Йшов, як би за ним погоня гнала, як би перед татарам ми втікав. Що ступить крок, що вийме ногу з глибокого снігу, то вітер надбіжить, закрутиться, завиє і слід дочиста занесе, щоб довкола було рівно й пусто, як серед моря в ТИШУ. Білий безмежний океан; а на нім він один, як друхлий човен в боротьбі з бовванами. Чорні хмари, що за Днини, як чорні стада великих диких птиць, уганяли по Небі, збилися тепер докупи та застелили небосклін великою, мутною, як око сліпця, безмовною веретою. Вже затаїли останній клапоть ясний, вже не видно нічого. Часом будяк, що сторчить з-під снігу, заскрипить розпучливо, якби нарікав на долю, часом листок відірветься від галузі та почне втікати в тепліші, кращі краї, часом пеньок вилізе з-під заспи як звір із своєї ями, і знову біло, і знову пусто, лиш вітер віє і мороз кламцає зубами.
Йде. Не потребує видіти дороги, бо серцем чує, де його село. Нехай ніч до решти обезвічить небо, най світ цілий переміниться в одну яскиню, він трафить до своєї хати, до жінки, до дітей, він з ними відсвяткує вечір.
Сил має досить. Там, в тій поганій, тісній, темній, безвоздушній норі лежав цілими днями і цілими безсонними ночами думав о праці. Відпочав собі. Звіря теж не боїться. Чує, що поборов би медведя. Але людей бачити не хоче. Втікає перед ними по полях, як той пес, що збився з дороги та боїться чужих собак. Щоби хоч через завтра не видіти живої душі, щоб з жінкою, з малими дітьми перебути у власній хаті тих кілька-кільканадцять годин як чоловік і як господар!.. А там?… Границя недалеко. Перейде на другий бік і — поминай як звали! Вже він дасть собі раду. Най тільки до річки, до чистого льоду, — полетить по нім, як птах… Ховає руки в рукава, голову всуває в тулів і місить, місить білий сніг завзято, люто, з розпукою.
Вітер тручає його, кидає в глибокі білі ями, навіває перед ним високі кучогури, він не зважає — йде — мусить зайти!
Ось і могила. Звичайно видно з неї цілі сотні верст, засіяні селами, хуторами, застелені травами, схвильовані ланами, ріками перепоясані, квітами заквітчані. Тепер всюди сніг, всюди темрява.
Ступиш крок і юсе по тобі. Бебевхнеш в безвісті не-стяменні.
Припав до вершка, з котрого вітер звів білу кучму, і слухає, прислухується… Вітер… Лиш десь далеко, дуже далеко якісь живі звуки. То собаки брешуть. Значиться село… Але де?.. За річкою направо — буде ще з десять верстов…
І нові сили вступають в його тіло, нова охота розігріває груди. Смертельним потом обливається, але йде, все йде. А як побачив перше світло — гень далеко в селі, то летів до нього і рвався, як дитина.
Роз’яснилося від того світла в його душі. Се ж його рідне село, за котрим тілько місяців визирав надаремно крізь залізні грати тюрми, село, з котрого вирвали його насильно, осирочуючи жінку й діти.
За хвилину буде між ними. Засяде в теплій чистій хаті до святої вечері як чоловік і як господар. А завтра? Завтра най буде що хоче. Довше всидіти не міг в тім бруді, в тій неволі, в пеклі…
Але селом не піде. Зайде від поля, як той приблуда-пес, що боїться собак. Не хоче стрічатися з людьми хоч тую днину, хоч дві… Іде…
Вже на подвір’ю, вже в сінях, вже в хаті.
Жінка, як побачила його, остовпіла.
— А ти ж як?
— Так, яквидиш.
— Відпустили?
— Най їм так Бог гріхи на страшнім суді відпустить.
— Ти втік?
— А вжеж що втік…
І лице її, на хвилину втіхою роз’яснене, затягає нова хмара смутку.
— А як же тепер?
— Або я знаю як… Як маєш що їсти, то давай, бо з голоду гину.
Жінка метнулася до печі, відіткала затулу, й по хаті повіяло запахом борщу та голубців.
— То ви ще без вечері?
— Таж видиш, шо без вечері. Не хотілося самій сідати.
— А діти?
— Виглядали першої зорі, а там щось їм до голови прийшло, що тато йде. Чекали, чекали, аж поснули.
Підійшов до постелі і всміхнувся.
— Але ж бо виросли, небоги. Марійка до тебе подібна, а Павлуньо такий козарлюга, що ну!
— В батька вдався, — доповіла жінка.
Погладив діти по круглих голівках, зітхнув і задумався. 4в — Дай мені яку людську одежу, най мене діти в тім мУНцурі” не видять.
~~ А я й забула, що там тебе так по-панськи прибрали.
“творила скриню і подала білля. Обмився, розчесався, г^ався і як не той став. А тоді арештантський одяг скрутив в скрутель і жбурнув у піч. Докинув сухого пруття, підпалив, — горить.
— О, видиш який дим та сопух. Тьфу. А як тріщить.
3 челюстей справді вилітала така хмара густого їдкого диму, як би хата горіла, а так сильно гуділо, що аж діти збудилися.
Білими пухкими п’ястучками протирали заспані очі та здивовано дивилися на батька.
— Тато? — питався старший.
— Тато, діти, тато, — і здіймав їх з постелі. Хлопчик сів коло батька на ослоні, дівчинка на
колінах.
Зачали їсти.
— А ти, тату, де бував так довго? — питає хлопець.
— Далеко, сину, бодай там твої ноги ніколи не поступали!
А дівчинка собі:
— Хто тобі варив їсти, тату? А потім одно наперед другого:
— Мама щоднини плакала за тобою.
— І я також.
— У нас є маленькі поросята.
— Такі білі-біленькі.
— А староста казав, що ти до нас ніколи не вернеш, — лепетіли веселими, врадуваними голосами.
— Староста, діти, дурний, ви його не слухайте. Тато як піде куди, то все до вас верне. їжте, діти, борщ, бо хто борщу не з’їсть, той куті не дістане.
— Ми не хочемо куті.
— Ов! А то чому?
— Бо кутя гірка.
— Та де гірка? Кутя з медом, солодка.
— А мама казали, що гірка буде кутя цього року…
— Мама так вас страшила, діти, їжте. Кутя солодка. Замовкли і їли. Жінка як в образ дивилася на мужа…
Не змарнів, тільки постарівся та й ніби запух. Може, так з вітру. Але тої свіжості, що перше, вже в нім нема. Тільки очі світяться, як давніше. Як подивиться ними, то мовби жаром обсипав. Перед роком, на сході, як став говорити про волю, то в тих очах такі іскри летіли, як блискавиці, на брови нависли хмари, а голос гримів, як грім. Гарний був і страшний, такий страшний, що забрали його і замкнули, як дикого звіра.
— Ти чого так дивишся на мене? — спитав, почувши на собі її теплий погляд.
— Бо дивно мені, що ти між нами. Так, ніби сон який приснився. Дивний святий вечір.
— Дивний… Дивні тепер речі діються на світі, і не кінець тим дивам… Далеко не кінець. Якби ти виділа тих людей, що по тюрмах живцем гниють, якби ти чула, які муки вони перебули, ти молила б ся до них, як до мучеників преподобних.
І почав оповідати з жаром про те, що чув і видів. Мала хатина наповнилася людьми збитими, скатованими, що конали, маючи одно бажання: волі. Зойки і стони добувалися з усіх углів, а могутній подув гніву і мести хитав хатою, як буря деревом в лісі.
Груди підносилися щораз вище, серця живіше били. Зіниці дітей більшали, мов хотіли би відбити в собі цілий світ з усім тим, чого не бачили й не могли побачити.
Нараз: “Мамо, хтось іде!” — відозвався хлопчина і припав до рамен батька.
Тихо…
— Тобі причулося, дитино, — сказала мама.
— То хтось вулицею йшов.
— Заслони вікно, най не дивляться погані очі.
— Краще сядь собі в кут, там тебе не побачать.
Послухав, посунувся, але спокою не мав. Щось тривожного, незвіеного ходило попід хату. Не кидали куті на стелю, діти не квокали в сіні, згасили скоро лампу й на-потемки сиділи.’ Оповідав їй про свою неволю, як терпів і нудьгував, поки дійшов до такого, що або вирвешся з того гробу, або зробиш собі смерть. Нині при святій вечері менше на них вважали, сторожі більше випили, як звичайно, і тепер він тут, коло неї.
Змарніла ти мені, небого, зжурилася, — говорив, гладячи ц рукою по обличчю, а голосом по серці. — Не журися, якось воно буде.
А вона замість слів добула сльози. 7— Відсвяткую та й за кордон. А там — шукай вітра в оді. Чи на фільварку якім наймуся, чи при фабриці, вже Дам собі раду. З весною піди до нашого Михайла, най ому поле найме. Нині землі кожний потребує, то заплатить, а Михайло нашої кривди не схоче. Скажеш, най на
ставищу пшеницю посіє, а жито на середній, буде як шу-вар. Товару не продавай. Може, Бог дасть, що прийде нове право, і я верну, а тоді, знаєш, як трудно без худібки.
Говорили, а час ішов. Вже й ніч минула. Надворі втихло, зорі висипалися на небі, як вівці з кошари. Крізь вікно видно дерева, інеєм осріблені, і дорогу, добре виїжджену, здовж села, як випраний рушник, простерту. При дорозі стоять хати з снігом на стріхах і освітленими вікнами дивляться на церкву на горбку між липами. З деяких куриться дим. Так подобають на газдів в білих шапках з люльками в роті, що йдуть до церкви на всеношну. Чути, як з подвір’я на подвір’я хтось перебіжить, скрипнуть ворота, забрешуть пси. То від сусідів носили до панотця вечерю, то Іван вертає від Софії, а Микита Грім, перший в селі пияк, вертає з корчми і трафити до хати не може. Впав перед кузнею — колядує. На другім кінці села співають…
* * *
— Хтось йде! Чуєш?
— Чую. Подивися до вікна, може, пізнаєш хто. Встромила голову в віконце.
— Соцький і кількох чоловіків. Христе Боже!
— Не кричи. Двері замкнула?
— Замкнула. Матінко свята, многотерпелива, зглянься на нас та на наші діти.
— Не заводи. Як прийдуть, то скажи, що вночі хлопів до хати не пускаєш. Зрозуміла?
— Розумію. Ох, доле моя нещаслива. За що ж ти мене так страшенно караєш? Ох, доле!
— Не кричи, кажу, бо дітей збудиш. Чуєш, гримають, йди до дверей.
До дверей хтось справді застукав палицею тричі, як свати.
Жінка насилу промовила: “Хто там?”
— То я, соцький, відчиніть!
— Я сама в хаті і хлопів по ночі не пускаю, — відповіла, набираючи відваги.
Під дверима залунав регіт.
— А дивіть, яка свята! А той, що з вами цілий вечір сидить, не хлоп? Ха, ха, ха!
Мовчала.
— Не відчиняй, — приказує чоловік. — Най розбивають. — Сотки гадок перебігли йому по голові.
— Приказую вам відчинити іменем закону! — повторив з урядовою повагою соцький.
— А я вам, добрі люди, кажу, що по ночах хлопів не пускаю, прийдіть по дневі, а тепер мені дітей не страхайте.
— То не є жадні хлопи, то є урядові особи, розумієш, дурна бабо? А як ти нас по-доброму не пустиш, то ми силою увійдемо, бо громада не може укривати острожника… її немов хто довбнею вдарив.
— Острожник!
— Стрібуйте, — відповів обиджений. — Я вас привітаю, як злодіїв, що вночі лізуть до чужої хати.
— А, вітаємо вас, Сидоре, зі святами.
Бачите, ми кажемо, що хочемо з вами побалакати, а ваша жінка не хоче нас пустити! З урядовим ділом приходимо. Пустіть!
— Не пускай, не пускай! — благала, припадаючи до нього.
— А що ж? Коміном вилізу чи як? Бачиш, що обступили хату. Мушу вийти.
— Ну? — наставав соцький, — пустите нас чи ні?
— Відпустіть перше своїх людей.
Перед порогом почувся шепіт, а там сніг захрустів під ногами.
Чути було, як кілька хлопів перейшло подвір’я і як відчинили і замкнули ворота…
Сидір підперезався і наложив шапку.
— Не йди. Послухай мене, не йди! — благала жінка, чіпаючися його ніг. — Не йди!
Відсунув її легко й відчинив двері…
Хвилину стояли мовчки. Один в дверях, а другий на стежці перед хатою. Сидір широкоплечий, гордий, з очима, з котрих сипляться іскри, соцький скулений, несмілий, як винуватець, палицею по снігу пише.
— То ви по мене, як по душогуба прийшли? — сказав Гордо Сидір і чекав відповіді.
Соцький мовчить.
— Як Юда Христа хочете мене урядові віддати, мене, що був вашим голосом і вашими устами, що волі і землі хотів для вас і для дітей ваших! За тоє облавою йдете на мене, як на дикого звіра?
Гнів розпирав йому груди.
— Чи я скривдив кого хоч на волос в громаді, кажіть! Жаль підступив йому до горла й давив так, що говорити не міг. Соцький відповів повірно.
— Ніхто того не каже. Кожна дитина посвідчить, що ви були чесний господар і добрий сусід.
— То чого ж хочете від мене? Чому поночі нападаєте на мене?
— Бо таке право, Сидоре, таке право. Ви ж самі знаєте, що втікача вкривати невільно, бо за то тяжко карають.
— А через що втікає, того ви не хочете знати?
— То друга річ. Ми тому не винні.
— А хто ж, я?
— І не ви. Бог святий знає хто.
— Бог?.. Ваш дурний розум. Замість допомоги мені, замість всі стати за одного, як я стояв за всіх, як гончі собаки травите мене, підлі.
— Не сердьтеся, Сидоре. Таж ви знаєте, що робимо не з доброї волі. Власть каже.
— Хай собі каже, що хоче, а я вам ось що скажу. Ідіть ви собі додому та спіть спокійно, а завтра мене в селі не буде. Добре?
Соцький мовчав, боявся відповісти.
— Ну, як же? Кажіть.
— Так не можна.
— Не можна?
— Ні. Люди знають, донесуть до уряду, і буде біда. Збирайтеся і ходіть з нами до волості, як вам Бог милосердний раз поміг утечі, то, може, і другий раз поможе. Збирайтеся!
— Так, Бог святий має помагати, а ви ні, хоч я за вас тільки муки витерпів, пщлі, нужденні раби. Проч мені з подвір’я. Зроблю як кажу. Проч, а то мені тепер все одно — проч! і підніс свої здоровенні кулаки, як на образі Мойсеи скрижалі. Соцький глипнув хитрими косими очами, зрозумів момент і, не надумуючись багато, головою, як тараном, вдарив Сидора в груди, а рівночасно хотів обняти руками його попід сили.
Сидір йойкнув, захитався, але скоро знайшов рівновагу, і свою могучу руку, як довбуш палки на бубон, з розмахом спустив на плечі соцького. І, як з бубна голосний іук, із грудей соцького добулося глухе, глибоке — гу! Він перехилився, як той, що з берега коміть головою у воду скаче, і носом запоров у сніг.
— Крижі! Ой, крижі, переломив крижі, — верещав, качаючися по землі.
— Бийте його, бийте його, ой крижі, ой-ой-о!.. Кількоро хлопських тіл зчепилося в одну потвору, що
крутилася, ревіла і стогнала по подвір’ю, вимахуючи й приклякаючи на кільканадцятьох ногах, вириваючи з роз-чіхраних голів волосся, харкаючи прокльонами і кров’ю.
Соцький намагався встати і докинути свою пайку, але за кожним разом падав ще нижче і кричав іще жалібніше:
— Крижі, ох, крижі, бийте, поки дише — ой, крижі!
А потвора заедно крутилася по подвір’ю, як встекла, як навіжена, лишаючи за собою стони, кров, клапті волосся і куски одежі.
До неї, як чайка до хвилі, припадала розхристана жінка і білими устами просила несамовито:
— Лишіть, бо вб’єте, лишіть! Що робите, люди, лишіть!
В хаті збудилися діти й кричали… Потвора котилася від порога до воріт, тут розпалася, як посікана гадюка.
Кількох хлопів, обкривавлених, задиханих, стояло коло купи людського м’яса.
Але ж моцний, як звір.
В криміналі набрав такої сили.
— Обпорядив нас, як треба.
— Дивіться де мої зуби, о!
— А мені палець відкусив дочиста.
— О-о-о!
— Ой, не видержу, крижі! — стогнав конаючи
На небі горіли зорі. На церкві відізвався дзвінок. Зразу легко, наче б хто пальцем до райської брами стукав, потім сильніше, немовби срібні кулі по церковній бані летіли, частіше й сильніше, аж розлетілися чисті звуки по селі, по полях, по дібровах, звіщаючи цілому світові щасливу вість, що родився Христос.
