Багато років тому жив на світі король і мудрістю своєю у всьому царстві славився. Ніщо не залишалося йому невідомим, і здавалося, що звістки про самих сокровенних справах як би самі собою долинали до нього звідусіль.
Але у того короля був дивний звичай: за кожним обідом, коли зі столу вже все було прибрано і ніхто, крім його самого, за столом не залишався, довірений слуга повинен був подавати йому ще одне блюдо. Але це блюдо було закрито, і сам цей слуга не знав, що було на блюді, та й ніхто не знав, тому що король не розкривав страви і не пробував його, поки не залишався один-однісінький в кімнаті.
Довго так йшло справа, і одного разу трапилося, що цікавість раптом здолало слугу в той час, коли він виносив страва з королівського столу, та так здолало, що він проти нього встояти не міг і зніс страва до себе в кімнату.
Ретельно причинивши двері, він підняв кришку страви і побачив, що лежить на блюді біла змія. Ледве глянув він на неї, як уже не міг утриматися, щоб не скуштувати; відрізав шматочок і засунув в рот.
І ледве тільки він торкнувся цієї страви мовою, як почув за вікном якесь дивне насвистування багатьох тоненьких голосків.
Він підійшов до вікна і став прислухатися, і тут дізнався, що це горобці, які між собою розмовляли і один одному розповідали про все, що вони в полі і в лісі бачили.
Покуштувавши м’яса білої змії, отримав здатність розуміти мову тварин.
От і сталося, що якраз в цей самий день у королеви пропало її найдорожчий перстень і підозра в крадіжці впала саме на довіреного слугу, який усюди мав доступ.
Король закликав його до себе, почав його лаяти, і кричати на нього, і пригрозив йому, що якщо він до завтра не вкаже йому винуватця пропажі, то сам буде звинувачений в ній і відданий суду. Марно слуга запевняв у тому, що він не винен, – король не скасувала свого рішення.
У тривозі й страху зійшов слуга у двір замку і став обдумувати, як би йому виплутатися зі своєї біди. А тут поблизу тихесенько сиділи качки близько проточної води і відпочивали, то охорашиваясь, то поглажуючи пір’я своїми широкими дзьобами; при цьому вони вели між собою відверту бесіду. Слуга зупинився і прислухався.
Вони переказували одне одному, де вони сьогодні побували і де який хороший корм знаходили; а одна з них і каже з досадою: “У мене щось важко в шлунку, я похапцем проковтнула кільце, яке лежало під вікном королеви”.
Тоді слуга негайно вхопив її за шию, стягнув в кухню і сказав кухареві: “Приріж-но ось цю, вона вже достатньо від’їлася”. – “Так, – сказав кухар, зважуючи качку на руці, – ця не пошкодувала праці, щоб откормитися: їй давно на рожні пора”. Він перерізав їй горло, а коли став потрошити, то і кільце королеви знайшлася в її нутрощах.
Після цього вже неважко було слузі довести свою невинність, так як король хотів загладити свою несправедливість, то він йому дозволив випросити собі яку завгодно нагороду і обіцяв дати при своєму дворі будь-яке, саме почесне місце, яке б він собі бажав. Слуга відмовився від усього і просив тільки дати йому коня та трохи грошей на дорогу, тому що йому хотілося подивитися на білий світ і постранствувати.
Коли його прохання було виконано, він негайно зібрався в дорогу і пустився по білому світу.
При цьому мандрах трапилося одного разу йому проїжджати мимо ставка, і побачив він у тому ставку трьох риб, які заплуталися в очереті і билися в ньому на безводдя. Хоча і говорять про риб, ніби вони німі, проте ж слуга виразно почув їхні скарги на те, що їм належить так загинути.
Серце у юнака було добре – він зійшов з коня і спустив всіх трьох риб з тростини в воду. Ті весело заплескались, виставили з води голови і крикнули йому: “Ми це тобі пригадаємо і віддячимо тобі за надану нам допомогу!”
Він поїхав далі, і трохи згодом йому здалося, ніби він чує біля ніг своїх, в піску, чийсь голос. Став юнак прислухатися і розчув, як мурашиний царьок скаржився: “Якби нам як-небудь позбутися від цих людей і їх незграбних тварин! Ось хоча б ця дурна кінь – тисне собі моїх мурах своїми важкими копитами без всякої жалості”. Юнак негайно звернув з дороги на бічну стежку, і мурашиний царьок крикнув йому вслід: “Ми це тобі пригадаємо і в боргу не залишимося”.
Дорога привела його до лісу, і в тому лісі побачив старого ворона і ворониху, які викидали з гнізда своїх пташенят, примовляючи: “Геть звідси, негідні! Нам вже вас не нагодувати тепер досхочу. Досить ви підросли – самі, чай, тепер можете прогодуватися”. Бідні пташенята лежали на землі, тріпались, поплескували своїми крильцями і кричали: “Бідні ми, безпорадні! Як можемо ми себе просочити, коли ще літати не вміємо? Одне і залишилося нам – померти тут з голоду”. Тоді добрий юнак зійшов з коня, заколов його своїм мечем і підкинув його тушу воронятам на прожиток. Ті налетіли на тушу, наситилися і крикнули йому вслід: “Ми це тобі пригадаємо і в боргу не залишимося!”
Пішов добрий молодець пішки, йшов та йшов і прийшов у велике місто.
В тому місті на вулицях було шумно, і народ усюди тіснився юрбами, і роз’їжджав хтось вулицями на коні і викликав, що ось, мовляв, королева шукає дружина, і хто хоче за неї свататися, той повинен виконати мудровану завдання, а коли її не виконає, то повинен за це поплатитися життям. Багато хто, мовляв, вже намагалися те завдання виконати, проте лише марно життя свою втратили.
Але юнак, побачивши королівну, був настільки засліплений її красою, що забув про всі небезпеки, з’явився до короля і заявив про своє бажання – за королівну.
Ось і повели його до моря і кинули при ньому золоте кільце в хвилі. Потім король наказав йому це кільце дістати з дна морського і до свого наказу додав: “Якщо ти за ним пірнеш і випливеш без кільця, то тебе знову будуть скидати у воду до тих пір, поки ти не загинеш у хвилях”.
Всі жалкували про прекрасному юнаку і залишили його на березі морському. І він там на березі стояв і роздумував, як йому бути; раптом бачить – спливають із дна морського три риби, і риби ті самі, яким він врятував життя. Середня з них тримала в роті раковину, яку вона і поклала на березі біля ніг юнака; а коли той раковину підняв і розкрив, то в ній виявилося золоте кільце.
Юнак зрадів, відніс кільце королю і чекав, що той дасть йому обіцяну нагороду. Але горда королева, дізнавшись, що він їй не рівня за походженням, з презирством від нього відвернулася і зажадала, щоб він виконав ще одну задачу.
Вона зійшла в сад і сама розсипала в ньому десять повних мішків проса. “Завтра до сходу сонця, – сказала вона, – він повинен все це просо підібрати так, щоб жодна зернина не пропало”.
Юнак сів у саду під дерево і став думати, як би йому виконати цю задачу; проте нічого не міг придумати й засмутився, і чекав, що ось-ось, зі сходом сонця поведуть його на страту.
Але коли перші промені сонця запали в сад, то він побачив, що всі десять мішків стоять перед ним повні-повнісінькі, до останньої зернини! Мурашиний царьок приходив вночі зі своїми тисячами мурах, і вдячні комахи з великою старанністю потрудилися над збиранням проса і зсипали його в мішки.
Королева сама зійшла в сад і з подивом побачила, що юнак виконав складне завдання. Але вона все ще не могла побороти свого гордого серця і сказала: “Хоча він і виконав обидві поставлені йому завдання, проте не бувати йому моїм чоловіком перш, ніж він добуде мені яблуко з дерева життя”.
Юнак і знати не знав, де росте це дерево життя, проте ж зібрався в дорогу і задумав йти по білому світу, поки його понесуть жваві ноги. Але він не сподівався це дерево розшукати.
Ось він пішов і пройшов вже через три царства, коли одного разу під вечір прийшов у ліс, сів під дерево і збирався заснуть; раптом чує шум і шелест в гілках, і золоте яблуко падає прямо йому в руку. У той же самий час злетіли з дерева три ворона, сіла до нього на коліна і сказали: “Ми – ті самі три воронята, яких ти врятував від голодної смерті. Коли ми виросли та почули, що ти шукаєш яблуко з дерева життя, то полетіли ми за море, на самий край світу, де росте дерево життя – і ось принесли тобі звідти це яблуко”.
Добрий молодець зрадів, повернувся до красуні-королівні і підніс їй золоте яблуко. Тоді у тій вже не було більше ніяких відмовок.
Вони поділили яблуко з дерева життя, і з’їли його удвох; і її серце наповнилося любов’ю до юнака, і вони в непорушній щастя дожили до глибокої старості.
