Жив собі один чоловік, і померла в нього дружина; і жила жінка, і помер у неї чоловік; мав чоловік дочку, і жінка теж мала дочку. Дівчата були між собою знайомі, і ходили разом гуляти, і зайшли якось до тієї жінки в дім. От вона й каже дочці отого чоловіка:
– Послухай, скажи-но своєму батькові, що я хочу одружитися з ним, і вже будеш ти в мене щодня в молоці купатися та вино попивати, а дочка моя нехай у воді купається і п’є саму тільки воду.
Повернулася дівчина додому і розповіла батькові те, що їй звеліла передати жінка. Говорить батько:
– Як же мені бути? Адже одруження одночасно і радість і мука.
І от, не знаючи, що вирішити, зняв він з ноги чобіт і каже.
– Візьми-но цей чобіт – у ньому підошва дірява, віднеси його на горище, повісь його на великий гвіздок і налий у середину води. Якщо вода з нього не просочиться, то доведеться мені вдруге одружитися, а просочиться – так не стану одружуватися.
Дівчина зробила, як було їй наказано; але від води дірка в чоботі затягнулася, і чобіт виявився до вінців наповнений водою. І розповіла дівчина батькові, що йому на долю судилося. Ото поліз сам на горище та бачить, що дочка говорить правду; пішов він до вдови свататись, і незабаром весілля відбулося.
Наступного ранку встали обидві дівчини, бачать – стоїть перед батьковою дочкою молоко, щоб митися, і вино, щоб пити, а перед дочкою жінки – вода для вмивання та вода для пиття. Другого ранку бачать – стоїть вода для миття та для пиття і перед батьковою дочкою, і перед дочкою жінки. А третього ранку – дивись, стоїть вода і для миття і для пиття перед батьковою дочкою, а молоко для миття та вино для пиття – перед дочкою жінки; так пішло воно й далі.
Смертельно зненавиділа мачуха пасербицю і не знала, що й придумати, щоб було їй з дня на день усе гірше й гірше. А була вона до того ж заздрісна: адже пасербиця була і мила, і вродлива, а рідна її дочка потворна й гидка.
Одного разу взимку, коли настали люті морози і все навкруги позамерзало, гори й долини засипало снігом, пошила мачуха вбрання з паперу, покликала дівчину й каже:
– Одягни це плаття, та йди в ліс і принеси мені повний козубок суниць: мені хочеться ягід поїсти.
– Господи, та ж узимку суниці не ростуть, – промовила дівчина, – адже земля вся промерзла і снігом укрита. І чому я мушу йти в паперовому платті? Надворі ж так морозно, що аж дух спирає, вітер продує мене наскрізь, а колючий терник розірве мені одяг.
– Ти що це? Перечити мені здумала? – сказала мачуха. – Іди швидше і не смій мені й на очі показуватися, поки не набереш повний козубок суниць.
Потім дала їй ще шматок черствого хліба і сказала:
– От цього тобі вистачить на цілий день, – а сама подумала: «Надворі ти замерзнеш і з голоду загинеш та й більше не з’явишся перед моїми очима».
Дівчина послухалася, наділа паперове плаття і вийшла з дому з козубком. А навколо самі тільки сніги та снігові простори й далі, і жодного зеленого стебельця не видно.
Прийшла вона в ліс, бачить – стоїть маленька хатинка, і виглядають з неї три маленькі лісовики. Вона побажала їм доброго дня і несміливо постукала в двері. Лісовики крикнули: «Заходь!», і вона ввійшла до кімнати й сіла на лавку біля пічки: їй хотілося зігрітись і з’їсти свій шматочок хліба. А маленькі чоловічки й говорять:
– Дай і нам трошки.
– З охотою, – відповіла вона й розломила свій шматок хліба надвоє та й віддала їм половину. А вони потім питають:
– Що ти робиш отут, у лісі, в твоєму тоненькому платті серед зими?
– Ах, – відповіла дівчина, – я мушу набрати повний козубок суниць, а без цього мені додому повертатися нізащо не можна.
Коли вона з’їла свій шматок хліба, вони дали їй мітлу і сказали:
– А тепер підмети сніг біля чорних дверей хатинки.
Вона вийшла, а маленькі чоловічки почали між собою говорити: «Що б нам їй подарувати, адже вона така старанна й добра, і хлібом своїм щедро з нами по-ділилася».
І сказав перший з них:
– Я обдарую її тим, що буде вона з дня на день ставати все кращою.
Другий сказав:
– Я обдарую її тим, що будуть у неї з рота, тільки скаже вона слово, падати червінці.
Сказав третій:
– А я обдарую її тим, що з’явиться король і одружиться з нею.
Виконала дівчина те, що сказали їй маленькі чоловічки, підмела мітлою сніг біля хатинки, і, як ви думаєте, що ж вона знайшла? Стиглі суниці! Зовсім темно-червоні продиралися вони з-під снігу.
І набрала дівчина на радощах повний козубок; подякувала маленьким лісовикам, попрощалася з кожним з них за руку і побігла додому, бажаючи принести мачусі те, що вона веліла.
От повернулася вона додому і тільки сказала «добрий вечір», як відразу ж випав у неї з рота червінець. Потім вона розповіла, що сталося з нею в лісі, і при кожному слові падали в неї з рота червінці, так що незабаром уся кімната була ними вкрита.
– Подивіться-но на це чванство! – закричала її зведена сестра. – Так грошима й шпурляє. – Але потай вона їй заздрила, і захотілося їй теж піти в ліс по суниці.
А мати їй у відповідь:
– Ні, мила донечко, надворі занадто холодно, ти можеш замерзнути.
Але та все не давала їй покою, і мати, нарешті, погодилася, пошила їй розкішну хутряну шубку і дала їй на дорогу хліб з маслом і пиріжки.
Вирушила дівчина в ліс і пішла прямо до тієї маленької хатинки. Три маленькі чоловічки знову виглядували з віконечка, але вона з ними не привіталася і, не дивлячись на них та не сказавши їм і слова, вдерлася до приміщення, розсілася біля пічки й почала жувати свій хліб з маслом і пиріжки.
– Дай і нам трошки, – вигукнули маленькі чоловічки.
Але вона їм відповіла:
– Мені й самій ось не вистачить, чого ради буду я ще з іншими ділитися?
Коли дівчина поїла, вони сказали:
– Ось тобі мітла, вимети чисто перед чорними дверима.
– Еге, та метіть ви самі! – відповіла вона. – Я вам не служниця. – А коли вона зрозуміла, що вони дарувати їй нічого не збираються, вона пішла від них.
І почали говорити між собою маленькі лісовики: «Що б це їй таке подарувати за те, що вона така зла?»
Перший сказав:
– Я обдарую її тим, що буде вона з кожним днем усе потворніша.
Другий сказав:
– Я обдарую її тим, що при кожному слові, яке вимовить вона, буде в неї з рота вискакувати жаба.
А третій сказав:
– А я нагороджу її тим, що помре вона лютою смертю.
Стала дівчина шукати суниці, але не знайшла жодної ягідки і повернулася роздосадувана додому. Тільки вона відкрила рот, щоб розповісти матері, що сталося з нею в лісі, як почало вискакувати в неї з рота при кожному слові по жабі, і всі відчули до цієї дівчини огиду.
Почала мачуха ще сильніш, як раніше, злитися на свою пасербицю і придумувати, як би їй досадити, а пасербиця ставала з кожним днем усе краща й краща.
Нарешті дістала мачуха казан, поставила його на вогонь і почала кип’ятити в ньому пряжу. Коли та проварилася, звалила вона пряжу на плечі бідної дівчини, дала їй у руки сокиру і наказала йти на річку вирубати в ній ополонку і добренько полити пряжу.
Дівчина послухалася, пішла й вирубала в кризі ополонку. Але, коли вона колола лід, під’їхала пишна карета з королем. Карета зупинилася, і король запитав:
– Дитино моя, ти хто така і що ти тут робиш?
– Я бідна дівчина, мию пряжу.
Король її пожалів і, побачивши, що вона така гарна, сказав:
– Хочеш, поїдемо разом зі мною?
– Ох, з великим бажанням! – відповіла вона, зрадівши, що їй не доведеться йти назад до мачухи й сестри.
І вона сіла в карету і поїхала разом з королем. Прибули вони в його замок і відсвяткували там пишне весілля, і було це їй у нагороду від маленьких лісних чоловічків.
Через рік народила молода королева сина; і коли мачуха почула про таке велике щастя, то прийшла з своєю дочкою в замок, ніби бажаючи її провідати. Але саме на ту пору король кудись відлучився і при ній не було нікого; тоді схопила зла жінка королеву за голову, а дочка взяла її за ноги, вони підняли її з ліжка й кинули через віконце у річку. Потім у постіль лягла мачушина дочка, а стара вкрила її з головою ковдрою. Повернувся король, і захотілося йому поговорити з дружиною, але стара закричала:
– Тихіше, тихіше, зараз не можна, вона лежить у великому поту, нині її треба залишити в спокої.
Король, не підозрюючи нічого поганого, прийшов тільки наступного ранку, і коли він заговорив з дружиною, то при кожному слові вискакувала в неї з рота жаба, а раніш бувало падав червінець… Тоді король спитав, що це означає, і стара пояснила, що це в неї, мовляв, від рясного поту і що це швидко мине.
А серед ночі побачив кухарчук, як припливла водостічною канавою якась качка і промовила:
– Королю, як ти поживаєш?
Не спиш чи спочиваєш?
І тому, що він не давав відповіді, то качка запитала:
– А як мої гості, сидять?
Відповів їй кухарчук:
– Ні, вони міцно сплять.
Почала вона тоді питати:
– А як мій рідний синочок?
І відповів кухарчук:
– Він спить собі в колисці всю нічку.
І обернулася тоді качка на королеву і ввійшла в замок, погодувала дитинку, поколисала її в колисочці, вкрила її і знову попливла канавою. Так з’являлася вона підряд дві ночі, а на третю сказала кухарчукові:
– Іди й скажи королю, щоб він узяв свій меч і тричі змахнув ним наді мною на порозі.
Побіг кухарчук і розповів про це королю. З’явився король і тричі змахнув мечем над привидом; і тільки змахнув у третій раз, раптом бачить – стоїть перед ним його дружина, жива й здорова, як і раніше…
І був король у великій радості, але протримав королеву у потаємній кімнаті до неділі, коли повинні були хрестити дитину. А як охрестили її, король спитав у старої:
– Що треба зробити з людиною, яка стягує когось з ліжка і кидає його у воду?
– Ніщо інше, – відповіла старуха, – як посадити такого лиходія в бочку, втикану гвіздками, і скотити її з гори в річку.
І сказав король:
– Ти сама собі винесла вирок.
І він звелів принести бочку, втикану гвіздками, і посадити в неї стару з дочкою. Забили бочку наглухо і спустили з гори, і покотилася вона просто в річку.
