Йти чи не йти? Князь Ігор їх зневажив… Жорна крутити казав і корови доїти…
— Князь Ігор добре сказав: краще вмерти, ніж у соромі жити. За ним!
— Хай іде сам, коли такий гордий.
— А що скаже край, коли ми без князя вернемося? Такого ще в нас не бувало. За ним!
— Вертаймося!
— Ні! Де князь, там і люди. Ходім!
Шум, гамір, крик, ніби бій почався. Аж нараз:
— Дон нас кличе!
— Дон нас кличе! — загуло з тисяч грудей, і тисячі людей бурею перекотилися через ріку.
* * *
Два дні ждав Ігор над річкою Осколом свого брата Всеволода. Всеволод із курянами іншою дорогою йшов. Він теж припізнився, причинюючи Ігореві турботи. Та Надтягнув Всеволод, і Ігор заспокоївся. Всеволодів полк був такий, що тільки стій і дивися. Це дійсно були люди, Мов під шоломами повикохувані, кінцем списа пови-Кормлювані. Брати щиро звіталися.
— Добре, що ти вже тут, — казав Ігор. — А то не знаєш, що я над Дінцем пережив… Уяви собі, люди попе-рестрашувалися сонячної затьми, далі йти не хотіли…
— Моїм вона теж не по нутру була. Та казати не зважилися.
— Бо ти лише своїх маєш, а в мене, дивись, і Володимирові, і Святославові, й чернігівські ковуї. Кожна частина іншого духу принесла. В нас що не город, то світ окремий…
— Якось воно буде. Біда тільки, що сонце ніби на нас завзялося, так пражить. І що далі в степ, то менше трави. Трохи я паші з собою забрав, але надовго її не стане. Коней шкода. Наш Святослав, мабуть, того і плаче…
— Ні. В поході мовчить, слухає, що я кажу.
— А співець?
— Перший за мною в річку кинувся тоді, як дружина йти не хотіла.
— Лицар! Жаль, що наділу не має. Все його наслід-дя — гусля…
— А проте, престолу не добивається, у Тмуторокань не біжить, ворогів на рідний край не наводить.
— Бо любить його.
— І його майбутнім журиться.
— Журиться за всіх нас… Але, — перервав нараз князь Всеволод, — але нам у похід пора.
— Ні, брате, — спротивився Ігор, — твої коні потомились, люди теж. До ночі підіждемо. Холодком краще.
Всеволод згодився, а як звечоріло, полки рушили з місця. Від широкого Дону холодний вітер віяв. Спершу легкий, а там щораз дошкульніший. Ніби русичів до Дону не пускав. Десь узялися і хмари. Насувалися темні, зловісні, грізні. У хмарах блискавки миготіли. Ні зір, ні місяця, тьма-тьменна, що чоловік чоловіка не бачив. Десь перекликалися сичі, по яругах голодні вовки вили. Лисині брехали, як ті собаки, лише якось коротше, відривчасто, ніби собак удавали. Ти б сказав, що весь звіриний світ зі сну прокинувся й подавав собі радісну вістку, що завтра бенкет буде. Поживи матимуть усі донесхочу.
— З великої хмари малий дощ! — нарікали борці. Всякий за дощем серед довгої посухи стужився. А тут покропило трохи, і хмари посунули туди, на Київ. Але й від
того дощику, що перепав, відсвіжилося повітря, легше грудям дихалося.
Провадили старі люди. Вони вже до меча не здатні, та зате степ, мов своє власне поле знають. І куди йти, й де на спочинок ставати. Не раз туди молодими ногами ходили, тепер інших ведуть. Хоч як темно, не бійтесь, не зблудять!
Степ оповився переддосвітньою млою, зимною і гнітючою. Мла, як море. Не йдіть, бо потонете в ньому!
Насилу ранок крізь темінь продирався. Хотілося побачити небо синє, ясне, тричі ясне сонце. Непривітна ніч довго-довго тяглася.
Доходили до річки Солониці, як нараз побачили кількох комонників, що як вітер проти них летіли. Це передова сторожа, що її Ігор за річку послав був, щоб язика дістати. Половців бачили? Бачили. Багато їх? Багато.
Хтось їм, мабуть, сказав, що русичі наступають, бо з усіх усюдів позліталися, мов ті галки, й не купою йдуть, а справно, як до бою. Треба завернутися, не дамо їм ради, їх куди більше, ніж нас. За ними їх вежі, а ми в чужому краю. Завертаймось, поки ще не пізно. Як сонце зійде, вони будуть тут!
Зійшлися князі на раду, декого зі своїх дружин покликали. Що їм робити? Чи не завернутися з дороги? Всі познаки промовляють за те: і спека, і сонячна затьма, і безводдя.
— Не губімо себе й людей наших!
— А як загубимо честь? — промовив Ігор.
— Честь ізнову добудем, а життя ніхто не верне.
— Ні, браття, без честі я й днини одної не проживу. А яка нечесть піти на ворога й утекти перед ним! Що сказали б люди? Як ви глянули б у очі своїх власних дітей ? Що їм ви сказали б? Що половців налякалися, з дороги завернули? Ні! Краще вмерти, ніж у неславі жити! Мертві сорому не чують.
І — пішли.
В п’ятницю рано піднялася мла, і дажбог ясним оком глянув на світ. Побачив рудий степ, спалену траву й потріскану землю. Небо було чисте, темно-синє, таке, як буває в гаряче літо під полуднє. Тільки далеко, за каламутною річкою, гень аж на обрії, бовваніли хмари. Не підсувалися вгору й не розпливалися в повітрі, а стояли на одному місці.
— Половці!.. — шумом поплило від одної сотні до другої, аж докотилося до останнього відділу Ігоревого війська.
— Половці! — передавав один одному, вдивляючися в ті хмари, що чорним муром замкнули безмежний степовий краєвид.
І чим більше вони вдивлялися в той мур, тим більше він до них наближався. Мур ніби йшов. Непомітно, спроквола, та невпинно.
— Багато їх!
— Як дерев у лісі!
— Як сарани!
— Не дамо ради.
— Чого ж ішли? Не краще було завернутися з дороги?
— Князь Ігор неслави побоявся.
— А як нас половці поб’ють, буде нам слава?
Такі розмови, мов той шелест очеретом, котилися лавами Ігоревого війська. І як вітер хитає очерет, так захитався воєнний дух війська.
Почув це Ігор. Торкнув коня, скочив перед передні лави війська, скинув шолом і промовив:
— Бій іще не почався. Хто не хоче битись, хай іде геть, щоб інших страхом не заражував. Я нікого не спиняю!
Окличники підхоплювали княжі слова й передавали їх від полку до полку, від сотні до сотні. Та з лав не виходив ні один чоловік, ні піший, ні кінний.
Легкий усміх майнув по княжім обличчю.
— Так, — сказав він. — Маємо того, кого шукали. А тепер потягнімо.
І знов окличники з княжими словами подалися від лави до лави: “А потягнімо!”
Князь негайно почав справляти військо до бою. Посередині поставив свій власний полк, справа полк брата Всеволода, наліво небожа Святослава. Перед собою мав полк сина Володимира й чернігівську поміч із воєводою Ольстином Олексичем на чолі. На самому переді стояли стрільці, вибрані з усіх полків. На плечах у них — стрілами повипинані сагайдаки, на лівому рамені тугі луки. Права рука тільки чекає знаку, щоб вихопити стрілу з сагайдака й натягнути тятиву.
Так стояли вони, задивившись у чорні вали хмар, що гень далеко за річкою бовваніли перед ними. Аж ось одна хмаринка відірвалася. Не підсувається вгору, на блакить, не розпливається в повітрі, а летить просто на них, мов та велетенська казкова птиця.
— Половецькі стрільці на нас ідуть! — сказав Ігор і рушив свої полки.
Дві хмари наступали одна на одну.
Ой, зударяться вони, грянуть громи гучні, поллються потоки стріл калених, пощербляться мечі харалужні, поломляться списи гартовані, зчиниться буревій, якого не бувало. І не одну душу вирве він із тіла й понесе її, як ту соломинку безсилу, бог вість куди. І лежатимуть скрізь по широкому полі незнайомому шоломи поскіпані та голови порозчереплювані. Потоками черленими потече кров людська до Каяли-річки.
І каятиметься не один, що гріхами своїми це лихо спричинив. І буде каяття, та вороття не буде…
Ще стрільці Ігореві до річки не дійшли, як половецькі до неї прискакали. Спинились на хвилину і градом стріл із луків своїх сипнули.
І засвистали стріли, зашуміли, засичали. Не одна в біле тіло Дажбожого внука впилася. І не один насторч головою повалився, як той дуб підрізаний, до гарячого лона матері землі припавши. Боронив він її, землі тієї, і вона його до себе пригорнула. Кріпко, кріпко…
На половецькі стріли стрілами відповіли стрільці Ігореві. Стогнали, натягаючись, тятиви, напиналися до останніх меж спроможності м’язи рамен стрілецьких, гадюками сичали, блискавками вилітали стріли… І темно від них зробилося нараз. Неначе знову затьмарилося сонце.
Ігореві стрільці перемагали. Половецькі не зважувалися переступати річки, повернули кіньми назад і почали втікати. І пустилися за ними навздогін стрільці Ігореві. Річку перейти бУгсо неважко. Сонце висмоктало з неї воду. А та, що залишилася, ледве сльозила поміж рудими берегами.
Заграла в жилах гаряча кров молодим князям Володимирові й Святославові. Не чекаючи наказів Ігоря, пустилися й вони за стрільцями. Ігор пробував їх зупинити: це ж звичайні хитрощі половецькі, вони ж так заманюють ворога якнайдалі в глиб своїх степів… Та куди там! Князі полетіли, як ті вірли, слави собі шукаючи…
Хоч і як у боях бувалий, запаливсь незгірше молодих старий вояка Буй-Тур. Ігор хотів і його спиняти, та сили не було.
— Як же нам молодих самих на таку небезпеку пускати? Мені дивно, що ти ще не полетів за своїм сином, — казав Всеволод. — Хоч він і провинився, бо не ждав твого наказу, але ж на те ти й батько, щоб синові простити. Ходім.
— Годі, — спиняв його Ігор. — Коні наші важкі та голодні. Що буде, як нам попадають із утоми?
— Будемо пішки битись. А там — добудемо коней на половцях. Ходім!
Ігор мусив згодитися, бо й люди його до бою рвалися. Навіть ті, що ще так недавно не зраджували охоти. Бій, як та стихія — тягне лицаря до себе. І навіть коні, хоч які потомлені та зголодовані, ржали й копали копитами землю.
Та не встигли ще останні відділи старших князів перейти річки, як їм назустріч надтягли Володимирові люди: вели перших бранців і бранок, гарних дівчат-половчанок, на половецьких гарбах везли кожухи й опанчі та всяке добро половецьке.
— Князі прогнали половців, — казали вони втішно, — аж за їх вежі. Тепер розганяють їх останні купи та беруть здобич.
— Та це ще не перемога. До перемоги ще далеко! — сказав Ігор. — Половці втягають нас у свої степи, щоб ми там на безводді та на безхліб’ї попропадали. А то хто їх знає, чи не позбираються вони за ніч із усіх сторін, щоб нас доконати…
— Чорно ти дивишся на світ, брате, — відізвався Всеволод. — Дякуймо Богові, що нам перемогу дав.
— Подякуємо, як вернемося щасливо додому. А тепер думаймо, що далі робити.
— А що ж би? Міркую, що нам слід іти вперед, щоб получитися з Володимиром та Святославом, щоб ніч застукала нас укупі.
— А я гадаю послати до Володимира й Святослава, щоб вони приходили до нас. Перейдемо річку, спочинемо й будемо подаватися спрокволу назад.
-Куди?
— Я до Новгороду, ти до Курська.
— Не зустрівшися з половцями? — перестрашився Буй-Тур Всеволод.
— Хіба ж наші не стрінулися з ними, не перемогли їх, не набрали бранців? От коли б Бог дав і цю здобич щасливо додому довести…
— Це їх здобич, не наша.
— Поділимося нею. А там зберемо нові, більші сили і знову підемо.
Всеволод похнюпився. Надумувався хвилину. Нарешті розум і досвід перемогли лицарське завзяття:
— Роби як гадаєш, — сказав. — На те ти наш вождь. Я не противлюся.
І князь Ігор післав своїх людей до сина й небожа, щоб вони залишили половецькі вежі й як стій поверталися до нього.
Не послухали Ігоря молоді князі. Відповіли, що сьогодні вертатися не можуть. Люди їх, мовляв, боєм потомилися, їм відпочинок належиться. А Святослав від себе доклав, що його коні такі виснажені, що далеко ними не заїдеш. Ігореві посланці вернулися ні з чим.
А тим часом молоді князі дальше здобич брали, людей і добро. І як його не брати, коли є що? І набрали того всього так багато, що кожухами й опанчами можна було мости мостити, хоругвами болота встеляти. Щойно ніч поклала кінець тій роботі. Зібрались і вирішили не верталися додому, а тільки податися трохи назад до річки, зійтися з Ігорем і Всеволодом і там на ніч табором стати. А на рано побачать, що буде.
— Отеє, батьку, тобі, — сказав Володимир, кидаючи під ноги Ігореві червоний половецький стяг зі срібним Держаком.
Ігор не дуже втішився дарунком, хоч і не відкинув його. Не хотів псувати синові радості з перемоги.
— Ти добре бився, — сказав, — та недобре, що вождя свого не послухав. Удруге цього мені не роби!
Володимирові люди були дійсно такі потомлені, що де “о впав, там і лежав. Ні співу, ні танців, ні бенкетування.
Лише вартові стоять і, мов ті сичі, вдивляються у степ. Великий він, непривітний, зрадливий. Нічого доброго від нього не сподівайся. На його безмежних просторах плодиться біда для нас. Лише хмари звідтіля йдуть. А в тих хмарах громи гуготять і блискавки палають.
І тепер він знову наступає. Хмари шле, хоче прикрити чотири сонця, щоб темно стало, темно, як у ніч горобину.
Неспокійно спали ночі тієї князі…
А в суботу рано-вранці кривава зоря світ заповідала. Повіяли вітри, стрибогові внуки, земля задудоніла, ріки мутно попливли, порохи поля поприкривали. Зашуміли, зашелестіли стяги-прапори. Половці йшли від моря, і від Дону, і зі всіх сторін, — Ігореві війська обступали. Бісові діти криком поля перегородили, а Дажбогові внуки — червоними щитами. Як довгий-предовгий шнур, як той мур, простяглися ті щити один біля одного крізь широкий, мовчазний, поранковою млою оповитий степ.
Аж нараз той мур заколихався. То вправо, то вліво, ніби ним вітер хитав. Почулися слова тривожливих докорів. Чом було не завернутись, чого було вганятися в чужинецьку країну? Ігор відповів:
— Не пора тепер нарікати! Треба було послухати вчора — після першої перемога подаватися спроквола назад… А за ніч збіглися половці з усіх сторін. Тепер одне залишилося — битись і або перемогти, або хороброю смертю полягти!
Дехто з дружинників радив, хоч і не зважувався цього на голос казати, щоб кінні втікали, а піші щоб спиняли ворогів. Коли це Ігор зачув, зжахнувся.
— На те я не дозволю ніколи. Де люди, там і ми. І або вкупі переможемо, або поляжемо вкупі.
І зіскочив з коня, а за ним пішли й інші: князі, дружинники, воєводи.
Кожний станув перед своєю частиною: тисяцький перед тисячею, соцький перед сотнею, князь перед своїм полком. А стояли ті полки в такому самому ладі, як і вчора: Ігор посередині, Всеволод і Святослав на крилах, Володимир і Ольстин Олексич перед ними. Стрільці, вибрані з усіх полків, висунулися наперед.
Почався бій.
Від світанку до вечора, вщ вечора до світанку летять стріли каленії, гримлять шаблі* об шоломи, тріщать списи гартовані серед землі половецької.
Чорна земля, поорана чобітьми та копитами, кров’ю була политая, тілом людським засіяна і тугою обвіяна.
Ой, тужитиме земля наша!
Дві хмари стріл зустрілися. Стріли гострі, їдкі та кусливі, як ті змії. Коли яка попаде в землю, зариється глибоко й стирчить так кріпко, що й вирвати її нелегко. А як у груди, наскрізь прошибне. Груди князів і дружинників опанцирені, вони тих стріл не дуже-то й бояться. Але що мають казати звичайні мечники та колійники?
А стрільців половецьких куди більше, вони по два луки мають. І на конях вони, то прискакують, то втікають. А коні їх легкі, поворотливі, степові. Княжі ж стрільці опішені, йдуть і стріляють, ідуть і стріляють.
Стріляли, поки їм стріл стало. А тоді розступилися передні лави Володимирового й Ольстинового полку і пропустили крізь себе перетомлених стрільців. Пропустили, замкнулися й рушили вперед, бо ворог наближався.
Зударилися. І від зудару того земля задрижала… Мов розбурхані хвилі океану, напирали стовпища половецькі на княжі війська, а ті їх відпирали — мечами, списами, щитами. Чоловік із чоловіком зударявся, меч зі шаблею бився, аж сипалися іскри. Коли пощербилися мечі, з ножами йшли один на одного, до рукопашного бою приходило. Один одного зломити хотів і, як той сніп, на землю покласти.
