Був у одного селянина вірний пес; звали його Султаном. Ось зістарівся він, випали в нього зуби, і нічим йому було тепер кусати. Стояв якось селянин із своєю дружиною біля порога й каже:
– А завтра я старого Султана пристрелити збираюсь, став він уже нікуди негідний.
А дружина пожаліла вірного собаку і каже:
– Адже він нам чесно служив стільки років, і нам треба б його годувати тепер із милості.
– Е, що ти кажеш, – сказав чоловік, – видно, у тебе розуму не вистачає. Адже у нього і зубів нема, жоден злодій його не боїться; службу він свою вже відслужив, може собі вбиратися. Коли він служив нам, ми ж його непогано годували.
А бідний пес лежав у цей час, розтягнувшись на сонечку, і все це чув, і стало йому сумно, що завтра його останній день приходить. А був у нього добрий товариш, і був то вовк. Ось пробрався до нього пес увечері і став на долю свою жалітися.
– Слухай, куме, – сказав йому вовк, – заспокойся, вже я тобі в біді допоможу. Я щось придумав. Завтра на світанку хазяїн піде з дружиною сіно косити, а вдома нікому буде залишитися, візьмуть вони із собою свою маленьку дитину. Під час роботи вони кладуть дитину завжди в тінь під кущами. А ти лягай поряд із нею, немов стерегти збираєшся. Я вийду із лісу і вкраду дитину; а ти кинься за мною, немов її віднімати у мене хочеш. Я дитину упущу, і ти принесеш її знов батькам, і вони подумають, що ти її врятував, і вже так будуть тобі вдячні, що не те щоб зле тобі щось зробити, а навпаки, будеш ти у них у великій милості, і ні в чому з того часу тобі відмови не буде.
Ця порада собаці сподобалася; задумано – зроблено.
Як побачив батько, що вовк украв дитину і біжить із нею по полю, він став кричати; але коли старий Султан приніс її назад, почав собаку гладити та казати:
– Тепер я ображати тебе не буду, будеш ти до самої смерті годуватися у мене з милості.
І каже він дружині:
– Йди скоріше додому і навари старому Султану смачної юшки, адже кусати йому важко, та візьми з мого ліжка подушку, я дарую її Султану, нехай він на ній спить.
І з того часу стало жити старому Султану так добре, що краще й бажати було нічого.
Приходить після того невдовзі вовк його навідати, і зрадів він, що все так добре вийшло.
– Ну, куме, – каже він, – доведеться тобі разок удати, немов ти нічого не бачиш, а я вже якось вкраду у твого хазяїна жирну овечку. Якщо в наш час жити сам для себе, нам важко прийдеться.
– Ні, вже на це ти не розраховуй, – відповів пес, – моєму хазяїну я залишуся вірним, на таке діло я не згоден.
Подумав вовк, що це він просто так каже, і підкрався вночі, щоб вівцю вкрасти. Але вірний Султан розголосив хазяїну про задум вовка, і той підстеріг його і добре нам’яв йому боки. Але вовку вдалося вирватися, і він крикнув собаці:
– Почекай, поганий товаришу, ти про це ще пожалкуєш!
Наступного ранку послав вовк дику свиню й наказав їй визвати пса в ліс, щоб там вирішити діло. І нікого не знайшов старий Султан собі на допомогу, окрім кішки, та й та була без однієї ноги. Ось вийшли вони разом, і закульгала бідна кішка в ліс і від болю підняла свій хвіст угору.
А вовк з товаришем був уже на місці. Побачили вони, що противники йдуть до них назустріч, і здалося їм, немов пес із собою шаблю несе, – це вони піднятий хвіст кішки з шаблею переплутали. А кульгала нещасна кішка на трьох ногах, і вони подумали, що вона підіймає кожного разу камінь, щоб у них кинути. І стало їм страшно: забралася дика свиня в листя, а вовк на дерево стрибнув.
Підійшли собака з кішкою, бачать – нікого нема, і вони дуже здивувалися. Але дика свиня не могла вся у листя заховатися, – вуха у неї стирчали назовні. Озирнулася кішка уважно по сторонах, а тут свиня раптом вухами почала рухати. Подумала кішка, що це миша ворушиться, і як стрибне на неї, і сильно-сильно її вкусила. Піднялася свиня, голосно виючи, кинулася світ за очі бігти і кричить:
– Он на дереві сидить у всьому винуватий!
Подивилися кішка та собака вгору й побачили там вовка, і стало тому соромно, що він себе таким боягузом показав, і заключив він тоді із собакою мир.
