В одній з долин графства Нортумберленд на маленькій фермі жила сім’я Вільсонів, що складалася з чоловіка і жінки, їх сина Неда і дочки Емі.
Біля їхнього будинку, на відстані двадцяти сажнів, лежав великий камінь. Щовечора, як тільки починало темніти, біля цього уламка скелі з’являлася фігура баби, закутана в старий сірий плащ. Вона нахилялася, виймала з кишені молоток і починала щосили бити ним по каменю, ніби хотіла роздробити міцну брилу граніту.
Так безплідно вона працювала всю ніч і йшла, ледь на небі з’являлися перші слабкі промені. Її називали божевільною Неллі, і ніхто не знав, скільки їй років. Мешканці ферми звикли до постійного стуку молотка старої і не звертали на нього уваги. Запізнілі слуги при світлі місяця завжди бачили її в одному і тому ж одязі взимку і влітку, в спеку і в холод.
Однак коли діти фермера повиростали, їм стало цікаво більше дізнатися про стару, яка щоночі так старанно і так марно трудилася.
Одного разу в ясний місячний вечір Нед і Емі підійшли до неї і запитали, навіщо вона намагається відбити шматок граніту, але Неллі повернула до них таке сердите обличчя, і її запалі очі так зло заблищали при світлі місяця, що Емі з жахом відсахнулася і заплакала. Брату довелося відвести її в бік і довго заспокоювати, кажучи, що Неллі тільки нещасна хвора, яка не може їм зробити нічого поганого.
Емі заспокоїлася, але коли Нед запропонував їй повернутися до каменю, вона навідріз відмовилася, і брат з сестрою пішли додому.
Проте Нед вирішив сам дізнатися таємницю божевільної, і на наступний день, в сутінках, він знову пішов до граніту, хоча погода зовсім зіпсувалася: на небі нависли темні хмари і накрапав дрібний частий холодний дощик.
– Невже нещасна знову сидить над своїм каменем, – подумав Нед, йдучи по слизькій глинистій стежці. І ніби у відповідь на його думку в цю хвилину пролунали розмірені удари молотка.
Божевільна Неллі була на звичайному місці і займалася своєю справою. Нед зупинився біля неї. Вона, не звертаючи уваги на молодого чоловіка, працювала молотком. Тьмяний ліхтар, поставлений на камінь, висвітлював її змучене обличчя. Вітер зсунув її капелюх набік і тріпав її сиве волосся. Краплі дощу текли по її зморшках, як великі сльози, намоклий плащ прилип до її старих худих плечей.
– Ні, я не можу цього винести, – подумав Нед. – Неллі, – сказав він голосно, – що ти робиш? Навіщо ти без толку довбаєш цей камінь? Кинь! Ходімо зі мною, я відведу тебе в наш будинок. Якщо хочеш, ми пройдемо через кухонні двері, і ніхто не побачить тебе.
Стара сердито подивилася на нього і продовжувала стукати молотком.
– Послухай, кинь, – повторив Нед, – переночуй у нас на кухні, ми обсушимо і обігріємо тебе. Проведи хоч одну ніч, як личить добрій християнці. Стара мовчала.
Тоді розгніваний Нед, рослий і сильний хлопець, нахилився до Неллі, підняв її і, не звертаючи уваги на те, що вона намагається вдарити його молотком, відніс в будинок.
Він увійшов з нею в кухню, запалив лампу, затопив піч. Опинившись в будинку, стара присмирніла, впустила молоток … Вона сиділа на стільці, на який посадив її Нед, закривши очі, ніби мертва.
Нед тихенько, щоб не розбудити батьків, покликав сестру, і Емі, перемагаючи страх, зняла її намоклий плащ і стоптані мокрі черевики. Вона взула її старі ноги в домашні туфлі матері і загорнула в свою велику шаль. Стара не пручалася, вона випила теплого молока, але нічого не говорила.
Незабаром Емі принесла оберемок соломи і свою стару подушку і поклала на них Неллі, яка заснула, як убита.
Боячись, що батьки будуть сварити їх, якщо вони залишать в кухні божевільну одну, брат і сестра вирішили не лягати і всю ніч продрімали на незручних дерев’яних стільцях біля кухонного столу.
Ледве почало світати, вони прокинулися. Прокинулася і стара і, ще в напівдрімоті, немов потягуючись, сказала:
– Ох, як добре!
Після цього вона швидко підвелася, з подивом озирнулася і запитала:
– Де я?
До неї підійшла Емі з чашкою теплого молока. Стара ласкаво посміхнулася молодій дівчині. Дивна річ – на її обличчі не залишилося ні сліду від суворості, яка так недавно налякала Емі. Стара Неллі випила молоко і сказала:
– Дякую вам, діти, ви дали мені ніч відпочинку, і для мене наближається інший, ще більш бажаний спокій. Але і ви згадайте добрим словом Неллі. Сьогодні вночі приходите до каменя … І ось що, синку, – звернулася вона до Неда, – приведи робітників або сам постарайся розбити або зрушити той важкий граніт, який я стільки років намагалася розбити. Ти не будеш шкодувати про це.
Стара загорнулася в свій висохлий плащ, одягла старі черевики і пішла.
Розповівши все батькові, Нед з його дозволу з’їздив в сусіднє місто, купив там бурав, порох і гніт. Разом з батьком і наймитом (якому Нед не сказав, навіщо він це робить) молодий чоловік просвердлив камінь і ввечері підірвав його. Гранітна брила розкололася на кілька шматків. Коли ці уламки були посунуті в бік, під ними виявився великий отвір.
Нед нікому не дозволив спуститися в нього. Він попросив усіх піти, а вночі, близько дванадцятої години, разом з Емі повернувся до того місця, де колись лежав камінь.
Неллі вже чекала молодих людей. В її руці був той самий маленький запалений ліхтар. При його слабкому світлі стара стала спускатися під землю по драбинці, що опинилася в отворі. Брат і сестра пішли за нею.
Коли сходи закінчилася і вони зійшли в підземеллі, стара вийняла з кишені три воскові свічки, одну залишила собі, одну дала Емі і одну – Неду. При їх світлі брат і сестра побачили, що вони у великій підземній залі, повній самих незвичайних речей. Тут були величезні золоті глеки, золоті кубки, тарілки, обсипана коштовним камінням зброя, дорогоцінні золоті та срібні пояси і головні убори, стародавні золоті щити і золочені шоломи, опахала зі страусового пір’я і, нарешті, скрині з золотими монетами і красиві шкатулки, повні діамантів, смарагдів, рубінів і перлів.
– Сідайте, – сказала Неллі, вказуючи їм на старовинні стільці, і сама сіла на одну з скринь. – А тепер вислухайте історію старої Неллі.
Давним-давно, коли всю цю країну майже суцільно покривали дрімучі ліси, тут була гора, а на ній височів гордий замок лорда Лемберта. У ньому жила щаслива родина: лорд Лемберт, його дружина, красуня Гелена, і їх син Арчі, чарівний і добрий, як сонячний промінь. Але щастя не вічне. Коли Арчі минуло шістнадцять років, він і його батько поїхали на полювання і не повернулися додому: злі люди вбили їх. До Гелени привезли тільки їх тіла. Єгері і інші слуги, що супроводжували лорда, плуталися в поясненнях, говорили про якусь засідку, про розбійників в масках, які напали на них, і запевняли, що вони не могли допомогти ні лорду, ні синові, так як були занадто далеко і не встигли прискакати вчасно.
Але Гелена не стала їх слухати. На неї так раптово обрушилося нещастя, що серце її закам’яніло. Вона замкнулася в замку з найбільш відданими їй людьми і припинила всі відносини з сусідами.
Слуг, які не зуміли вберегти її сина і чоловіка, вона своїми руками застрелила з лука, а потім вирішила придбати величезне, нечуване багатство, щоб цією розкішшю заглушити свою тугу. Вона веліла зробити для себе кольчугу, шолом, лати, спис і убір для свого коня і з відданими їй людьми виїжджала в ліс до великої дороги, нападала на проїжджих купців, без жалю грабувала і вбивала їх.
Так йшли роки. Величезні багатства зібрала Гелена, але їй все здавалося мало. Тепер вона просто полюбила золото і продовжувала збирати його, незважаючи на вмовляння рідних, на листи єпископа.
У ній прокинулася жадібність, і вона стала скупою. Ніколи ніхто не отримував від неї жодного пенса, і якщо який-небудь бідняк заходив у двір замку, вона безжально наказувала своїм слугам вигнати його.
Одного разу, повернувшись з розбою і надівши сіре домашнє плаття і сірий плащ, вона сиділа на ґанку, дивлячись, як об’їжджали її нового рудого молодого скакуна. І ось незважаючи на те, що міст замку було піднято, у двір увійшов мандрівник в довгому одязі і зупинився перед Геленою.
– Прибрати бродягу, – крикнула вона.
Слуги кинулися до мандрівникові, але тільки вони доторкнулися до нього, як їх руки безсило опустилися.
– Досить злочинів, Елен, – сказав він. – Час твого покарання настав! Замок і його оздоблення, зрошені кров’ю, підуть під землю. Твої нечесні слуги загинуть, а ти сама будеш марно бажати повернути собі втрачені скарби. У вітер і в негоду, під променями спекотного сонця і під струменями крижаного дощу будеш ти прагнути проникнути туди, де лежать твої багатства. Мине багато років, а смерть все не захоче забрати тебе. Прокляття, яке тепер впаде на твою голову, закінчиться тільки в ту мить, коли ти де-небудь, відчуєш себе щасливою і задоволеною хоч на хвилинку, незважаючи на незадоволену спрагу повернути втрачені скарби, незважаючи на всі винесені страждання.
Особа мандрівника засяяла дивовижним світлом, небо потемніло, почувся підземний шум, і з тріском і гуркотом замок впав і провалився під землю, в широко розкриту прірву. Туди ж завалилася вся гора …
Коли безодня знову закрилася, а пил, що піднявся від страшного руйнування, розсіявся, та, яка ще недавно була власницею гордого замку Лемберт, побачила перед собою купу уламків і величезний камінь. Він лежав якраз над входом в підземелля, в якому колись зберігалися багатства жорстокої леді.
І ось горда Гелен стала бідною жебрачкою. Зберігши з колишнього майна тільки ліхтарик і молоток, вона почала бити камінь в надії дістати свої багатства.
Час йшов. Люди, які знали Гелену, померли. Вирубали ліс, прогриміли війни. Ім’я лордів Лемберт було забуте. Все змінилося, і тільки божевільна Неллі щоночі стукала в своє підземелля.
– Багато страждань, діти, винесла я, – продовжувала стара свою розповідь, – але ненаситна жадоба мене терзала, і я не могла думати ні про що інше, крім втраченого золота. Нарешті, настала і для мене година відради. Вчора в вашому домі, коли ви обігріли і приголубили мене, я відчула себе задоволеною, а сьогодні я прокинулася зовсім щаслива.
Стара показала рукою на скарби і додала:
– Все це ваше. Збудуйте церкву, збудуйте будинок, а потім живіть багато і щасливо, роблячи добро людям і молячись за душу Неллі Лемберт.
Сказавши це, стара перехрестилася, глибоко зітхнула і закрила очі. Коли Нед і Емі нахилилися над нею, бажаючи привести її до тями, вони побачили на її обличчі вираз щастя і спокою. Вона померла.
Вільсони стали багатими людьми. Вони поховали Неллі, збудували церкву, виконали все, що вона звеліла їм, і жили довго і щасливо, роблячи добро.
