Жили колись три брати. Стали вони все біднішати і біднішати, і, нарешті, так збідніли, що довелося їм зовсім голодувати,– не було в них навіть і шматка хліба, щоб поїсти. Ось вони і кажуть:
– Так жити більш не можна; вже краще ми підемо по світу щастя шукати.
Зібралися вони в дорогу і пройшли вже далеко, багато доріг і стежинок пройшли, але щастя ніде так і не знайшли. Ось потрапили вони якось у темний ліс, а посеред нього стояла гора; підійшли ближче, бачать– а гора-то вся із срібла. І каже старший:
– Ну ось я і знайшов своє щастя бажане, а більшого я не хочу. – Набрав він срібла стільки, скільки мав сил понести, повернув назад і додому повернувся.
А двоє інших кажуть:
– Від щастя ми хочемо більшого, ніж одне лише срібло. – І вони не взяли його, а рушили далі.
Йшли вони кілька днів і прийшли до гори, була вона вся золота. Зупинився другий брат, подумав і не знав, як йому повестися.
– Що мені робити? – каже він. – Чи взяти мені золота, щоб на все життя вистачило, або далі йти?
Нарешті він вирішив і набив усі кишені золотом, простився із своїм братом і додому повернувся.
А третій сказав:
– Що мені срібло та золото! Не хочу я відмовлятися від свого щастя, – може, випаде мені на долю щось краще.
Він рушив далі, минуло ще три дні і потрапив він у ліс, був він значно більший, ніж минулі, і не було йому ні кінця, ні краю; і не міг він там нічого знайти, щоб поїсти й попити, і почав уже сили втрачати.
Тоді він виліз на високе дерево – подивитись, чи не буде видно згори, де тому лісу кінець; але куди він не дивився, видно було одні лише вершини дерев. Тоді він спустився з дерева, але його мучив голод, і він подумав: «Ех, якби поїсти мені ще хоча б раз». Тільки він зліз з дерева, бачить, що стоїть під деревом стіл, і на ньому поставлені різні страви, і піднімається від них пара.
– Ну, цього разу, – сказав він, – моє бажання здійснилося вчасно.
І, не питаючи, хто приніс йому їжу, хто її приготував, він сів за стіл і їв із задоволенням, доки не вгамував голод.
Закінчив він їсти й подумав: «Шкода, що така хороша скатертина пропадає тут у лісі», – він згорнув її і сунув у кишеню.
Він пішов далі, і надвечір, коли він знов відчув голод, йому захотілося випробувати свою скатертину. Ось розгорнув він її й каже:
– Хочу, щоб ти була знов вся уставлена хорошими стравами.
І тільки він сказав своє бажання, як з’явилося ,на ній багато блюд із прекрасними стравами, скільки місця вистачило.
– Тепер я бачу, – сказав він, – в якій кухні варять мені їжу; ти мені дорожча за цілу гору срібла та золота. – Він зрозумів, що це ска-тертина-самобранка.
Але щоб повернутися додому спокійно, скатертини-самобранки йому було замало: йому хотілося помандрувати ще по білому світу й випробувати долю. Зустрів він якось увечері в темному лісі брудного вугляра; той обпалював вугілля, і варилась у нього на вогні до вечері картопля.
– Доброго вечора, чорний дрізд, – сказав він, – як ти тут один живеш-буваєш?
– Та щодня одне й те ж, – відповів вугляр,– кожного вечора– картопля; хочеш зі мною поїсти – будеш гостем моїм.
– Спасибі, – відповів мандрівник, – але я не хочу віднімати у тебе твоєї вечері: на гостя ти не розраховував; а ось, якщо тобі завгодно, то я тебе запрошую на вечерю.
– А хто ж тобі приготує вечерю? – спитав вугляр. – Я бачу, що в тебе з собою нічого нема; а тут і дві години мине – нікого не зустрінеш, хто міг би дати тобі щось поїсти.
– А їжа все ж таки буде, – відповів мандрівник, – та ще така смачна, якої ти жодного разу не їв.
І ось дістав він із ранця свою скатертину, розгорнув її на землі і каже:
– Скатертино, накрийся! – І миттю з’явилося смажене та варене, і було воно гаряче, немов тільки що з кухні принесене.
Вугляр витріщив очі, але довго просити себе не примусив, підсів до їжі і став запихати у свій чорний рот шматки, які побільше. Коли вони поїли, всміхнувся вугляр і каже:
– Слухай, а скатертина-то твоя мені подобається; вона була б мені в лісі в пригоді, адже тут ніхто не зварить тобі ніколи чогось смачного. Давай мінятися. Он висить у мене в кутку солдатський ранець; хоча він і старий і на вигляд звичайнісінький, проте криються в ньому чарівні сили; мені він, мабуть, більше не потрібен, і я готовий обміняти його на скатертину.
– Але спершу мені треба дізнатися, які в ньому чудові сили криються, – сказав мандрівник.
– А я тобі розповім, – відповів вугляр, – ось як удариш ти по ньому рукою, то з’явиться миттю єфрейтор із шістьома солдатами, озброєними з ніг до голови, і що ти їм ні накажеш, то вони і зроблять.
– Що ж, – сказав мандрівник, – я, мабуть, готовий помінятися, – і він віддав вугляру скатертину, зняв зі стіни ранець, повісив його собі на спину й попрощався.
Пройшов він частину шляху, і захотілося йому випробувати чарівну силу ранця, він хлопнув по ньому рукою, і миттю перед ним з’явилося сім воїнів, і єфрейтор сказав:
– Що накажете, мій пане начальнику?
– Руште прискореним маршем до вугляра і вимагайте у нього мою скатертину-само-бранку.
Вони зробили «наліво кругом» і невдовзі принесли те, що він наказав, – вони відібрали у вугляра, недовго питаючись, скатертину-самобранку.
Потім він наказав їм повернутися назад у ранець і вирушив далі, сподіваючись, що щастя йому всміхнеться ще більше. На заході сонця прийшов він до другого вугляра, який готував собі на вогнищі вечерю.
– Хочеш повечеряти зі мною, – спитав його брудний парубок, – із сіллю картоплі, а сала ані крихти, так підсаджуйся до мене ближче.
– Ні, – відповів мандрівник, – уже будь ти у мене цього разу гостем, – і він розгорнув свою скатертину; і з’явилися на ній миттю найпрекрасніші страви. Сіли вони поряд, стали пити і розвеселилися.
Поїв вугляр і каже:
– Так, ось лежить у мене наверху на полиці стара, поношена шапка, але у неї чарівні властивості; варто її одягти і повернути на голові, і миттю з’являться гармати, і буде наведено їх цілих дванадцять у ряд, і вони всіх перестріляють, – ніхто перед ними не встоїть. Шапка-то ця мені не потрібна, а за твою скатертину я б її охоче тобі віддав.
– Що ж, це, мабуть, підходить, – відповів парубок, узяв шапку, одяг її, а вугляру залишив свою скатертину.
Пройшов він частину дороги і вдарив об свій ранець, і його солдати принесли йому назад скатертину. «Одне до одного підходить, – подумав він, – але мені здається, що щастя моє ще попереду». А надії його не обманули.
Пройшов він ще день і прийшов до третього вугляра; цей теж запросив його, як і ті, скуштувати його картоплі без сала. Але він запросив його поїсти з ним на скатертині-самобранці, і це так прийшлося вугляру до смаку, що він запропонував йому ріжок, який мав зовсім інші властивості, ніж шапочка. Якщо на цьому ріжку заграти, то рухнуть усі стіни і мури і обернуться всі міста та села в розвалини. І ось, хоча він і віддав вугляру за ріжок скатертину, але миттю наказав своїм солдатам її знов повернути. Нарешті в нього були і ранець, і шапочка, і ріжок.
– Тепер, – сказав він, – у мене, мабуть, є все; час і додому повертатися і подивитись, як моїм братам живеться.
Повернувся він додому, а брати тим часом збудували собі за срібло та золото прекрасний дім і жили в ньому без нужди. Увійшов він до них у дім у старій куртці, на голові стара, поношена шапочка і старий ранець за плечима, – вони його й за брата свого признавати не хотіли. Стали з нього кепкувати і кажуть:
– Ти ось себе нашим братом вважаєш, а сріблом та золотом погребував і забажав собі більшого щастя. Ні, наш брат з’явиться оточений розкішшю та багатством, уже напевне могутнім королем, а не якимось жебраком.
І прогнали вони його з двору.
Тут розлютився він і почав бити по своєму ранцю доти, доки не стали перед ним у шеренгу сто п’ятдесят солдатів. Він наказав їм оточити будинок своїх братів, а двом солдатам наказав взяти лозини й начесати шкіру двом пихатим братам, доки ті не признають, хто він такий. Піднявся сильний галас, позбігалися люди, щоб допомогти братам у біді, але з солдатами ніяк не могли впоратися. Нарешті доповіли про те королю, і був король незадоволений і наказав вислати свого начальника із загоном солдат, щоб вигнати з міста порушника порядку; але у людини, що мала ранець, виявився значно більший загін, і він примусив відступити королівського начальника і його солдат з розбитими носами назад.
І сказав король:
– Цього злодія треба, однак, спіймати.
Другого дня він вислав проти нього більший загін, але зробити йому вдалося ще менше. Той виставив проти нього солдат ще більше і, щоб скоріше покінчити з королівським загоном, він повернув на голові раз-другий свою шапочку– і почали стріляти важкі гармати, і королівські солдати були розбиті і втекли.
– А тепер я не заключу миру, – сказав він, – доки король не віддасть мені доньку свою в дружини і доки не буду я правити всією країною.
Про це й наказав доповісти королю, і той сказав своїй доньці:
– Що тепер робити? Доведеться виконати те, що він вимагає. Якщо бажати зберегти мир і корону на голові, то мені нічого не залишається іншого, як видати тебе за нього заміж.
І ось відсвяткували весілля; але молодій королівні було прикро, що чоловік її проста людина, носить пошарпану шапку, за плечима старий ранець. їй дуже хотілося його позбутися, і вона думала і вдень, і вночі, як би це їй зробити.
І ось вона придумала: «А чи не в цьому ранці криється його чарівна сила?» – і вона вдала із себе таку ласкаву, розжалобила його і каже:
– Зняв би ти свій старий ранець, він тебе так спотворює, що мені доводиться за тебе червоніти.
– Моя кохано, – відповів він, – цей ранець і є найдорожчий мій скарб; доки він у мене, я не боюся нічого на світі, – і пояснив їй, якою чарівною силою той володіє.
Тут кинулася вона йому на шию, немов бажаючи його розцілувати, а в цей час спритно зняла у нього з плечей ранець і, схопивши його, втекла.
Коли вона залишилися сама, вона вдарила по ранцю і наказала солдатам схопити і зв’язати їх попереднього хазяїна і вигнати його з королівського палацу. Вони скорилися, і тоді підступна дружина викликала ще солдат, щоб прогнали вони його зовсім із королівства. І довелося б йому загинути, якби не залишилася в нього шапочка. Тільки вдалося йому вивільнити руки, повернув він на голові кілька разів шапочку, – і миттю почали гриміти гармати, все було розгромлено, і довелося самій королеві йти до нього й просити в нього пробачення. Вона так ласкаво його просила та обіцяла виправитися, що, нарешті, вмовила його заключній мир. І вдала вона із себе таку люблячу, що змогла невдовзі його ошукати, і він розповів їй, що якщо хто й відніме у нього ранець, то все ж його подолати не можна доти, доки є у нього ця стара шапка.
Дізнавшись про це, вона дочекалась, поки він заснув, забрала в нього шапочку й наказала виштовхати його на вулицю. Але залишився у нього ще ріжок; і ось, сильно розлютившись, став він дути в нього що було сили. І миттю рухнуло все: стіни та мури, міста та села, і були вбиті при цьому король з королевою. І якщо б він не перестав дути у свій ріжок, обернулося б усе в розвалини і не залишилося б і каменю на камені.
І ось із того часу ніхто вже більше не наважувався виступити проти нього, і став він королем над всією країною.
