Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.
Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:
– Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?
– Знаєш що, чоловіче, – відповіла жінка.
– Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.
– Ні, жінко, – мовив чоловік, – щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
– Ну й дурний! – гукнула жінка.
– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.
І гризла його доти, поки він згодився.
– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.
А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
– Тепер ми пропали!
– Цить, сестро, не журися,– сказав Гензель, – якось дамо собі раду.
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
– Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, – а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.
Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:
– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.
– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;
А мачуха мовила:
– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.
А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.
Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:
– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.
– Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:
– Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.
Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них.
– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!
Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.
Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:
– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.
Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.
А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.
А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:
– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.
Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.
– Йди як слід.
– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.
– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.
А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.
Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:
– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.
Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.
– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.
Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:
– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.
Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.
Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.
– Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.
Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.
Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:
А хто там гризе без упину,
Руйнує мою хатину!
Діти відповіли:
Це вітер лісний
Гуде навісний!
І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.
Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:
– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.
Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.
Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.
У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.
Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:
– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.
А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.
Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:
– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.
Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.
Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:
– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!
А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.
Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.
– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.
– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.
Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.
– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!
– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.
–Все одно нічого не поможе.
Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.
– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.
Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.
– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.
Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:
– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.
– Дурепа! – крикнула стара.
– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.
Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.
Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.
А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.
Ох і заверещала відьмище! Просто страх!
А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.
