Жила колись на світі вдова, в якої було три дочки. Старшу дочку, з одним оком у лобі, звали Одноочка. Середню, що мала два ока, – Двоочка. А найменшу, з трьома очима (одне око в неї було посеред лоба), звали Триочка. Двоочку сестри з матір’ю незлюбили, бо дуже вона була схожа на звичайну людину. Тож усі вони весь час штурхали її хто в плечі, хто в боки, одягали в саме лахміття, годували недоїдками та недогризками.
Одного разу послала мати Двоочку на луки козу пасти, і байдуже було матері, що дівчина зрання і ріски в роті не мала. Сіла Двоочка на травиці й заплакала гірко. Так сиділа вона собі, плачучи, і не помітила, як над нею схилилася якась незнайома жінка і говорить до неї:
– Добридень, Двоочко, чому це ти сльози ллєш?
– Як же мені не плакати? – відказує їй дівчина. – Незлюбили мене сестри з матір’ю за мої два ока, не дають мені вільно жити, не знаю вже, як їм догоджати. Про новий одяг, кажуть, не мрій, а сьогодні зранку навіть їсти не дали.
А незнайомка її пожаліла й каже:
– Не плач, Двоочко, не сумуй, забудь свої образи. Послухай-но, що я тобі скажу. Як схочеш ти попоїсти, просто скажи своїй козі: «Ме-е, кізонько! Столику, до мене!» – і перед тобою з’явиться накритий заморськими стравами стіл. Як наїсися, скажи так: «Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникне, мов ніколи й не було.
Так сказала жінка дівчині й пішла. А голодна Двоочка відразу й послухала її поради, покликала:
– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!
І враз де не взявсь перед нею чудовий столик, накритий скатертиною мереживною, зі срібними тарілочками, а в них смачні страви парують, ніби щойно з печі. Двоочка швиденько помолилася і сіла їсти. Смачно попоївши, Двоочка сказала, як її навчила та жінка:
– Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникло.
Надвечір привела Двоочка козу додому і навіть не доторкнулася до тих жалюгідних недоїдків, які їй сестри залишили на вечерю. Назавтра зранку знову пішла Двоочка з козою на луг, відмовившись і від свого убогого сніданку. Так повторювалося кілька днів, а далі сестри запідозрили, що хтось допомагає дівчині, бо чомусь вона зовсім їсти не просить. Тож мати і послала з нею старшу сестру, Одноочку, сказавши їй:
– Піди, Одноочко, та подивись, чи не підгодовує хто твою сестру.
Двоочка здогадалася, для чого мати з нею Одноочку послала, та й говорить сестрі:
– Сядьмо, Одноочко, на травицю, відпочинемо трохи. А я тобі пісеньку заспіваю.
Послухала її Одноочка, прилягла на травиці зручніше, а Двоочка заспівала:
– Спи, моя зіронько, Одноочко! Спиш, моя зіронько Одноочко?
Заплющила Одноочка своє єдине око, розімліла на сонечку, слухаючи сестрину пісеньку, й заснула. А Двоочці саме того й треба:
– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!
Попоїла смачненько і столик прибрала:
– Ме-е, кізонько! Столику, на місце!
А далі розбудила сонну Одноочку та ну докоряти:
– Одноочко, вставай хутчіш, як же ти козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.
Удома Двоочка знову не їла, але мати так і не дізналася ні про що, бо Одноочка не мала їй що сказати – довелося розповісти матери, що вона весь божий день проспала.
Посилає вона другого дня Триочку:
– Доню моя люба, хоч ти мені допоможи дізнатися, що на лугу їсть Двоочка.
Пішли сестри вдвох на луг, а Двоочка вже знає, як Триочку приспати, каже їй:
– Стомилася, сестронько? Сядьмо, відпочиньмо, я тобі пісеньку заспіваю.
Триочка лягла зручненько на травиці, а Двоочка заспівала:
– Спи, моя зіронько Триочко! Спиш, моя зіронько Двоочко?
Здавалося б, зовсім дрібниця: помилилася дівчина, забула, що в сестри три ока, але ж приспала вона своєю пісенькою тільки два з них, а третє й далі дивилося. А Двоочка про те й гадки не мала, промовила, як завше, чарівні слова «Ме-е, кізонько! Столику, до мене», наїлася досхочу, наказала столику зникнути й заходилася будити Триочку:
– Триочко, вставай, це ти так козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.
Удома Двоочка до їжі й не доторкнулася, а Триочка розповіла матері про все, що бачила на луках.
Розгнівалася мати на Двоочку та ну гримати на неї:
– Невдячна, для себе однієї приховуєш кращі шматки? Ну й я ж тебе провчу!
А далі схопила гострий ніж і безжально зарізала козу.
Гірко заплакала Двоочка, склала всі свої пожитки у вузлик, зібралася з дому піти…
Пішла на луки, де раніше з кізочкою своєю гуляла, сіла на травичку, плаче. Коли це знову та жінка, що навчила її викликати Столик, нагодилася.
– Двоочко, за ким ти так побиваєшся, плачеш так гірко?
– Зарізала мати мою кізоньку улюблену! – ридала Двоочка. – Тепер справді настали для мене голодні часи.
– Не плач, Двоочко, попроси сестер, щоб віддали тобі тельбухи вбитої кози. Закопай їх біля порогу, і все владнається. Бувай здорова, дівчинко! – сказала й зникла, ніби й не було її ніколи.
Пішла Двоочка додому, каже сестрам:
– Сестрички мої любі, дайте мені хоч що-небудь від моєї кози. Не про ласі шматочки прошу, дозвольте мені взяти тельбухи.
Сестри посміялися і дозволили.
Все зробила Двоочка так, як навчила її та добра жінка, а вранці біля порогу виросло чарівне дерево, таке гарне: листочки на ньому срібні, а яблучка золоті. Ніхто, крім Двоочки, сном і духом не знав, що виросло воно з тельбухів кози.
Побачила мати диво-яблуню, послала Одноочку:
– Полізь, доню, на дерево, зірви нам тих яблучок.
Хотіла Одноочка зірвати яблучко, але жодне з них їй у руки не далося. Полізла на дерево Триочка – і в неї так само нічого не вийшло. Мати не стерпіла – сама на яблуню видерлася, та й з її рук чарівні плоди вислизнули.
Двоочка попросила їх:
– Пустіть мене на дерево – я спробую тих яблук нарвати.
Щойно підійшла Двоочка до дерева, а золоті яблука вже самі їй до рук просяться, гілочки нахиляються низенько… Забрала мати у неї яблука, і стало відтоді Двоочці жити ще гірше, бо тепер мати з сестрами заздрили їй чорною заздрістю і все чекали нагоди, щоб принизити дівчину.
Одного разу стояли вдова з дочками біля чарівного дерева, а дорогою їхав юний лицар.
– Гей, Двоочко, – гукнули її сестри, – ховайся хутчіш, а то нам соромно за тебе, яка ти обідранка. – І накрили порожньою діжкою і дівчину, і яблука, які вона щойно для них зірвала.
Побачив красень лицар чарівне дерево, спинився і каже двом сестрам:
– Це ж чия така золота яблуня? За одну гілку з неї я заплачу будь-яку ціну.
І збрехали Одноочка з Триочкою, що то їхня яблуня і вони зараз же зламають для нього гілку, та хоч як старалися, пообдиралися, дістати ані гілку, ані яблук не змогли – ті немов вислизали з їхніх рук. Лицар здивувався:
– Чому же це ви від власного дерева не можете й гілку відламати?
А Двоочко під діжкою все чула, як її сестри брехали, то й викотила просто до ніг лицаря з-під тієї діжі два золоті яблука. Мусили тоді Одноочка з Триочкою зізнаватися, що це витівки їхньої сестри, яка приховує від усіх два свої безсоромні ока.
– Двоочко, виходь! – наказав лицар.
А як Двоочка вийшла, зараз лицареві так сподобалася, що він сказав:
– Двоочко, а ти зірвеш мені гілку з цього дерева?
– Звичайно, – відповіла Двоочка, – адже це моя яблуня. – Залізла вона на дерево, зірвала гілку зі срібним листям і золотими яблуками й подала лицареві.
– Двоочко, чим я можу віддячити тобі за твій подарунок? – спитав її лицар.
– Ах, – зітхнула Двоочка, – не чекає тут мене нічого доброго, я була б рада, якби ви могли забрати мене звідси назовсім.
Підняв лицар Двоочку легенько, посадовив поперед себе в сідло і поїхали вони до замку. А там одягнув він її в розкішні шати, пригощав стравами заморськими, а далі й весілля зіграли. А чарівне дерево слідом за господинею перейшло.
