Чоловік зі шрамом жив зовсім один. Батьки його померли, коли він був ще дитиною, і не подарували йому ні братів, ні сестер.
Був він добрим мисливцем, але не приносив багатої здобичі, тому що ніколи не вбивав дичини більше, ніж було необхідно для прожитку.
У вождя їхнього племені була дочка, прекрасна, як літній день. Багато юнаків мріяли відвести її до свого вігваму, але вона відмовлялася від багатих дарів і нікому не дарувала своєї усмішки.
Чоловік зі шрамом теж дивився на неї закоханими очима. Але як він міг підійти до неї з цим жахливим шрамом, що залишила на його обличчі ведмежа лапа? Тим більше у нього не було багатих подарунків.
Один з юнаків, якому вона відмовила, помітив муки чоловіка зі шрамом:
— Дивіться, шрамолиций мріє взяти в дружини дочку вождя. Вона відмовила всім. Може, ми не надто гарні для неї? Спробуй ти.
— Що ж, впевнений, вона відмовила тобі не тому, що ти недостатньо вродливий. У неї були інші причини… Але я спробую.
Він знайшов її біля річки.
— Я бідний, — сказав він, — але моє серце багате любов’ю до тебе. Я живу тим, що здобуваю списом і луком. Я кохаю тебе. Чи підеш ти у мій вігвам і станеш моєю дружиною?
Дівчина поглянула на нього з-під довгих вій. Її очі сяяли, як ранкове сонце крізь гілля дерев.
— Якщо я вийду заміж, мій чоловік не буде бідним. Адже я — дочка вождя. Але… тобі скажу правду. Я дала клятву Сонцю не виходити заміж.
— І хіба нічого не можна зробити?
— Тільки одне — піди до Сонця і попроси його звільнити мене від клятви. І разом із тим нехай він зніме шрам із твого обличчя на знак того, що він віддає мене тобі.
Чоловік зі шрамом вирушив на пошуки. Він пройшов безкрайні прерії та густі ліси, могутні ріки та високі гори. Ніде не міг він знайти золоті ворота до житла Сонця.
Він питав звірів і птахів, але ніхто не міг вказати йому дорогу. Нарешті, старий вовк відвів його до річки, такої широкої і глибокої, що жодна людина не могла б її перетнути.
Чоловік зі шрамом сидів на березі й думав про свою гірку долю. Раптом підпливли до нього два білих лебеді та запропонували перевезти його.
На іншому боці він побачив на землі лук і стріли. Але він не взяв їх — адже вони йому не належали.
Незабаром він зустрів прекрасного юнака.
— Я загубив свій лук і стріли. Чи ти не знаходив їх?
Чоловік зі шрамом показав, де вони лежать.
Юнак спитав, куди йде подорожній.
— Я шукаю Сонце, — відповів молодий індіанець, — і сподіваюся, що до мети вже близько.
— Ти правий, — сказав юнак. — Я його син. Моє ім’я — Ранкова Зоря.
Разом вони підійшли до величезного вігваму, що сяяв золотим блиском. Біля входу їх привітно зустріла мати Ранкової Зорі — Місяць, а потім у всій його величі з’явився батько — Сонце. Він запросив молодого мисливця погостювати у них та пополювати з його сином.
Скрізь дозволялося бувати юнакам. Тільки на берег Океану забороняв батько ходити Ранковій Зорі. Адже там жили небезпечні та дивовижні птахи. Але не послухався син і якось сам пішов до Океану.
Чоловік зі шрамом не міг покинути друга самого в біді. Кинувся його наздоганяти, і побачив, що на хлопця напали хижі птахи. Удвох вони подолали нападників.
У нагороду за спасіння його сина Сонце зняло з юнака шрам.
Коли він повернувся у своє селище, дочка вождя не відразу впізнала його. Адже він став гарний, як бог. Весілля влаштували того ж дня. Жили вони довго і щасливо. Юнак став великим мисливцем і звали його з того часу Яснолицим.
