Дуже давно ведмідь мав красиві роги, а олень був безрогий. Ох і пишався ж Кайна своїми рогами! Бувало, хвалиться:
– Ні в кого немає таких розкішних рогів, як у мене.
Одного разу прийшов до нього олень та й каже:
– Позич мені свої роги на три дні: хочу женитись, а з такою оздобою найкраща наречена за мене піде.
Дав йому ведмідь свої роги, а сам думає:
«Зовсім легенькою зробилася голова. Мабуть, безрогим краще жити».
Минуло три дні. Зібрався олень іти до ведмедя борг віддавати. Раптом його побачили вовки і помчали за ним. Кинувся олень тікати. Біжить, роги за спину закинув, очі примружив, від наглої смерті рятується, швидше од вітру мчить. Вовки давно відстали, а він оглянутись боїться, чимдуж утікає. Нарешті знесилів, зупинився, увесь тремтить. Відсапнув трохи, озирається: в незнайомі місця забрався.
«Що ж його робити? – думає олень,– Піти назад по своїх слідах – станеш здобиччю вовків, залишити роги в себе – перед ведмедем соромно, подумає, що зумисне обдурив його».
А ведмідь підождав іще днів два та й звик жити з легкою головою. Але ще й зараз він зупиняється іноді, головою праворуч – ліворуч крутить, пригадує, яким був колись.
На оленя ведмідь не сердиться, але рогатий цього не знає і старається уникати ведмежих слідів.
