Жили собі дід із бабою, бідні-пребідні. І був у них синок Іванко.
Підріс він і каже батькові-матері:
– Піду я до когось у найми. Скільки зароблю – усе вам принесу!
Узяв окраєць хліба та й пішов. Йшов, йшов і прийшов на узлісся.
Сів Іванко під вербовий кущ відпочити. Зрізав гілку, став сопілочку майструвати.
Зробив він сопілочку та заграв веселу пісеньку. І тут сталося щось дивне: затанцювали зайці й птахи. “Ну, – думає Іванко, – із такою сопілкою я не пропаду”.
Прийшов у далеке село, став питати, чи не потрібен комусь робітник.
Вийшов із найбагатшої хати хазяїн і каже:
– Мені потрібен робітник овець пасти. Збережеш овець – одержиш платню. А якщо хоч одну овечку загубиш – без грошей вижену!
От вони умовилися, і став Іванко тих овець пасти.
Прижене Іванко овець на пасовище, відпустить їх, а вони на всі боки й розбредуться.
А як почне сонечко сідати, заграє Іванко у свою чарівну сопілочку – всі вівці до нього й прибіжать.
Повертається Іванко додому, а господар із господинею біля воріт стоять – овець рахують. Цілі вівці. Жодна не пропала!
Так і місяць пройшов, і другий, і третій. От вже скоро й час пастухові платити. Замислився скупий господар.
Каже він жінці:
– А піду я подивлюся, як це пастух овець пасе, що й жодна не пропала, чи не допомагає йому хто.
На світанку взяв господар кожух з овечої шкури, вивернув його та й натягнув на себе.
Пробрався потихеньку до хліву і встав посеред овець рачки.
Тільки-но сонце зійшло, Іванко піднявся та погнав овець на пасовище.
Замекали вівці й побігли. І господар від овець не відстає. Думав він, що Іванко його не помітить. А той його відразу вгледів, тільки взнаки не дав.
– Що це, – кричить, – у мене баран сьогодні такий ледачий! – Та як шмагоне батогом господаря по спині. – Ану, не відставай від інших!
Пригнав овець на галявину, сам сів під берізку. Сидить, хліб жує. А вівці бродять, і господар серед них головою в землю втикається, ніби щипає траву.
Заморився, спітнів, а розігнутися не сміє. А сам міркує, як би від пастуха піти непомітно.
От одна овечка відійшла в кущі – господар за нею.
А Іванко заграв на сопілці – овечка ж одразу до нього й побігла. І господар теж. Біжить проти своєї волі!
Як наїлися вівці, Іванко й каже:
– Ну от, ви ситі, тепер і потанцювати можна. – Та й заграв веселу пісеньку.
Почали вівці скакати, копитцями постукувати!
І господар туди ж: танцює, ногами колінця загинає, втриматися не може!
Іванко все швидше та швидше грає. Не витримав господар, закричав:
– Ой, робітничку! Припини грати! Силоньки моєї немає…
Зупинився Іванко й питає:
– Чи це ти, господарю? Та як же ти потрапив сюди?
– Та так, – той відповідає, – випадково забрів… – а сам мерщій геть.
Приплентався додому ледве живий. Розповів про все жінці.
– Ну, – каже жінка, – адже мене він танцювати не змусить! Як прийде, то накажу йому заграти.
Став господар просити жінку:
– Якщо ти таку справу затіяла, то посади мене в скриню на горищі та зв’яжи її поміцніше, щоб мені разом із тобою не затанцювати.
Господиня так і зробила. Посадила чоловіка у велику скриню та прив’язала її до балки.
Тільки-но Іванко пригнав стадо, господиня й каже йому:
– Ну ж бо, пастуше, заграй-но на своїй сопілці! Якщо я затанцюю, то віддамо тобі платню, а не затанцюю – то так проженемо.
Іванко вийняв сопілку, став пісеньку награвати. Вскочила господиня та й пішла в танок. Танцює і горщик з тістом з руки на руку перекидає.
Іванко все швидше й швидше грає, і господиня все швидше й швидше танцює.
Почув сопілку і господар на горищі. Почав він у своїй скрині руками та ногами ворушити, пританцьовувати. Так йому там тісно. Пробив головою кришку, вискочив зі скрині, скотився в хату і ну разом із жінкою гоцати!
Вийшов пастух у двір – і господарі за ним. Танцюють без упину, а дивлячись на них і кури затанцювали, і вівці, і собака.
Пішов Іванко з двору до воріт.
– Ой, не виходь за ворота, не ганьби нас перед людьми! Віддамо тобі гроші, – просять господар із господинею.
– Е, ні, – каже Іванко, – нехай вже на вас добрі люди подивляться!
Іванко вийшов за ворота, а господар із господинею разом зі своїми курями, вівцями та собаками за ним тягнуться. І крутяться, вертяться та присідають!
Збіглося тут усе село – старі й малі, сміються, пальцями тицяють.
– Дивіться, як багатії розтріпалися та розпатлалися!
До ранку грав Іванко. А вранці отримав зароблені гроші…
…та й пішов до батька-матері.
А господар із господинею в хаті сховалися. Сидять та показатися людям на очі не сміють.
