивають. Скажи сама, що краще?
Княгиня мовчала й дивилася на свого чоловіка, як на Бога.
trop чув на собі її погляд, хоч не дивився на неї. Він її розумів. Вона жінка й мати. Хотіла б хоч на якийсь час відкласти розлуку з дружиною й сином. Бо невже ж є така дружина, яка любить, що того не хотіла б? Але годі. Похід на половців — неминучий. Для Ігоря це така сама конечність, як і для Буй-Typa, t Буй-Тур свою жінку Глібівну так само, може, любить, як Ігор Євфросину, а в похід іде. Обидва підуть. Мусять. їх кличе Дон, манить слава, тривожить журба за майбутнє. Вони ж не як той чернігівський князь Ярослав Всеволодович, що лише своє власне добро має на оці, а де б за інших стати, то його нема.
Такі думки птахами бистрокрилими літали по голові Ігоря, а проте йому жалко було доброї й вірної дружини. Присунувся до неї ближче і сказав:
— Серце моє! — сказав він. — Не молодики ми палко-голові, а мужі досвідні, на радах і в боях бувалі. Коли рішаємося на діло, то після зрілої надуми це робимо, t брат мій Всеволод, хоч який лицар і хоч як любить бої, а проте й йому життя миле, і він про свою дружину і про людей своїх дбає. Не вів би їх на поталу хижій степовій птиці. З чим-будь і як-будь на половців не підемо. Перемагав їх Святослав київський, чому ж би нам їх не перемогти? Кажеш, серце недобре віщує. А я тобі скажу, мине якийсь час, і ми знову сядемо тут до цього стола, як сидимо сьогодні, здорові і вдоволені собою. Може, великої добичі й не привеземо, але зате з найціннішим скарбом приїдемо, зі свідомістю сповненого обов’язку.
— Дав би Бог! — відповіла заспокоєна трохи княгиня.
— їв додатку, — доповів, усміхаючись Буй-Тур, — може, тобі твій син невісточку з походу приведе. Між половчанками гарні дівчата бувають… А нами не турбуйся. Ігорева дружина численна і немаловартна. А я таких вам курян приведу, що тільки стій і дивися. Бо ж куряни — лід трубами виплекані, під шоломами виколисані, кінцем списа викормлені. Всі дороги їм відомі, не чужі для них яруги, натягнені у них луки, сагайдаки все відкриті. Сірими вовками полетять вони по полі, щоб добути для себе честі, а для князя свойого слави.
Іскри сипнули з князевих очей — так кохався він у своїх вояках, сміливих і хоробрих, як він, курянах.
— А чернігівці? — спитав Ігор.
— Наш чернігівський брат — сам собі рад. Хіба ти не знаєш Ярослава Всеволодовича? Як навесну вибиратися в похід, він каже, щоб заждати до літа. А як улітку, весни радить чекати. Але я вже і з ним добалакався. Він дозволить нам із своїх добровольця брати. Піде Ольстин Олек-сич, підуть Могути, Татрани, Ревуги та ще деякі чернігівські роди. А це хоробрі вояки, без щитів, із самими захалявниками кидаються на ворога, від самого їх вереску ворог утікає.
— Не треба тобі хвалити ні своїх дружинників, — завважив Ігор, — ні чернігівських ковуїв . їх хоробрість усім добре відома. Але чи не замало сил буде. Ворогів тьма-тьменна, як та сарана плодяться у своїх вежах.
— Вага не в числі, а в якості, — відповів Буй-Тур. — А провід ти візьмеш на себе.
— Чому я, чом не ти?
— Бо я лише лицар, а ти лицар і вождь. Тут двох гадок нема й не може бути. А щодо числа воїв, то не забувай, Що й син твій путивельців приведе. Нечисленна його дружина, але певна і справна.
Володимир із гордощами поглянув на батька й на матір, що очей не зводили з нього. А Буй-Тур щораз більше гарячився.
— Я гадаю, — казав він, повертаючись до князя Святослава Ольговича, — я гадаю, що й небіж наш сам у Похід не рушить.
— Так. Як піду, то й дружину поведу. Де я, там і дружина моя. Але…
— Що “але”? — спитало нараз кілька голосів.
— Я не ховаюся з тим, — кінчав Святослав, — що до Цього походу я не дуже рвуся.
— Чому? — спитав Всеволод.
— А тому, що ми хочемо робити його на свою руку. Дядько Всеволод каже, що великий князь Святослав київський своїми походами на половців славу собі добув, що він у гордощі вдався, що хтозна, чи не схоче старшувати над нами, тим-то треба б і нам іти, бо коли ми переможемо ворога й добудемо славу, то затьмаримо перемоги Святослава. А це мені не по нутру. Я собі так гадаю, що великий князь київський перший поміж нами і що не годиться підкопувати його значення, яке він собі такими тяжкими зусиллями добуває. Нам слід його слухати й йому помагати, щоб держава наша стала знову така сильна й могутня, як була за Володимира й за Ярослава.
— Так ти хотів би? — спитав Буй-Тур.
— Я хотів би, щоб Святослав київський знав про наш похід.
— Пощо? Він же з нами не піде, сам же недавно ходив.
— Піде чи не піде, це його справа, а порадитися не завадить. Коли й сам не піде, то декому зі своїх людей дозволить. Чим нас більше, тим краще. А то як кожний на свою руку почне зі степом битись і миритись, то степ нас переможе і проковтне. Степ — великий. Одинцем ми потонемо в ньому, як ті човни на розбурханому морі. Ось чому мене не тягне до цього походу.
— Тому? — спитав Буй-Тур із відтінком глуму в голосі. — А мені бачиться, що ти на нашого чернігівського брата задивився!
— Дядьку! — скрикнув Святослав і зірвався з місця.
До Святослава підбігла княгиня, взяла за руку і глянула в очі поглядом, що лагодить гнів, як олива схвильовану воду.
— Дорогий Святославе! — казала. — Твоє слово най-святіша правда. І туг у вас, і там у нас, над Дністром, добра немає, бо згоди немає. Недобре голові без рук, але й рукам без голови погано. А голови в нас немає. Ослабла влада київського князя, і всі ми слабші стали. Та сам ти лиха не направиш. І тепер не в цьому справа. Ти знаєш дядьків. Коли на що рішилися, то вже від того не відступлять. Вони на половців підуть. І тепер уже завертатися важко. Всі люди про їх задум знають. Коли б його понеха-ли, то вороги сказали б, що налякались…
— Правда! — сказав заспокоюючись Святослав. — Що ж? Піду й я.
Ігор утішився.
— От і небіж! — сказав він.
— Куди дядьки, туди й він. Так і слід. Усі ми одного гнізда птиці. Полетимо далеко, аж над Дон. Дон нас кличе! Кличе, щоб землі рідної боронити і прадідної слави.
— Дон нас кличе! — гукнули за Ігорем князі. Це було їх гасло в боротьбі зі степовиками. Не знав цього галицький гість, Данило. Він мовчав і весь час тільки дивився і слухав. Про нього немов і забули. Аж тепер наче пригадав собі його Ігор.
— Ти, Даниле, як вернешся до Галича, то розкажеш славному Ярославові, як ми сваримося і як нас годить княгиня.
— Нема що розказувати, князю. І в нас не краще. Як широка й далека наша земля, скрізь незгода, скрізь сварки. Марнуються сили Дажбожого внука, пустіє край. Ні то поля обсіяти, ні статками обзавестись, бо миру немає. Ще одна війна не скінчилася, як уже друга починається. Біда сама не йде, а другу веде за собою. Галицькі бояри найкращому з князів життя затроїли. Нездужає великий наш князь Ярослав. Страшно! І нема нам кому до серця промовити, на прірву вказати, до якої ми наосліп кидаємось. Кожний лише про себе дбає. І “це моє” і “то моє”, каже. А де ж тоді “наше”, спільне, у світі найдорожче? Де колишня держава Володимира?
Питання це каменем у повітрі застрягло. Тихо стало. Княгиня очі руками прикрила, князі голови посхиляли. Перший Ігор почав:
— Невеселе слово сказав ти нам, брате. Всі ми це чуємо, але з ним ховаємось. А ти нам сказав. На те ти співець, щоб правду казати.
— Але правди люди не люблять. Особливо, коли її не в пору сказати. І твоє слово не в пору сказане, брате. Перед нами діло, не слово, — сказав Буй-Тур.
— Ви гадаєте, що я слова ділом закріпити не вмію, що РУка моя лише до гуслі добра? — перебив Данило.
— Цього ми не гадаємо, а все ж, ти з нами не йди.
— Не йди! — докинув і собі Ігор. — Краще запишися тут. Треба, щоб хто Новгороду й Путивля боронив. Певнішого за тебе немає. Ти ж свій чоловік. Брат у первих моєї дружини. І вона безпечна буде, й я не буду журится нею.
Данило мовчав. Та знати було, що йому така мова немила.
— Так тоді, — сказав і піднявся з місця Буй-Тур, — так тоді, спасибі вам за хліб і за сіль та за слово добре. Міркую, що до чого добалакалися, того й триматися будемо. Слова свойого не зрушимо, бо княже слово святе. І хреста цілувати нам не треба. А тепер на спочинок пора. Поклич, Ігоре, покладника, хай нам ложа постелить. Добраніч, княгине!
— Добраніч, князю!
Князі на другий день від’їхали. Поїхав і Володимир Ігоревич до Путивля, щоб готуватися до походу.
В Новгороді закипіла робота. В кузнях зранку до ночі стукали молоти, ковалі кували або перековували списи, мечники направляли й гострили вищерблені мечі, лимарі латали й скріплювали попруги й сагайдаки, шевці шили й відновлювали чоботи, кріпкі й високі, аж поза коліна. Не було ремісника, щоб не мав тепер роботи. Вся ця праця йшла то на замковому подвір’ї, то у своїх власних майстернях. Круг замку народу, як на торзі. Весь майдан, аж до самої Десни, вкритий возами, кіньми, худобою. Тут і “лучші люди”, й міщани, і “гражани”. Хто привіз просо й сочевицю на пшоно й сочево, бо в поході їжі для людей треба, хто з вівсом для коней приїхав, хто з сушеною рибою. Все це можна тепер добре продати.
Поміж возами походжають і княжі тивуни, й купці, і промисловці, крам оглядають, торгуються, купують, а го-родські старці здалека приглядаються й заздалегідь зарібки обчислюють, бо вони найбільше гроша мають, і все то добро через їх руки перейти мусить, заки до княжих комор дістанеться. Навіть бідні “закупи” з нагоди ко-ристають. Що хто зміг, те і привіз у город, щоб проміняти на щоденну потріб. І вони жити хочуть, а життя їх нелегке, бо ж спору пайку збору мусять віддати власникам землі, на якій сидять зі своїми жінками й дітьми, власної ж у них немає.
Самому князеві ніколи дома сидіти. Земських бояр провідую, нараджується з ними, до походу намовляє. А вони до воєнної справи не дуже скорі. На землі засиділись. Та що їм із неї, коли край не буде забезпечений перед ворожими нападами? Хто старий і в стремено вскочити не може, хай синів чи зятів на своє місце ставить. А як хто не має, хай людей своїх посилає.
