Давно колись жив у місті Нарі чоловік, який прагнув одного: здобути собі серед людей слави брехуна з брехунів.
Отож одного дня пустився він у мандри. Поїхав на схід і нарешті добувся до Камакури.
«Найшвидше б зустрітися з тутешніми брехунами!» – проказував він подумки і раптом побачив дороговказ із написом: «Село Брехачі».
«Отут я зможу нарешті набрехати, скільки сам схочу!» – зрадів чоловік і повернув до села.
Незабаром він побачив на узбіччі хлопчика в брудній, подертій одежині.
– Гей, хлопче! Я – брехун з брехунів! Проведи мене в село,– попросив чоловік.
– Не можу– хату стережу. Гора Фудзі перекинулась, і батько пішов підперти її трьома кадильними паличками. Повернеться аж затемна.
– А де ж твоя мати?
– Немає. Учора ввечері полилася вода з берегів Біва, і мати побігла перепиняти їй дорогу мішком рисових висівок.
«Чудово бреше, нічого не скажеш!» – захоплено подумав брехун з брехунів. Та за мить схаменувся – хіба можна йому, брехунові з брехунів, кимось іншим захоплюватися?
І він сказав:
– А ти знаєш, хлопче, що недавно зірвався страшний вітер, який зірвав дзвін із дзвіниці храму Великого Будди в Нарі й поніс його кудись на схід?
– Авжеж, знаю.
– Ну, коли знаєш, то скажи, де він упав.
– Заплутався у павутинні на горищі нашої хати і так набридливо гудів, що довелося віялом його вимітати.
– Це правда?
– Правда. Як не вірите, спитайте у людей.
– Зрозуміло, зрозуміло,– відповів приголомшений чоловік.
«Якщо малі діти в цьому селі такі спритні на язик, то якої брехні можна сподіватися від дорослих? – міркував він.– Очевидно, на перемогу надії мало».
Кажуть, після такої розмови брехуна з брехунів в цьому селі більше не бачили.
