Почав один мірошник все біднішати й біднішати, і залишився у нього один тільки млин і позаду нього велика яблуня. Ось вирушив він одного разу в ліс дрова рубати, і підійшов до нього старий, якого він ще жодного разу не бачив, і каже:
– Досить тобі з сокирою возитися, я зроблю тебе багачем, якщо пообіцяєш мені віддати те, що позаду твого млина.
«Мабуть, це він про яблуню каже», – подумав мірошник і погодився, і пообіцяв її незнайомцю. А той люто зареготав та сказав:
– Дивись, через три роки я прийду до тебе й візьму, що мені належить. – 3 цим він і пішов.
Повернувся мірошник додому, зустрічає його дружина і каже:
– Скажи, чоловіче, звідки це в домі з’явилося таке багатство? Усі скрині і комори повні, а ніхто нічого не приносив, і я не знаю, як це все сталося.
Каже мірошник:
– Та це все від одного незнайомця, якого я зустрів у лісі; він пообіцяв мені велике багатство, а я йому пообіцяв те, що находиться за млином, – велику яблуню можемо ми, мабуть, віддати.
– Ах, чоловіче, – з жахом скрикнула його дружина, – але ж це був сам чорт! Він не про яблуню казав, а про нашу доньку, адже це вона стояла за млином та мела двір.
Донька мірошника була красива й до того ж скромна. Три роки вона жила за божими законами та не знала гріха. Строк між тим пройшов, і прийшов день, коли чорт вирішив її повести. Вона чисто вмилася і накреслила навколо себе крейдою коло. З’явився чорт зранку, але не міг ніяк до неї наблизитися. І, розлютившись, він сказав мірошнику:
– Не давай їй води, щоб вона більше не умивалася, а інакше у мене не буде над нею ніякої сили.
Злякався мірошник та виконав наказ. Другого ранку знов прийшов чорт, але дівчина омила руки слізьми, і вони були зовсім чисті. І знов не міг чорт до неї наблизитися і каже, розлютившись, мірошнику:
– Відрубай їй руки, а інакше мені ніяк з нею не впоратися.
Лячно стало мірошнику:
– Але як мені відрубати руки своїй рідній дитині?
Але чорт йому пригрозив:
– Якщо ти цього не зробиш, я тебе самого поведу.
Злякався батько і пообіцяв його послухатися.
Прийшов він до дівчини і каже:
– Донечко, якщо я не відрубаю тобі обидві руки, то поведе мене чорт із собою. Я від жаху пообіцяв йому це зробити. Допоможи мені у моїй біді і пробач мене за все зло, що я тобі зроблю.
– Милий татку, – відповіла вона, – роби зі мною, що хочеш, я – твоя донька. – І вона простягла до нього свої руки і дала їх відрубати.
Третього разу з’явився чорт, але вона так довго та сильно плакала, що сльози омили її відрубані руки, і вони були зовсім чисті. Довелося чортові відступитись, і він утратив над нею всіляку владу.
Ось мірошник і каже їй:
– Це завдяки тобі я отримав таке велике багатство, і я обіцяю все життя пестити тебе і за тобою ходити.
Але вона йому відповіла:
– Ні, я тут не залишусь, я хочу піти; добрі люди мені допоможуть, у чому треба. – Потім попросила вона прив’язати їй до спини скалічені руки і, тільки зійшло сонце, рушила вона у дорогу.
Йшла вона цілий день до самої ночі. І підійшла, нарешті, до королівського саду і побачила при місячному сяйві, що всі дерева усипані прекрасними плодами, але потрапити у цей сад вона не могла – він був увесь оточений рівчаками з водою. А йшла вона вже цілий день, і з ранку не було у неї в роті ані крихти, і мучив її голод; і вона подумала: «Ах, якби мені потрапити в цей сад та поїсти трохи, а інакше загинути доведеться». Раптом з’явилася діва в білій одежі, заперла плотами воду і провела її по сухому рівчаку. Прийшла вона в сад і йшла слідом за нею. Побачила вона дерево з плодами: були то чудові груші, але всі вони були пораховані. Підійшла вона й відкусила з дерева грушу, щоб вгамувати голод, не більше.
Побачив садівник дівчину, але через те, що з нею була діва, то він злякався, що це привид, і не сказав їй ані слова, не крикнув і не заговорив з нею. Вона з’їла грушу, наїлася, пішла і сховалася за кущем.
Другого ранку прийшов король, якому належав цей сад, і став рахувати плоди, бачить – однієї груші не вистачає, і він спитав у садівника, куди вона поділася; її під деревом нема, значить, вона кудись зникла.
Відповів йому садівник:
– Минулої ночі з’явився сюди привид, був він безрукий, і відкусив грушу прямо з дерева.
Король спитав:
– А як же він перебрався через воду? І куди пішов, з’ївши грушу?
Садівник відповів:
– Хтось з’явився в білій одежі та запер плотами воду, щоб міг привид перейти через рівчак. Я подумав, чи не янгол це, і побоявся його покликати та спитати. З’ївши грушу, привид кудись зник.
Король сказав:
– Якщо це так, як ти кажеш, я залишуся цієї ночі пильнувати разом із тобою.
Коли посутеніло, король прийшов, у сад і привів із собою священика, щоб той поговорив із привидом. Сіли всі троє під деревом і стали пильнувати. О півночі дівчина вийшла із-за куща, підійшла до дерева і знов з’їла з нього грушу. Вийшов тоді священик і спитав:
– Ти послана Богом чи проста людина? Ти дух чи хто?
Вона відповіла:
– Я зовсім не дух, а всіма залишена дівчина.
– Якщо ти всіма залишена, – сказав король, – то я тебе не залишу. – І він взяв її із собою у королівський замок.
А через те, що була вона красивою та скромною, він покохав її і наказав зробити їй срібні руки і одружився з нею.
Минув рік, і ось довелося королю йти на війну. Він залишив молоду королеву на свою матір і сказав:
– Якщо їй доведеться родити, ходіть за нею як слід і напишіть мені одразу про це листа.
І ось вона народила прекрасного сина. Написала мати королю листа і надіслала гінця з радісною звісткою. Але посланець приліг у дорозі біля джерела відпочити і, втомившись з довгої дороги, заснув. А тут з’явився чорт, який завжди замислював зло проти доброї королеви, і підмінив лист іншим; було написано в ньому, що народила, мовляв, королева на світ перевертня.
Прочитав король лист, жахнувся, сильно засумував, але все ж у відповідь написав, щоб ходили за королевою як слід і берегли до його повернення. Посланець вирушив з цим листом назад, але по дорозі ліг на тому ж місці і– заснув.
І з’явився знов чорт і підсунув йому у кишеню інший лист, а написано в ньому було, щоб королеву разом з її дитиною вбили. Отримала цей лист стара мати-королева і жахнулася і, не повіривши листу, написала ще раз королю, але відповіді не отримала, тому що чорт кожного разу підсовував посланцю інші листи, а в останньому листі було сказано, щоб в знак виконання наказу зберегли язик та очі королеви.
Заплакала стара мати-королева, що повинна пролитися ні в чому не винна кров, і наказала привести вночі самку оленя, вирізала їй язик та очі і сховала їх. А молодій королеві сказала:
– Я не можу наказати, щоб тебе вбили, як це наказав король, але довше тобі залишатися не можна, – йди із своєю дитиною куди хочеш і назад не повертайся.
Прив’язала вона їй дитину на спину, і бідна жінка пішла із заплаканими очима із замку. Прийшла вона в темний густий ліс, стала на коліна і почала Богу молитися.
Раптом з’явився до неї янгол і привів її до якоїсь хатинки, і була прибита на ній невеличка табличка: «Тут всякий живе вільно». І вийшла з цієї хатинки білосніжна діва і сказала:
– Добрий день, пані королево! – і увела її в дім.
Потім вона відв’язала зі спини її маленьку дитину, приклала до грудей, щоб та її нагодувала, і поклала її спати в красиве ліжко.
І спитала бідна жінка:
– Звідки ти знаєш, що я була королевою?
Відповіла біла діва:
– Я послана охороняти тебе і дитину.
Прожила вона в хатинці сім років, і піклувалися там про неї добре, і за її несміливість та доброту у неї відросли знову руки.
Нарешті король повернувся додому з походу, і перше, що йому захотілося, – це побачити дружину та дитину. Заплакала стара мати короля і сказала:
– Ти, зла людина, навіщо написав мені, щоб я погубила ні в чому не винні душі! – і вона показала йому обидва листи, підроблені чортом, і додала:
– Я зробила так, як ти наказав, – і показала йому язик та очі самки оленя.
Гіркими слізьми став оплакувати король свою дружину та синочка, і зжалилася тоді над ним стара мати і сказала:
– Заспокойся, вона жива. Я наказала потайки вбити самку оленя і зберегти її очі та язик, а твоїй дружині я прив’язала на спину дитину і наказала їй іти світ за очі і взяла з неї обіцянку ніколи не повертатися сюди, тому що ти був на неї такий злий!
І сказав король:
– Я піду всюди, де є тільки синє небо, і не буду ані пити, ані їсти, доки не розшукаю своєї коханої дружини та дитини, якщо вони ще не загинули з голоду.
Вирушив король у дорогу і мандрував майже сім років, шукаючи їх всюди– серед скель та печер, але, не розшукавши їх, вирішив, що вони загинули. Він не їв і не пив за весь цей час жодного разу, але надії підтримували його сили.
Нарешті він потрапив у темний ліс і натрапив на маленьку хатинку, і була на ній
прибита табличка: «Тут всякий живе вільно». Вийшла звідти біла діва, взяла його за руку, увела в хатинку і сказала:
– Добрий день, мій король, – і спитала його, звідки він прийшов.
Він відповів:
– Ось скоро вже сім років, як я мандрую по світу, шукаю дружину і дитину, але знайти їх ніде не можу.
Діва запропонувала йому поїсти та напитися, але він відмовився і захотів тільки трохи відпочити. Він ліг спати і накрив обличчя хусткою.
І з’явилася діва в кімнату, де сиділа королева із своїм сином, якого вона називала завжди Бідолахою, і сказала їй:
– Вийди з дитиною, прийшов твій чоловік.
Вона увійшла в кімнату, де він лежав, і впала хустка з його обличчя. І вона сказала:
– Бідолахо, підійми хустку свого батька і поклади знов на його обличчя.
Дитина підняла хустку і поклала на обличчя своєму батькові. Почув це король крізь сон і скинув хустку. І сказав хлопчик:
– Мила матусю, як я можу прикрити лице своєму батькові, якщо нема його у мене на світі? Адже ти мені казала, що батько мій на небі. А такого дивного чоловіка я зовсім не знаю. Він зовсім мені не батько.
Почув це король, піднявся і спитав, хто вона така.
І вона відповіла:
– Я твоя дружина, а це твій син – Бідолаха.
І він побачив її живі руки і сказав:
– У моєї дружини руки були срібні.
Але вона відповіла:
– Руки у мене по волі Господній відросли знов.
І увійшла в кімнату діва, принесла срібні руки і показала їх йому. І тільки тоді він переконався, що це його кохана дружина і любима дитина; він поцілував їх, зрадів і сказав:
– Немов важкий камінь упав з мого серця.
Нагодувала їх добра діва ще раз усіх разом, і вони вирушили додому до своєї старої матері. І була всюди велика радість, і король та королева влаштували ще раз весільне свято і жили вони щасливо та радісно до самої смерті.
