Зустрілися якось два приятелі.
Завернули до шинку, сіли за столик і замовили по склянці вина.
– Ех, – заговорив перший, – давненько ми з тобою не бачились. А за цей час трапилося мені побувати у Неаполі. Стільки я по дорозі всякого надивився, що й дивуватися перестав. А один раз все-таки здивувався. Ішов я, ішов по дорозі, раптом бачу – барабан. Величезний-превеличезний! Я його ледь-ледь навколо за три дні обійшов. А на барабані збудоване село. Коли мешканці цього села виганяють худобу на пасовище, копита корів такий дріб вибивають, що на п’ятдесят кілометрів чути.
– Буває, – відповідав, позіхнувши, приятель. – Дещо і я бачив. Сам знаєш, я вправний мисливець. Дичини перестріляв – і не порахувати. Але одного разу трапилося мені вбити буйволів. Ось це був буйвіл! Передні його копита впиралися у вершину однієї гори, а задніми він стояв на другій. Замість трави цей буйвіл жував вікові дерева з усім гіллям й корінням…
– Ну! – обурився перший. – Це ти вже прибрехав. Не може бути такого буйвола.
– Як так не може бути! Барабан, про який ти розповідав, саме й зроблений зі шкіри цього буйвола.
