В одного короля був син. І засватався принц до доньки всемогутнього короля. Діва Малейн (так звали дівчину) була надзвичайно гарна. Вона кохала цього принца, але батько-король бачив її дружиною іншого. Тож коли вона заперечила, що має право сама вибирати собі чоловіка і вже свій вибір зробила, розгніваний батько ув’язнив її до темної вежі, куди не просочувалося навіть денне світло, сказавши:
– Ти залишишся тут на сім років і потім, сподіваюся, не будеш такою впертою!
Давши принцесі та її вірній служниці харчів на сім років, їх замурували у вежі. Сидячи там у цілковитій темряві, вони швидко втратили лік дням і ночам. А принц ходив навколо вежі і кликав свою кохану, але кам’яні стіни не пропускали звуків. Серце юного принца стискала невимовна туга. Йшли роки, і полонянки якось зауважили, що запаси їжі й води закінчуються. Вони сподівалися, що сім років доходять кінця і що їх ось-ось випустять, але про них немов забули. Щоб не вмерти голодною смертю, діва Малейн сказала:
– Нам нічого не залишається, хіба що спробувати самим проломити стіну.
Змінюючи одна одну, діва Малейн і служниця наполегливо колупали стіну столовим ножем. Нарешті, вони один по одному витягли кілька цеглин і побачили в проломині спочатку небо, а потім руїни родового замку діви Малейн, а навколо – спалені дотла села, витоптані поля і зрозуміли: тут пройшла війна.
Коли дівчата вибралися через дірку, яку вони безсонними ночами проробили в стіні, їм нікуди було піти. Так почалися їхні голодні поневіряння. Часом їм доводилося харчуватися навіть кропивою. Через кілька місяців вони прийшли до великого міста і попрямували до палацу. Двох обірванок сторожа напевно прогнала б, але саме нагодився королівський кухар і взяв їх посудомийками на свою кухню.
А це було королівство того принца, який до неї сватався. Король знайшов синові нову наречену, лиху і негарну. Було вже призначено день весілля, але наречена сиділа у відведених їй покоях і не потикала звідти й носа, соромлячись своєї потворності, тож діві Малейн веліли приносити їй з кухні їжу. Коли настав день вінчання, наречена, побоюючись глузувань на свою адресу, сказала діві Малейн:
– Я підвернула ногу і не зможу піти до храму. Тобі випала велика честь! Надягнеш моє весільне вбрання і побудеш замість мене на вінчанні.
Діва Малейн почала відмовлятися, але наречена спочатку безуспішно намагалася її підкупити, а потім і зовсім пригрозила смертю. Довелося діві Малейн вбиратися у весільну сукню, надягати її фамільні коштовності і під захоплений шепіт придворних входити до тронної зали. Жених так і ахнув:
Таж вона як дві краплі води схожа на діву Малейн! Але ж моя Малейн мучиться у вежі, якщо взагалі ще жива.
Принц узяв наречену під руку і повів до храму. Коли вони йшли, на шляху їм трапився кущ кропиви. Дівчина промовила до нього:
Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду.
– Що ти сказала? – перепитав король.
– Нічого, – похитала головою вона, – спала мені на згадку діва Малейн.
Принц лише руками розвів. От вони пішли далі, а наречена шепоче:
– Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають.
– Що-що? – дивується принц.
– Нічого, – відповідає вона, – мені все діва Малейн спокою не дає.
– Невже ти знайома з дівою Малейн?
– Особисто не знайома, – почала переконувати його вона, – але багато чула про неї.
Ось вони стали біля самих воріт храму, а наречена знов за своє: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».
– Що ти сказала? – запитав жених.
– Та я, – неохоче почала вона, – не можу ніяк викинути з голови діву Малейн.
Дістав він розкішне кольє, застебнув на її ніжній шиї і повів до вівтаря.
Після вінчання молода, повертаючись назад, не промовила ні слова. А дійшовши до замку, стрімголов кинулася в кімнату нареченої, скинула весільне вбрання та фамільні коштовності, перевдяглася в свою бідну одіж, але кольє – подарунок нареченого – з шиї не зняла.
Увечері залишився жених наодинці з потворною нареченою, яка передбачливо сховала обличчя за фатою. Питає її принц:
– Про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?
– Чи ти при своєму розумі? – здивувалася вона. – Робити мені нічого – з якоюсь кропивою розмовляти!
– А якщо не розмовляла, виходить, ти несправжня наречена, – мовив принц.
– Я для пам’яті служницю тримаю. Сходжу до неї – вона за мене і згадає! – викрутилась наречена, а сама чимдуж – до діви Малейн.
– Ану признавайся, про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?
– Про справжні дурниці, авжеж. Я сказала: «Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду».
Повернулася наречена в спальню до принца і каже:
– Тепер пригадую, про що я говорила з кущем кропиви. – І вона слово в слово повторила слова Малейн.
– А що ти сказала потім?
– Потім? – розгубилася вона. – Потім я мовчала!
– Ти двічі повторила те саме, а якщо мовчала, виходить, ти несправжня наречена.
Кулею вилетіла наречена зі спальні і знов напосілася на діву Малейн:
– Признавайся, що ти там ще дорогою до церкви говорила?
– Та нічого. Тільки тихенько шепотіла: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».
– Ці слова коштуватимуть тобі життя! – гримнула на неї наречена і заквапилася до королівської опочивальні, щоб повторити женихові почуте від Малейн.
– А куди ж поділося кольє, яке я надів на тебе біля воріт храму? – не заспокоювався принц.
– Яке кольє? – не зрозуміла вона. – Не отримувала я від тебе ніякого кольє.
– А якщо не отримувала, виходить, ти несправжня наречена!
Він зірвав з неї фату і, побачивши її потворне обличчя, злякано відсахнувся.
– Хто ти і що ти тут робиш? – закричав він.
– Я твоя справжня наречена, але я боялася людських глузувань і наказала посудомийці надягнути весільне вбрання і піти до церкви замість мене.
– Я мушу побачити цю посудомийку, – наполіг принц.
Але замість того щоб привести діву Малейн, лиха наречена веліла слугам негайно схопити і стратити нещасну посудомийку. На відчайдушний крик бідолашної діви Малейн вибіг принц і наказав негайно відпустити полонянку. А коли запалили світло, він помітив на її шиї кольє – свій подарунок.
– Ти моя справжня наречена, – мовив він, – ти стояла зі мною біля вівтаря. Ходи за мною.
Коли вони залишилися наодинці, принц сказав:
– Дорогою до храму ти раз у раз згадувала діву Малейн, мою першу наречену. Якби я був певний, що вона жива, я б присягнувся, що зараз говорю з нею самою.
Дівчина відповіла:
– Так, я діва Малейн. Через кохання до тебе я сім років була ув’язненою у вежі, вмирала з голоду і спраги і нічого не знала, крім горя. Але сьогодні в мене велика радість. Я твоя законна дружина.
Їхні вуста злилися в поцілунку, і вони жили у щасті і злагоді до самої смерті.
