Кілька днів не виходимо з хати.
Наш господар, старозаконний жид, має крамничку.
Що до життя конечно потрібне, купуємо в нього, а місто не цікаве для нас.
Місто — це стоголова гідра.
Скрізь варти стоять, скрізь з багнетами вояки.
Вояки такі гострі і такі послушні, як багнети.
Кілька днів не виходимо з хати.
Досипляємо недоспані ночі. Ходимо по хаті, мов по кораблі.
Ноги від землі відвикли. В голові — млин. Вода на ло-токах шумить, камінь зерно розтирає на міл. Зерно наших споминів і вражінь… Як соромно втікати!
Нагадується пес, котрого з подвір’я женуть, бо хату новий господар заняв. Пес голову понурив і біжить. За селом на окопі сяде і буде вити.
Ой, будемо вити!
Як соромно кидати свій рідний край!
Ніби він кличе на тебе: “Куди ідеш? На те викохав я тебе, щоб ти мене на невідоме кидав?”
Дерева, придорожні хрести й каплички, навіть цвинтарі біжать за тобою і кличуть: “Вернися!”
1 може б, ти вернувсь, та поїзду не здержиш. Вже ти слова не маєш, бо ти втікач.
Мостів вояки пильнують. Наші дядьки. Лишили жінок і дітей, лишили недокінчене жниво і пішли пильнувати мостів. При кожнім кількох, а ворог хмарою надходить.
Допильнують!
Розклали ватру, гріються і страву варять. Дрібонький дощик хоче погасити ватру. Не годен.
Так не годен слізми погасити світової пожежі…
Дощик паде, ліси куряться, за нами ніби хтось за-навісу спускає.
Не підніметься вона так скоро…
Кілька днів не виходимо з хати, а думки не відходять від нас.
