Жила собі людина, і була у неї донька, звали її Розумною Ельзою. Ось виросла вона, а батько й каже:
– Час би віддати її заміж.
– Так, – сказала мати, – якщо тільки знайдеться такий чоловік, що захоче її взяти.
І ось прийшов, нарешті, із дальніх країв чоловік, звали його Ганс; став він до неї свататись, але поставив умову, щоб Розумна Ельза була до того ж і дуже розсудливою.
– О, – сказав батько, – кмітливість у неї в голові є.
А мати додала:
– Ах, та вже що й казати: вона все розуміє, бачить навіть, як вітер по вулиці гуляє, і чує, як мухи кашляють.
– Ну,– сказав Ганс,– а якщо вона виявиться не дуже кмітливою, то я з нею не одружусь.
Ось сидять вони за столом, обідають, а мати й каже:
– Ельзо, сходи-но в комору і принеси нам пива.
Взяла Розумна Ельза з полиці глечик і спустилася в комору, весело стукаючи кришкою, щоб час йшов швидше. Прийшла вона в комору, поставила перед пивною діжкою ослінчик, щоб не треба було нахилятися, і спина щоб не заболіла, і щоб не надто втомитись. Поставила вона перед собою глечик, повернула кран і, щоб очі не залишалися без діла, доки пиво наллється, стала вона стіну роздивлятись; ось дивиться вона та роздивляється, і помітила раптом над собою кирку на стіні, що забули там помилково каменярі.
І ось почала Розумна Ельза плакати й дорікати: «Коли вийду заміж за Ганса, і народиться в нас дитина, і виросте вона, і надішлемо ми її у комору пива націдити, раптом упаде їй на голову кирка та вб’є її на смерть.» Ось сидить вона й плаче, щосили нарікає на нещастя. А в домі наверху чекають у цей час пива, а Розумна Ельза все не повертається. Хазяйка й каже робітниці:
– Сходи-но ти в комору та подивись, що там із Ельзою сталося.
Пішла робітниця, бачить – сидить Ельза перед діжкою й плаче-заливається.
– Ельзо, чого ти плачеш? – питає робітниця.
– Ох, – відповідає вона, – та як же мені не плакати? Якщо вийду я заміж за Ганса, і народиться у нас дитина, виросте велика, і доведеться їй піти в комору пива націдити, то раптом може впасти їй на голову кирка і вбити її на смерть…
І сказала робітниця:
– Ось яка у нас Ельза розумна!
Підсіла вона до неї й почала теж горе оплакувати. А в домі все пива чекають не дочекаються, робітниця не повертається. Тоді батько й каже робітнику:
– Сходи-но ти в комору та подивись, що там Ельза з робітницею роблять.
Спустився робітник у комору, бачить – сидять Розумна Ельза з робітницею, і обидві плачуть. Питає він у них:
– Чого ви плачете?
– Ох, – відповідає вона, – та як же мені не плакати? Якщо вийду я заміж за Ганса, і народиться в нас дитина, виросте велика, і доведеться їй піти в комору пива націдити, то раптом може впасти їй на голову кирка і вбити її на смерть…
Робітник і каже:
– Он яка у нас Ельза Розумна! – підсів до неї і теж заплакав.
А в домі чекають робітника, а він усе не повертається. Тоді батько каже матері:
– Сходи-но ти сама в комору і подивись, що там із Ельзою сталося.
Спустилася мати в комору, бачить – усі троє плачуть. Питає вона у них, чого це вони плачуть; і розповіла їй Ельза, що її майбутню дитину, коли вона підросте, може вбити киркою, – буде вона наливати пиво, а кирка раптом і впаде їй на голову. І сказала мати:
– Ох, яка ж у нас розумна Ельза! – і підсіла до них і теж заплакала.
Почекав батько трохи, бачить– мати теж не повертається, а випити пива все більше і більше хочеться. Ось і каже він:
– Треба буде мені самому в комору сходити та подивитись, що це там із Ельзою сталося.
Спустився він у комору, бачить – сидять всі поряд і гірко плачуть; дізнався він, що причиною тому дитина, яку Ельза, мабуть, колись народить, і що може її вбити кирка, якщо, набираючи пива, вона буде сидіти саме під киркою, а в цей час вона може впасти, і він скрикнув:
– Яка ж у нас, однак, розумна Ельза! – сів і теж разом із ними заплакав.
Довго чекав їх наречений у домі сам, але ніхто не повертався, і подумав він: «Мабуть, вони мене внизу чекають, треба буде і мені теж туди сходити та подивитись, що вони там роблять». Спустився він униз, бачить – сидять вони всі п’ятеро й плачуть, і так жалісливо – один сильніше другого.
– Що у вас за біда сталася? – питає він.
– Ах, милий Гансе, – відповіла Ельза,– коли ми з тобою одружимося й буде у нас дитина, виросте вона велика, то може статися, що надішлемо ми її в комору пива націдити, а кирка, що стирчить на стіні, може, ще станеться, впасти й розбити їй голову і вбити малюка на смерть. Ну, як же нам не плакати про це.
– Ну, – сказав Ганс, – більшого розуму для мого господарства й не треба. Ельзо, ти така розумна, що я з тобою одружусь, – і взяв її за руку, повів нагору і відсвяткував із нею весілля.
Пожила вона з Гансом трохи, а він і каже:
– Дружино, я піду на заробітки. Треба нам грошима розжитися, а ти йди на поле жати пшеницю, щоб був у нас в домі хліб.
– Добре, милий Гансе, я так і зроблю.
Пішов Гано, наварила вона собі смачної каші і взяла із собою на поле. Прийшла туди і сама себе питає:
– Що мені робити? Чи жати спочатку, чи спершу поїсти? Е, мабуть, поїм спочатку.
З’їла вона цілий горщик каші, наїлась досить і знов питає:
– Що мені робити? Чи жати, чи, може, спершу поспати? Мабуть, посплю я спочатку. – Лягла вона в пшеницю й заснула.
А Ганс у цей час давно вже додому повернувся, а Ельзи все нема й нема. Ось він і каже:
– Яка у мене Розумна Ельза, вона така старанна – і додому не повертається, і нічого не їсть.
А її все нема й нема. Ось уже й вечір прийшов, вийшов Ганс у поле подивитись, скільки вона пшениці нажала; бачить, що нічого не зжато й лежить Ельза в пшениці та спить. Побіг Ганс скоріше додому, приніс із собою сітку із дзвониками для ловлі пташок і накинув її на Ельзу; а вона все продовжує спати. Побіг він додому, зачинив двері, сів на лаву й прийнявся за роботу.
Нарешті зовсім уже посутеніло, прокинулася Розумна Ельза, і тільки вона підвелася, а дзвоники на ній і задзвеніли, і що не зробить вона крок, а дзвоники все дзвенять і дзвенять. Перелякалася вона й задумалася: а чи насправді вона Розумна Ельза? І стала сама себе питати: «Чи я це, чи не я?» І сама не знала, як їй на це відповісти, і стояла вона деякий час у сумніві; нарешті вона подумала:
«Піду-но я додому й спитаю, чи це я, чи не я, – вони вже напевне знають».
Прибігла вона додому, а двері зачинені. Постукала вона у віконце й питає:
– Гансе, чи вдома Ельза?
– Так, – відповів Ганс,– вона вдома.
Злякалася вона й каже:
– Ах, Бог мій, значить це не я! – і кинулася до інших дверей.
А люди почули дзвін дзвоників і не захотіли їй відчиняти, і ніде не знайшлося їй притулку. І побігла вона тоді з села; і ніхто її з того часу більше не бачив.
