Смерть, наче той косар страхітний, ішла й косила. Лавами цілими людей стелила, купи трупа клала. І не вгавала, втоми-перевтоми не знала. На диво багате жниво збирала.
А сонце пекло, палало. Останні сили з людей висисало. Потом вони вмивалися, у крові купалися, світу Божого не бачили, задурманені, оп’янілі, до одної йшли мети, до — перемоги!
Та дійти до неї ніяк не могли. Поколені, порубані, покалічені, обезвічені, лягали на далеких окраїнах землі рідної. Боронили її,
А вожді? Де люди, там і вони. Що людям, те й їм. Ті самі труди, ті самі рани, аби не… кайдани!
Нараз почувся крик:
Шаблі половецькі об шоломи русичів; русичі мали мечі.
— Зліва нас заходять половці!
Ігорів полк висунув свої запасні частини на лівий бік. Скочили на коней і помчали, щоб спинити найгрізнішу з небезпек — окрилення. І вдалося якось не пустити ворога на зади. Хоч із величезними втратами, але відперли його.
Та ще не встигли вернутися на спочинок, як знову вдарив крик на сполох:
— Ворог нас із правого боку заходить. Ігор кинув інші частини на правий бік.
Знову бій, одчайний, завзятий, і знову нові важкі втрати. І так кілька разів, поки ніч не настала.
Втомилися і свої й вороги, від бою й від жаги… Язик до піднебіння прилипав, сагайдаки позсихалися, стріли годі було з них добути. З ніг валилися люди.
Насилу постягали трупи, своїх і чужих. А трупів цілі вали. Вони добрій справі послужать. Жахливою перегородою стануть між обома ворожими таборами.
Над полем рудий туман. Чути піт, і кров, і стогони…
Князь Ігор зціпив зуби. Він теж ранений у руку… Та йому стогнати не годиться.
Третього дня, в неділю, ще й сонце не сходило, як половці почали знов наступати. За ніч до них нові стовпища понадтягали. А княжих людей чимраз менше. Та їх обхопило невгнуге завзяття. Не здаватися, битися до останнього строщеного списа! Бо й що ж їм іще залишалося? Ворог їх не пощадить. Не замирить із ними по-лицарськи. Ранених по-добиває, подорізує, а для тих, що попадуть у полон, для тих — хто його знає, що краще: смерть чи життя полоненика-раба? То й, не дожидаючи наказів старшин і воєводів, із місць зривалися і ставали в ряди. Як учора й позавчора.
І знову летять стріли каленії, брязчать шаблі об шоломи, тріщать списи гартовані в чужім, половецькім краю.
І знову, мов ті снопи на ниві, лягають Дажбогові внуки за свою землю, за волю.
Аж нараз… Ігор дивиться й очам не вірить. Із Ольсти-нового полку вискочила сотня, одна і друга, чернігівські ковуї, ті, що в боях без мечів і щитів, з ножами тільки в руках на ворога кидаються і перемагають. Вискочили й біжать. Куди ж бо вони? Невже ж зжахнулися смерті й утікають? А може, яку ворожу побачили частину, що хоче зайти збоку, й летять їй назустріч?.. Не пустити їх, завер-Ііути, бо й так уже людей небагато…
І Ігор, не надумуючися довго, скаче на свого коня й летить навперейми. Здіймає шолом, щоб його побачили й пізнали.
— Ви куди? — кричить. — Вертайтеся! Це ж я! Ваш вождь. Не осоромлюйте себе, Чернігова, цілої землі нашої!
Чи пізнали його ковуї — не знати. Та пізнали князя половці. Як ті парди, кинулися на нього. Поворот до своїх йому загородили. Розлучили вождя з його військом. Ані йому до війська, ані війську до нього.
І ковуям ніяк завернутись. Один тільки Михайло Юрієвич насилу пробився. Став біля Ігоря, своїми широкими грудьми його заступає, бо Ігор ранений у руку.
Та ще в пору Данило до шуряка прискакав. Трьох їх тепер — трьох, як одна душа. А довкола половців, мов чорної птиці. І все ще нові надлітають. Верещать. Смачний шматок занюхали. Та нелегко його дістануть.
Не одна голова ворожа з плечей злетить, не одна шабля зломиться, не один спис потрощиться, заки бісові сини дістануть у свої руки трьох хоробрих Дажбогових внуків. Б’ються.
А полками за той час Всеволод кермує. Мов той ярий тур, кидає собою направо, наліво. А де його золотий шолом блисне, там лежать постинані голови половецькі. Де його меч гряне, там хтось упаде, і більше вже не встане. Бо що йому рани? Він забув про всіх і про все, навіть про свою дружину; прегарну Глібівну, про свій престол і дороге насліддя. Йому одне на гадці: пробитися крізь ворожі лави на допомогу братові свойому, дорогому Ігореві. Вони ж так недалеко один від одного — на один перестріл. На один перестріл усього. Та в ту мить його меч не видержав ворожого удару. Здзеленькотів, відломився від рукояті, полетів.
Вороги хмарою накрили Всеволода. Друга хмара окутала Ігоря й його товаришів бою, Данила галицького й Михайла Юрієвича чернігівського.
Так розлучилися вірні брати над берегами мутної Кая-ли. Так скінчився той бенкет червоний, — вина-крові не стало. Впилися нею хоробрі русичі й ворогів напоїли. І лежать тепер усуміш у важкому похміллі.
Шумить над ними степова ковиль-трава, і гнуться над річкою лози. Ронять листки, як сльози.
Мало хто вийшов ціло з тих боїв жахливих. Одні полягли, другі останками сил до річки добилися, щоб рани обмити та вгасити спрагу, й потонули в її каламутних хвилях, ще інші попали в полон, а тільки деякі заціліли. І ці — виснажені, бігли окривавлені, голодні, бігли навмання, подібні до звірів, цькованих хортами. А страх біг за ними, бо не мали половці для ворогів ні сумління, ні серця.
І втікали вони ночами невидними, полями бездорож-ними, умліваючи з голоду й болю. Ночами втікали, а днями ховалися в комишах, в очеретах та в багнах, що не висихали. Не один там і заков’яз навіки.
А ті, що їм поталанило добігти до землі рідної, — приносили сумні вісті про погром, якого ще не бувало:
— Каяла!
І летіло це зловісне слово від міста до міста, від села до села, від загороди до загороди. А куди пролетіло, туга, мов та повінь, розливалася широко. Туга за тими, що пішли й не вернуться ніколи, жаль за славою, що її сором, мов хмара сонце, прикрив, і тривога, що завтра буде!
Бо на цих боях не скінчиться. Мало буде Обиді нашої кривди. Вона збудиться, лебединими крилами сплесне й полетить на нас. А за нею насунуть стовпища половецькі з ханами Гзою та Кончаком. Копитами землю зо-рють і кістками заволочать, людським тілом її згноять, поллють кров’ю, слізьми зросять… Ой, гіркі ж то будуть жнива, доле наша нещаслива!
І пролетить Обида понад нашим краєм із вогненним рогом у правиці невблаганній, села й городи попалить, квітучі загороди людські у попіл оберне.
Ох леле, горе нам!
А над берегами Чорного моря готські діви гратимуться золотом нашим, бо його аж туди занесуть криваві хвилі степових річок. І усміхнеться німою, нерозгаданою усмішкою далекий бовван тмутороканський.
Усі сили ворожі радітимуть радістю великою, що заламалася сила Дажбогових внуків, заламалася й не скоро до давньої потуги повернеться…
* * *
Великий київський князь Святослав був саме тоді в Корачеві, де збирав нові сили, щоб улітку піти на половців. Вертаючися з Корачева, поступив до Новгорода-Сіверського. Хотів князя Ігоря намовити до цього походу. Та як же здивувався, коли не застав там ні Ігоря, ні його дружини. Ігор на половців пішов, а Ярославна переїхала до Путивля. І зажурився Святослав. Не радяться князі з ним, самі тайком за такі небезпечні діла беруться. Відвикли слухати київського князя як свого начальника, як наслідника Володимира Великого й Мудрого Ярослава. Не бачать, що нівечать спійло, яким розбита на уділи земля трималася ще хоча трохи купи. Не розуміють, що підтинають гілляку, на якій самі сидять.
З такими сумними гадками князь Святослав заїхав до Чернігова, щоб і тамошнього князя до літнього походу намовити. Не намовив, а лише довідався про Каялу. І серце його скліщив біль: такі хоробрі князі, і тепер у половецькій неволі! Який сором, яка втрата!
Спасати їх, спасати!..
Спокою не мав князь Святослав ні вдень, ні вночі. У днину з гадками бився, по ночах мутні сни йому снилися. А як вернувся до Києва, скликав мужів своїх на раду й розказав їм свій останній, найдивніший сон,
— Лежав я, — казав князь Святослав, — на київських горах, на тисовому ложі під чорним покривалом. Напували мене вином синім, змішаним із отрутою, та з пустих сагайдаків половецьких сипали мені жемчуг на груди. Лоскотали мене. А я був безсилий, безрадний. Дивлюся, а в мойому теремі золотоверхому дошки без сволока над головою висять. Ось-ось упадуть і придавлять мене! Слухаю, а галки й ворони чорними стадами насунули і край наш пообсідали ген аж до Пліснеська, до Кисаневої деб-ри. Обсіли, крячуть і не летять над море.
Слухають бояри князя і так йому цей дивний сон ясують:
Туга, князю, твій ум полонила, бо довідався ти, що Ігор і Всеволод, як два соколи бистрі, злетіли зі своїх престолів, щоб добути город Тмугорокань або шоломами випити воду з Дону, t половці підтяли крила тим вірлам-соколам, самих їх у пута залізні закували й у кліті посадили. І темно стало в неділю ясну, бо два сонця наші погасли, а з ними й два місяці за хмари зайшли. А тоді степовики, немов те кровожадне гніздо нардове, порозбігалися по волостях наших, нам на смуток, ворогам на втіху. Вже-бо наруга побідила славу, вже-бо неволя вдарила на волю. Див з дерева свого світового на землю кинувся, а готські діви заспівали про Вусові часи та про помсту Шаруканя.
Так з’ясували бояри дивний сон князеві. А князь, вислухавши їх золоте слово, зі сльозами змішане, зронив:
— О, Ігорю і Всеволоде! Чом ви моєї сивої голови не пошанували, чом ви ради моєї не питалися, а за голосом своїх палких, лицарських серць пішли? Рано почали ви половецьку землю сікти метами своїми, собі слави добувати. І де ж тепер та ваша слава кривава? Де полки ваші, де чернігівська дружина брата мойого Ярослава?.. Не шукайте їх і не кличте, — мертві не відгукнуться.
І задумався князь Святослав, бо бачив горе рідної землі, якого не бачили інші. І зажурився він — хотів Ігоря і Всеволода з неволі визволяти, та сил до того не мав. А половці справді, як те пардове кодло, по країні нашій порозбігалися: Гза Посем’я руйнував, Кончак лютував по Посуллі. Аж під Переяслав увігнався і город обляг. Князь Володимир Глібович із невеличкою дружиною вискочив із мурів, але в нерівному бою трьома копіями був пробитий. А коли Святослав на підмогу йому пішов, половці від Переяслава під Римів пішли, добули його та зруйнували.
Все це, та сумна картина, мов жива, розгорталася перед очима Святослава. Та він її не зжахнувся. Почув нові сили й нову охоту в серці.
— Браття! — сказав він. — Коли сокіл пір’я ронить, коли він линяє, тоді високо літає за птицями, щоб їм гнізда свого на поталу не дати. Так і я, хоч і не молодий, гнізда свойого на поталу половцям не дам. Підемо й поборемося, браття!
Минали неспокійні дні, проходили безсонні ночі, а князь Ігор з полону не вертався. Війна. Половці в краю. Про мир і гадки немає.
А проте княгиня Ярославна дожидала Ігоря, як ясного сонця в довгу осінню сльоту. Він приїде, він приїхати мусить!
Не раз їй здавалося, що від степу шпаркі половецькі коні летять. А на одному з них він, її ладо. Вибігала тоді з терему на вали й дивилася. Довго-довго. Та від степу тільки вітер туманами пороху котив. І ще гірше засмучена, було, вертається до своєї відпочивальні. Помолиться, на мить своє горе забуде, — засне. Аж тут нараз буцім хтось над її вухом гукне: “Вставай!” Зірветься, сяде на постелі й наслухує. Голоси якісь на дітинці чує. А з тих голосів голос Ігоря вибивається. Так, це він! Дає накази конюхам, щоб вичистили й нагодували його коня, бо він далеку дорогу пробув… А ось і її син Володимир на отрока гукає, щоб йому стрем’я притримав, із коня зіскочити поміг, бо в нього ноги — одна рана велика…
— Вони! Вони! — скрикує радісно княгиня, одягається й біжить на замкове подвір’я.
Але там тільки тіні від веж на землю лягають, тільки дерева жалібно скриплять, ними на всі сторони вітер гне, за чуби термосить.
Отаке не раз бувало. І в Новгороді, і в Путивлі, куди переїздила княгиня, то від половецьких наскоків утікаючи, то доглядаючи маєтку свого сина.
Ніде й ніколи не було їй спокою.
А в неділю ще гірше, ніж у будень, бо неділя нагадувала ту неділю нещасну, коли Ігор із княжого золотого стремена зіскочив і в невольниче сідло пересівся. Та ще в неділю тієї роботи нема, що в будень. Є коли й є над чим думати.
* * *
І вийшла княгиня Ярославна з терему сина свойого Володимира в його городі престольнім у Путивлі на замкові вали в неділю, на досвітку рано, і очі свої, як дві ластівки скоролетні, далеко на схід пустила. В ранню млу, в туман синій, що над землею повис. І летять ті ластівки на крилах туги гень-гень аж за Донець, до сірих веж половецьких, князя Ігоря шукають.
Коли б могла, зозулею туди полетіла б, замочила б бобровий рукав свій у Каялі й обмила б рани криваві на хоробрім Ігоревім тілі.
Коли б могла!
Коли б могла, зняла б руки вгору, мов ті зозулині крила, заплющила б сплакані повіки й верглася б із вежі щонайвищої буйному вітрові в обійми. Хай несе її туди, де Н’ор тепер.
Коли б могла!
Та вітер не їй, а половцям сприяє. В час боїв над Кая-лою так жваво половецькі стріли хапав і на Ігореві вої ніс, а князеві стріли на боки заносив… Мало то йому місця попід облаками буяти або на морі гратися кораблями? Чого ж він тоді княжим воям у очі пилом метав, чого ж радість її по ковиль-траві розвіяв?
Коли б могла, Дніпра-Славуту ублагала б, щоб на своїх хвилях пінистих приніс човен із її дорогим ладом від половців до затону в Почайній.
Коли б могла!
— О сонце, тричі ясне сонце! Всім тепло ти й радість посилаєш. А чого ж бо ти так невблаганно пекло тоді, як Ігор із половцями бився? Чого виссало ти останні сили з тіла його воїв, язики їм до піднебінь поприліплювало, висушені тули постулювало, що стріл з цих тул добута було годі?
0 сонце, тричі ясне сонце!
Заводить-плаче Ярославна. Коли гляне — у полі, на шляху, щось бовваніє. Коні два повагом ступають. А де ж вершники? — Вершників немає, тільки два піші коні за поводи ведуть. Коні рівно ступають, не напереміну ногами, а права передня і задня, ліва передня і задня — іно-ходці. А між кіньми — килим. Когось везуть. Живого чи вмерлого? Боже!
Княгиня хоче бігти, хоче побачити, хто на килимі, як та дитина в колисці, та ноги під нею вгинаються. Паде. Сонце крізь імлу продирається, княгиню розважує, але вона того не бачить, не чує…
* * *
Вибігли дітські з княжого терему, підняли княгиню й завели до відпочивальні. Розплющила очі.
— Кого привезли? — питає.
— Твого галицького гостя.
— Данила?.. Де він?.. Ведіть мене туди… Ні, ні, стривайте на хвилину.
І поправила вбрання на собі, очі зі сліз обтерла.
— Живий він? Здоровий? Кажіть!
— Живий, але нездужає, від ран.
— Лікар при нім?
— Лікар зілля в гаю збирає. Побігли по нього.
— Ходім!
Данило, побачивши княгиню, хотів схопитися і привітатися з нею. Але сили послуху відмовляли. Княгиня припала до нього.
— Брате мій!
— Сестро!
І довго не могли прийти до слова. Розлука, ніби той мур, розвалилася нараз, але зараз же виростала якась нова, ще гірша перегорода — свідомість, що Данило важко недужий, що вони можуть розлучитися навіки.
— Ігор де? — спитала по хвилині Євфросина. Данило жалібно подивився на сестру. Не тішиться, що
він приїхав, про Ігоря питає… Хоч воно і природно, але ж таки прикро.
— Ігор іще там! — відповів і показав рукою на схід.
— Як йому?
— Не турбуйся. Кривди не має. Його шанують, як князя й як лицаря.
— Правда? Не дуриш ти мене?
— Я ж неправди не люблю, ти знаєш. Ігор здоровий, на лови їздить, двадцять людей біля себе має. Тільки за престолом своїм і за тобою тужить.
— А рука?
— І рукою вже гаразд володіє, як колись. Тільки гляди як вихопиться з неволі і прилетить до тебе.
— Що ти кажеш?
— Прилетить. У нього там є один вірний половчанин, Овлур. Той священик, що ти його Ігореві післала, освідо-мив цього Овлура, охрестив, і тепер він душу за Ігоря віддав би. Овлур Ігореві вернутися допоможе. І я вже бачу, як ясно світить сонце, як Ігор у краю ріднім, як він їде поклонитися Матері Божій, як із церкви виходить, як народ його вітає, дівчата співають, князям славу віддають…
— Господи! Коли ж то буде… А що ж син мій Володимир?
— І ним не турбуйся. Його полюбила донька хана Кончака. В вогонь і воду за ним пішла би.
— Половчанка? — скривилася княгина.
— Половчанка, але гарна й добра душа, — потішив її Данило. — Побачиш, приїдуть обоє. До того, вже християнка вона. Не вдавайся в тугу, сестро.
— А ти?
— Я вже, Богу дякувати, тут, — сумно усміхнувся Данило. — Прийшов потішити тебе, бо туга твоя, мов той зозулин крик, аж туди до мене долітала.
— Добрий мій! — спочутливо сказала княгиня і стиснула виснажену братову руку.
— Яка там добрість! У неволі вмирати не хотів, і тільки. Задихався там. Ні для ока, ані для вуха розради не було. Куди не глянь, рудий степ, сірі вежі, незчисленні табуни коней та стада худоби. А там, у нас, Дністер, гаї, левади, пісні. Солов’їні, й людські, й дівочі.
Полетів кудись далеко очима. Ув очах вогні горіли.
— Як зацвітуть навеену сади, як вибіжать на синє небо всі зорі, які лише є, як заспівають усі солов’ї, — ех!
— А твоя пісня, Даниле?
— Вона тут! — і показав на груди. — Але я не вмру, поки її не передам тобі написану. Це пісня про Ігоря, про Всеволода, про твого батька Ярослава, і… про княгиню Ярославну. Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння — всі ми в ній житимемо. І я теж. Хоч мене й не буде, ні в житті, ні в пам’яті людській.
